Чорний красень - Сьюэлл Анна (читать книги полные .txt) 📗

Мостовий [34] нас попередив, що вода в річці швидко прибуває, і він побоюється, щоб до ночі не затопила мосту. У прирічковому пониззі вже не одну галявину затопила вода, та й мені, коли ми їхали, в одному місці по дорозі вода досягала коліна. Добре, що покриття було гарне, господар уміло правив мною, відтак для їзди це не створювало жодних перешкод.

Коли ми прибули до міста, мені, звичайно, дали як слід поїсти, але справи забрали в господаря купу часу, тому додому поверталися вже надвечір. Вітер тим часом дужчав і дужчав, і я почув, як господар казав Джонові, що йому ще не доводилося виїжджати з дому в таку бурю. Те саме подумав і я, коли ми минали ліс, де величезні гілляки хиталися, мов тоненькі галузки, а вітер висвистував так, що кров холола в жилах.

— Швидше б вибратися з того лісу, — зауважив господар.

— І не кажіть, сер, — погодився Джон. — Якщо якась гілляка гепнеться на нас, нам точно буде непереливки.

Щойно ці слова злетіли з його вуст, як від різкого подуву вітру щось важко заскрипіло, потім затріщало — і на дорогу, ламаючи все на своєму шляху, просто перед нами впав вирваний із корінням дуб і загородив нам шлях. Не стану вихвалятися, ніби я зовсім не злякався, бо перестрашився таки добряче. Я зупинився, наче прикипів до місця, і, мабуть, таки тремтів. Звичайно ж, я не став пручатися чи бігти геть — мене не так виховували. Джон вистрибнув з екіпажа і за мить уже був коло мене.

— Ще б трохи — і ми опинилися б під ним, — сказав господар. — Що ж зараз робити?

— Як на мене, сер, то ні переїхати це дерево, ні об’їхати його ми не зможемо. Залишається одне — вернутися до рогачки і зробити кілька добрих миль, перш ніж ми дістанемося мосту. Це забере досить часу, але кінь у нас свіжий.

Відтак ми повернули назад і пішли в об’їзд, та поки ми доїхали до мосту, вже майже споночіло. Можна було помітити, як вода заливає середину мосту, але таке траплялося й раніше під час повеней, тому господар мене не зупиняв. Ми бадьоро просувалися вперед, але в ту мить, коли мої ноги торкнулися перших дюймів мосту, я достеменно відчув, що тут щось негаразд. Не сміючи рухатися далі, я зупинився, наче закляк.

— Нумо, Красеню, — озвався господар, легенько торкаючи мене батогом, та я навіть не ворухнувся. Він ударив мене сильніше; я здригнувся, але вперед так і не рушив.

— Сер, тут щось не так, — промовив Джон, вистрибнув із бідарки, підбіг до мене і заходився уважно роздивлятися. Він спробував повести мене вперед. — Ну ж бо, Красунчику, що сталося?

Звичайно, я не міг із ним говорити, але дуже добре знав, що на мості зараз небезпечно.

Аж тут на протилежному березі з будиночка біля шлагбаума вискочив мостовий і почав розмахувати смолоскипом, наче навіжений.

— Гей, там, за річкою!.. Ви чуєте мене?.. Зупиніться, не їдьте!

— А що сталося? — крикнув господар.

— Річка розмила міст посередині, їхати по ньому — певна смерть!

— Дякувати Богові! — вигукнув господар.

— Ну, ти й справді Красень! — промовив Джон, узяв мене за віжки, акуратно розвернув праворуч і вивів на дорогу, що бігла над річкою. На землю стрімко насувалися сутінки. Вітер після того несамовитого пориву, що звалив із коренем дуба, помалу вщухав. Поночіло, негода стихала. Я йшов неквапним клусом, колеса екіпажа майже беззвучно котилися розм’яклою дорогою. Мої їздці довгенько мовчали, поки врешті господар наважився порушити тишу і про щось розчулено заговорив. Із їхньої розмови я зрозумів небагато, але з того, що я все-таки зрозумів, виходило, що, коли б я скорився команді містера Гордона, міст під нами, напевно, обвалився б, і всі — господар, кучер, кінь та екіпаж — загуркотіли б у бурхливі води. Стрімка течія, темнота, кликати на допомогу нікого, тому, очевидно, ми просто потонули б. Бог дав людям розум, як міркував господар, який допомагає проникнути у суть речей, а тварин обдарував знанням, яке не потребує розуму, але за певних умов надійніше і досконаліше від людського розуму і, до того ж, рятує людські життя. Джон знав чимало історій про дива, які творили коні, і був певен, що люди не вміють цінувати допомоги і дружби, яку отримують від цих тварин. Можливо, Джон казав правду, але його це аж ніяк не стосувалося.

