Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
«Дункан» накренило. Його пілерси тріщали, і час від часу край фок-реї торкався гребенів хвиль. Була мить, коли всі на «Дункані» з жахом думали, що яхта не підніметься. Матроси з сокирами в руках уже кинулися рубати ванти грот-щогли, як раптом вітрила зірвалися зі щогл і відлетіли, наче гігантські альбатроси. «Дункан» випрямився, але, позбавлений опори, вже плив наосліп. Почалася така сильна хитавиця, що будь-якої миті могли впасти щогли. За такої хитавиці яхта б довго не протрималася: щогли ходили ходара, борти давали тріщини, шви розходилися, здавалося, крізь них ось-ось хлине вода.
Джон Манглс встановив форстеньгі-стаксель і йшов за вітром – це єдине, на що він був спроможний. На це пішло кілька годин: двадцять разів доводилося починати майже закінчену роботу. Лише до третьої години по полудні вдалося закріпити вітрило на штагу фок-щогли, і воно напнулося.
«Дункан» миттю помчав за вітром. Буря поволокла яхту на північний схід. Тепер будь-що слід було зберігати найвищу швидкість, адже від цього залежав порятунок яхти. Інколи хвилі, що котилися в тому ж напрямку, випереджали «Дункан», тоді він розтинав їх своїм носом, наче величезний кит, і хвилі перекочувалися через палубу. Подеколи яхта пливла у такт хвилям. Тоді стерном годі було керувати, і яхту кидало навсібіч. Було й таке, що ураган гнав хвилі швидші за «Дункан», тоді вони перехльостували через корму, перекочуючись через палубу.
Ось так у сподіваннях і зневірі мандрівники провели весь день 15 грудня і всю ніч 16-го. Джон Манглс і на хвилину не полишав вахти і нічого не їв. Він страшенно переймався становищем, проте на його обличчі читався незворушний спокій. Він щосили вдивлявся углиб туманів, що скупчилися на півночі.
Молодий капітан мав підстави побоюватися гіршого.
«Дункан», відкинутий ураганом убік від свого шляху, мчав до австралійського берега зі скаженою швидкістю. Джон Манглс інстинктивно відчував, що його яхту несе якась неймовірно потужна течія. Щомиті він побоювався, що яхта налетить на підводні скелі і розіб’ється вщент. За розрахунками молодого капітана, берег мав бути за якихось 12 миль. Суша – це крах, загибель судна. Ліпше було пливти у відкритому океані, з його люттю корабель ще міг боротися, нехай навіть трохи поступаючись його силі, та коли буря кидає судно на берег, воно гине.
Джон Манглс пішов до лорда Гленарвана для розмови віч-на-віч. Він говорив відверто, холоднокровно, як справжній моряк. Насамкінець попередив Гленарвана, що, можливо, доведеться викинутися на берег.
– Аби спробувати, якщо це буде можливо, врятувати пасажирів, – завершив він.
– Гаразд, Джоне, – відповів Гленарван.
– А леді Гелена? А міс Грант?
– Я скажу їм про це лише тоді, коли згасне остання надія на порятунок. Повідомте мені.
– Неодмінно, сер.
Гленарван повернувся до пасажирок. Вони не уявляли масштабів справжньої небезпеки, але відчували її. Мужні жінки не поступалися чоловікам у витримці. Паганель пояснював Робертові теорії про напрям повітряних течій, проводячи цікаві порівняння між бурями, циклонами і ураганами. Майор очікував на кінець із фаталізмом мусульманина.
Близько одинадцятої ураган, здавалося, почав ущухати. Вологий туман трохи розсіявся, і Джон зміг розгледіти приблизно за 6 миль якийсь низький берег. «Дункан» із шаленою швидкістю мчав на нього.
У морі вирували страшенні хвилі, сягаючи висоти 50 футів і більше. Джон зауважив, що глибина тут невелика, інакше хвилі не досягали б такої висоти.
– Очевидно, це піщані мілини, – звернувся він до Остіна.
– Згоден, – відповів його помічник.
– Тепер наше життя цілковито залежить від Бога, – провадив Джон Манглс. – Якщо він не вкаже нам шляху між цими мілинами, то нам кінець.
– Може, нам удасться пройти над мілинами?
– Але погляньте, Остіне, хвилі просто навісніють. Яке судно спроможне протистояти їм?
