Чорний красень - Сьюэлл Анна (читать книги полные .txt) 📗

— Я от що скажу, — озвалася Джинджер, надимаючи ніздрі. — Якщо ці люди такі мудрі, то хай би вивели таку породу коней, що мала б очі не з боків, а спереду, як у самих людей. Вони ж вірять, що їм дозволено втручатися в природу і вдосконалювати Божі створіння.

Розмова знову звернула на сумне, аж раптом Веселун, який усе знав, задер свого носа догори і сказав:

— Я розповім вам по секрету одну річ. У мене немає жодних сумнівів у тому, що й Джон не схвалює тих шор. Колись я сам чув, як він казав про це господареві. Той відповів йому, що, мовляв, коли кінь уже звик до шор, то, знявши їх, часом можна йому нашкодити. А Джон сказав, що, як на нього, краще, об’їжджуючи лошаків, узагалі обходитися без шор, а в деяких країнах так і роблять. Тож не занепадаймо духом, а ходімо краще он під ті дерева. Щось мені підказує, ніби вітер назбивав там трохи яблук, і я пропоную не залишати їх на поталу усяким зайдам, а з’їсти самим.

Ми не змогли відмовитися від такої звабливої пропозиції Веселуна, перервали тривалу розмову і з насолодою поласували яблуками, які нападали в садову траву.

Розділ 11

Правду кажучи…

Що довше я жив у Біртвік-парку, то більше пишався й радів, що потрапив сюди. Усі, хто був знайомий із нашими господарями, поважали цих людей. Вони були добрими, справедливими не тільки до людей, а й до тварин: коней, віслюків, собак, котів, корів, птахів… Одне слово, не було такої скривдженої істоти, яка би не знайшла у них захисту, і кожен, хто служив у маєтку Гордонів, дотримувався встановленого господарями порядку. Якщо надходила чутка, що якийсь сільський хлопчисько кривдить беззахисну тварину, бешкетника швидко ставили на місце.

І сквайр, і фермер Ґрей, за їхніми власними зізнаннями, вже понад двадцять років виступали проти того, щоб на їздових коней надягали мартингал, і в наших краях це причандалля й справді було великою рідкістю. Інколи на захист коней ставала й місіс Гордон. Угледівши коня, обтяженого не тільки запрягом, а й мартингалом, що різко задирав конячу голову, вона просила кучера зупинитися, виходила з екіпажа і намагалася спокійно, проте наполегливо переконати власника нещасної тварини чи їздового, що нема потреби і шкідливо так чинити.

А покажіть мені такого чоловіка, який би міг устояти перед чарами нашої господині!.. Шкода, що не всі жінки такі, як вона. Містер Гордон теж був не з таких, що легко поступаються власними переконаннями. Пригадую, одного дня я віз його додому верхи, а нам назустріч трапився візок, запряжений чудовим невисоким гнідим поні з тонкими ногами та гарною головою (певна ознака доброї породи). Правив цим коником кремезний чолов’яга. Порівнявшись із воротами, що вели до маєтку, поні повернув до них, аж тут їздець так різко і з такою силою смикнув за повід, що поні ледь не розвернувся у голоблях. Відновивши рівновагу, він побіг був далі, але бурмило ухопився за батіг і заходився його батожити! Нещасний поні рвався уперед, але дужа безжальна рука тягла його назад, аж вивертаючи щелепу, а по спині безперестанку гуляв батіг. Я аж здригнувся, побачивши цю екзекуцію: кому ж, як не коневі знати, як болить делікатна щелепа, яку вивертає рука деспота. Господар гукнув, щоб я прискорив ходу, і за хвильку ми наздогнали нещасного поні.

— Соєре, — гукнув господар наказним тоном, — тобі не здається, що твій поні — із плоті та крові?

— Із плоті, крові та норову, — нехотячи відповів бурмило. — Надто він у мене самостійний, і це мені не дуже подобається.

Мучителем поні виявився будівельник, який часто бував у маєтку в справах. Із голосу його я зрозумів, що він зовсім не в гуморі.

— Невже ви думаєте, — напосідав на нього сквайр, — що від такого ставлення він тільки й чекатиме, як би то догодити господареві?

— А навіщо він повернув? — відрізав Соєр. — Ми їдемо прямо, та й квит!