Доїхавши нарешті до воріт маєтку, ми побачили садівника, який виглядав за нами. Він розповів, що, відколи споночіло, господиня побивається, переживає, чи не сталося чого дорогою, і навіть попросила Джеймса, аби той осідлав чалого жеребця Суддю та й поїхав до дерев’яного мосту, розпитав, чи не бачив хто нас.

Біля входу та на всьому першому поверсі горіло світло, і, щойно ми в’їхали у двір, назустріч нам кинулася господиня:

— Любі мої, як ви, із вами все гаразд? О, як я за вас переживала, чого я вже тільки не думала! Як доїхали, без пригод, сподіваюся?

— Без пригод, мила. Та якби наш Чорний Красень не виявився мудрішим за нас із Джоном, ми просто з мосту полетіли б у річку…

Господар із господинею пішли в дім, і я більше не чув, про що вони ще говорили. А мене Джон узяв за повід і повів до стайні. Яка розкішна вечеря чекала там на мене!.. На перше — запарені висівки, на друге — овес із товченими бобами. Підлогу добре застелили соломою, і це було дуже доречно, бо я таки добряче зморився.

Розділ 13

Знак диявола

Якось господар попросив Джона залагодити одну справу, тож ми, виконавши його доручення, уже неквапно їхали додому і стали свідками цікавого видовища: якийсь хлопчисько, осідлавши поні, примушував його скакати через хвіртку. Поні, розуміючи марність такої витівки, відмовлявся йому коритися, і, хоч як вершник його батожив, кінь просто розвернувся до хвіртки боком і правив своє. Хлопчисько продовжував лупцювати поні, та той лише повернувся до хвіртки іншим боком. Тоді малий бешкетник зіскочив на землю і заходився періщити нещасну тварину куди бачив, навіть по голові, а тоді скочив верхи і знов-таки спробував примусити його перескочити хвіртку, ні на мить не перестаючи шмагати. Та поні й не думав здаватися. Ми вже майже порівнялися з цим горе-вершником, коли поні раптом пригнув голову до землі, хвицнув задніми ногами — і малий халамидник, описавши в повітрі дугу, приземлився просто в гущавині розлогого колючого чагарнику. А поні, мов нічого не сталося, побіг додому, тягнучи по землі вуздечку.

— Так і треба тому халамидникові! — голосно засміявся Джон.

— Ой-ой-ой! — верещав хлопчисько, борсаючись у колючих чагарях. — Будь ласка, поможіть, витягніть мене звідси.

— А то вже вибачай, — промовив Джон. — Як на мене, то там тобі й місце, і може, синці й подряпини навчать тебе не змушувати поні перескакувати через хвіртку, яка для нього зависока.

Із цими словами Джон потягнув за повід, і ми рушили далі.

— Як знати, — промовив він, звертаючись сам до себе, — може, цей хлопець не тільки мучитель, а й брехун. Ні, Красеню, заїдьмо до фермера Буші, знайдемо там когось і розкажемо йому все так, як було.

Тож ми повернули праворуч, доїхали до току, [35] від якого було вже рукою подати до фермерського дому. Зустріли ми й власника будинку, він поспішав кудись дорогою, а його дружина, не на жарт стривожена, стояла на воротах.

— Вам часом не траплявся наш малий? — запитав містер Буші, коли ми порівнялися з ним. — Годину тому виїхав із дому на чорному поні, а поні он щойно прибіг додому сам, без хлопчика.

— Сер, мені здається, що без вершника йому набагато зручніше, — відповів йому Джон. — Принаймні, поки вершник не навчиться як слід триматися в сідлі.

— До чого ви ведете? — не второпав фермер Буші.

— Розумієте, сер, я був свідком того, як ваш синочок батожив і навіть копав невеликого поні, бо той, бачте, не хотів скакати через хвіртку, яка йому не під силу. Поні поводився дуже пристойно, сер, брикливості там близько не було, та врешті-решт терпець йому урвався, він хитнув крупом, і юний джентльмен опинився в колючих заростях. Він ще кричав, щоб я йому поміг, але гадаю, сер, ви не образитеся на мене, що я не виявив такого бажання. Кістки у хлопчиська цілі, відбудеться кількома подряпинами, та й по всьому. Я обожнюю коней, і моє серце крається, коли я бачу, як із них знущаються. Негоже набридати тварині так, що вона змушена брикатися, і коли кінь зробить це раз, хто поручиться, що він не зробить цього вдруге?