Тим часом «Дункан» швидко несло до берега. Незабаром він був на відстані двох миль. Берег оповив непроглядний туман, проте за смугою спіненого прибою Джону вдалося розгледіти спокійніший басейн. Там безпечніше, та як туди дістатися?
Капітан викликав пасажирів на палубу. Він не хотів, щоб під час аварії вони сиділи в кают-компанії. Гленарван і його супутники окинули поглядом оскаженіле море. Мері Грант зблідла.
– Джоне, – тихо мовив Гленарван молодому капітанові, – я спробую врятувати дружину або загинути разом із нею. Ви ж подбайте про міс Грант.
– Так, сер, – відповів Джон Манглс, узявши під козирок.
«Дункан» перебував усього за декілька кабельтових од мілини.
Поза сумнівом, приплив забезпечив би яхті вільний прохід через небезпечне мілководдя. Та знавіснілі хвилі, що гралися яхтою, наче тріскою, неминуче вдарили б її кілем об дно. О, якби ж то вщухли хвилі, якби можна було вгамувати океанову лють!
Аж раптом Джона Манглса осяяла рятівна думка.
– Ворвань! – гукнув він до матросів. – Хлопці, тягніть-но сюди ворвань!
Команда відразу збагнула капітанову думку. Інколи цей спосіб дає чудові результати.
Хвилі можна вгамувати, покривши їх шаром ворвані. Жир спливає на поверхню води і стримує удари хвиль. Цей засіб доволі надійний, але нетривалий. Щойно судно встигне прослизнути по впокореному жиром морю, як хвилі стають ще лютішими, і лихо тому, хто зважився плисти услід за першим судном.
Команда, сили якої стало вдесятеро більше від усвідомлення небезпеки, миттю поставила на бак барильця з тюленячою ворванню. З них сокирами вибили днища і підвісили барильця над правим і лівим облавком.
– Готуйся! – крикнув Джон Манглс, який вичікував слушної миті.
За двадцять секунд яхта увійшла в затоку, де вирував і ревів прибій.
Ось вона, слушна мить!
– З Богом! – подав команду молодий капітан.
І з перевернутих барилець полилася ворвань. Лискучий шар миттєво скував спінену поверхню моря. «Дункан» понісся погамованими водами і увійшов до тихої затоки по той бік грізних мілин, а за його кормою знову завирував океан.
Розділ VI. Мис Бернуллі
Спершу Джонові Манглсу треба було поставити судно на два якорі на глибині п’яти сажнів. Дно виявилося підходящим – воно складалося з твердого гравію і чудово тримало якорі. Отже, судно не віднесе у відкрите море й воно не сяде на мілину. Нарешті після такої тривалої боротьби зі смертельно небезпечною стихією «Дункан» перебував у цілковитій безпеці.
Лорд Гленарван потиснув руку молодому капітанові.
– Дякую тобі, Джоне.
Для Джона Манглса ці три слова були щедрою винагородою.
Гленарван змовчав про свої переживання: ні Гелена, ні Мері Грант, ні Роберт і гадки не мали, якої страшної небезпеки вони щойно уникнули.
Залишалося з’ясувати тільки одне: куди буря відкинула «Дункан»? На скільки він відхилився від тридцять сьомої паралелі? Як далеко вони від мису Бернуллі?
Ці питання щонайперше поставили Джонові Манглсу. Тож він притьмом узявся до спостережень та обчислень. Результати занотував у судновій мапі.
З’ясувалося, що «Дункан» відхилився від наміченого шляху лишень на два градуси. Він перебував під 136°12? довготи і 35°07? широти неподалік мису Катастроф, що на південному узбережжі Австралії, за 300 миль од мису Бернуллі.
Лиховісний мис Катастроф лежить навпроти мису Борда, що на острові Кенгуру. Протока Інвестіґейтор розділяє ці два миси і веде до вельми глибоких заток: Спенсера і Сент-Вінсент. На східному березі затоки Сент-Вінсент стоїть порт Аделаїда, столиця провінції Південна Австралія. Місто засноване 1836 року і налічує 40 тисяч мешканців. Це доволі багате місто. Місцеве населення зайняте переважно обробітком родючої землі. Багатий ґрунт дарує їм щедрий урожай винограду, апельсинів та інших сільськогосподарських культур, що тут значно вигідніше за промисловість. Ось тому серед населення значно менше інженерів – куди більше агрономів. Торгівля та індустрія тут не в фаворі.