— Ну, ви не раз заїздили й до нас, — нагадав господар. — Якщо поні без нагадувань повернув до воріт, то це свідчить про його пам’ять та розум. А ідете ви зараз до мене чи не їдете — відкіля йому знати? Та, зрештою, не в тому річ. Я от що хочу сказати, містере Соєр. Мені ще не доводилося бачити, щоб до малого поні ставилися так бездушно; ви своїм брутальним ставленням тяжко травмуєте тварину, до того ж ще й собі псуєте репутацію. Не забувайте, кожному воздається за ділами його, і питатимуть про те, як ви чинили не тільки з людьми, а й із тваринами.

Господар пустив мене повільним кроком додому, і з його голосу я зрозумів, що він дуже засмутився через цей випадок. Коли йшлося про жорстоке ставлення до тварин, він міг сказати свою думку щодо цього і людині свого кола, і простому робітникові. Під час прогулянки наступного дня нам трапився його друг капітан Ленґлі. Він правив лінійкою, [33] запряженою парою гарних мишастих коней. Привітавшись, вони перекинулися кількома словами, а потім капітан запитав:

— Ну, містере Гордон, як вам мій запряг? Усі знають, що в нашій околиці ніхто не розуміється на конях так, як ви, тож мені було б цікаво знати вашу думку.

Господар потягнув за повід, і я ступив кілька кроків назад, даючи йому змогу краще роздивитися коней.

— Пара нівроку, — підтвердив господар. — Коли коні й у роботі такі самі красені, то вони — справжній скарб. Та бачу, що ви й далі небайдужі до того, що коням тільки заважає і не дає їм розвернутися в усій красі.

— Це ви про що? А, мартингал! — здогадався капітан. — Знаю, знаю, доводилося чути про вашу «любов» до цих штук. Ну, якщо відверто, мені подобається, коли кінь іде з гарно піднятою головою.

— Мені теж це подобається, — відповів господар, — як і будь-якому чоловікові, але не подобається, коли кінь це робить проти власної волі. Від цього він тільки програє.Та поміркуйте самі, Ленґлі. От ви — військовий офіцер, і, я певен, ви захоплені, коли ваш полк виблискує на параді, плечі розпрямлені, груди колесом, ну, і так далі. Та що б ви сказали, якби заради цього кожному воякові довелося приторочити до спини дошку? І добре, якби тільки на параді, бо солдати просто потомилися б та озлобилися. А як би це вплинуло на їхній дух у рукопашному бою із ворогом, де важливий кожен вільний м’яз, а вся сила вояка скерована тільки вперед? Не став би я тоді пророкувати вам перемогу. Те саме я скажу й про коней. Ви їх дратуєте, псуєте їхню поведінку і позбавляєте їх сили. Там, де можна було б налягти власним тілом, їм доводиться перенапружувати зв’язки та м’язи, а це, погодьтеся, не сприяє довголіттю. Та й ви стаєте заручником власних примх. Наділивши коня головою, природа подбала про те, щоб він міг вільно нею рухати, так само, як і ми, люди. Знаєте, якби ми у своїх вчинках частіше керувалися здоровим глуздом і менше гналися за модою, ми б не ускладнювали так життя собі й іншим. Окрім цього, ви не гірше від мене знаєте: коли голова і шия коня туго затягнуті мартингалом, підвестися із землі після падіння йому набагато важче. Ну, капітане, — засміявся господар, — бачите, як я тримаюся на своєму конику? Може, і ви на нього пересядете? Ваш учинок для багатьох став би прикладом для наслідування.

— Теоретично все, звісно, бездоганно, — погодився капітан. — А ваше порівняння із вояками — влучнішого не знайти. Але… я ще подумаю.

На цьому ми і розпрощалися.

Розділ 12

Непогідний день

Якось наприкінці осені господар мав здійснити ділову поїздку. Мене запрягли в легку бідарку, і ми — я, сквайр і Джон — вирушили в путь. Обожнюю ходити у бідарці: вона легка, колеса високі, іде рівно, спокійно. Нещодавно лив рясний дощ, а тепер дув сильний вітер і замітав дорогу рясним падолистом. Я бадьоро біг шляхом, аж поки не досяг шлагбаума перед низеньким дерев’яним мостом. Береги виявилися досить високими, і міст, що перекинувся над річкою, був не арковий, а прямовисний, і вода, прибуваючи, могла досягти дерев’яних колод і навіть настилу. Та міст мав добротне поруччя, і тому вода мало кого лякала.