Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗
— Ти брешеш, убивце! — вигукнув я, марно намагаючись розірвати пута, якими був зв’язаний. — Ти брешеш!
— Генерале, прошу захистити мене від подібних образ, — ядуче вимовив де Гарсіа. — Якби полонений був гідний дуелі, я попрохав би вас розв’язати його на якийсь час, але я не бажаю поганити свій меч. Мені дорога моя честь.
— Якщо ти посмієш ще раз образити іспанського дворянина, — холодно сказав Кортес, — у тебе вирвуть розпеченими кліщами твій підлий язик, проклятий єретику! А вам, Сарседо, я дякую за відвертість. Якщо у вас на душі немає інших гріхів, окрім цієї любовної історії, я гадаю, наш добрий капелан Ольмедо позбавить вас від полум’я чистилища. Але ми даремно марнуємо час. Ця людина знає таємницю скарбів Куаутемока і Монтесуми. Якщо Куаутемок і його наближені нічого не скажуть, то цього язичника можна примусити заговорити. Тільки індіанці здатні знести всі тортури без жодного слова, а йому вони швидко розв’яжуть язика! Доручаю його вам, Сарседо. Спочатку хай мучитиметься разом з іншими, а якщо він виявиться незговірливим, відділіть дурня від інших. Вибір засобів за вами.
— Вибачте, генерале, але це заняття не для іспанського дворянина. Я звик карати своїх ворогів мечем, а не рвати їх кліщами, — заперечив де Гарсіа, але я вловив у його лицемірному тоні злорадну нотку.
— Знаю, друже, — відповів Кортес. — Але що вдієш? Мені самому це не подобається, проте іншого виходу немає. Золото! Мати Божа, солдати вже волають, що я його вкрав. Прокляті індіанці навряд чи зронять хоч слово навіть під тортурами. А ця людина знає все, і я навмисне віддаю його вам, бо ви знаєте, які злочини він вчинив. Не давайте йому пощади! Пам’ятайте — він повинен заговорити!
— Ви наказуєте, Кортесе, і, хоча це мені не до душі, я підкоряюся. Але з однією умовою: віддайте наказ письмово.
— Наказ вам вручать негайно, — відповів Кортес. — А поки що відправте полоненого у в’язницю, де він сидів. Усе вже готово. Там він зустріне своїх друзів…
Мене повели назад до моєї темниці.
Розділ XXIX
ДЕ ГАРСІА ВИСЛОВЛЮЄТЬСЯ ВІДВЕРТО
Мене помістили в маленьку вартівню, де спочивала варта. Тут, задихаючись від жаху і люті, я лежав якийсь час зі зв’язаними руками і ногами. Два солдати з оголеними мечами не зводили з мене очей. Через стіну доносилися глухі звуки ударів, супроводжувані зойками.
Але двері відчинилися, до вартівні ввійшло двоє тласкаланців, люті на вигляд і, схопивши мене за волосся і за вуха, грубо поволокли до середини. Я почув, як один іспанець сказав, звертаючись до іншого:
— Бідолаха! Святотатець він чи ні, мені його шкода. Клята служба!
Потім двері за нами зачинилися, і я опинився в камері тортур. Кімната була затемнена; на віконних ґратах висіла якась ганчірка, і лише вогонь жаровень освітлював стіни примарними відблисками. При світлі цих відблисків я прагнув роздивитися обстановку.
Посеред кімнати стояли три грубо сколочені дерев’яні крісла. Одне було порожнє, а в двох інших сиділи імператор ацтеків Куаутемок і мій старий знайомий, касик Такуби. Вони були прив’язані до крісел, а під ногами у них стояли жаровні з палаючим вугіллям. Позаду крісел примостився писар із папером і чорнильницею. Навкруги полонених метушилися зайняті своєю моторошною справою тласкаланці, на яких погейкували два іспанські солдати.
Перед третім порожнім кріслом стояв ще один іспанець із відстороненим виглядом. Це був де Гарсіа.
Але один із тласкаланців схопив босу ногу правителя Такуби і всунув її до жаровні. На кілька митей запала мертва тиша, потім касик Такуби глухо застогнав. Куаутемок обернувся до нього — тільки тоді я помітив, що його нога теж стоїть на розжареному вугіллі.
— На що ти скаржишся, друже? — сказав він незворушно. — Я теж не на своєму ложі відпочиваю, проте мовчу! Дивися на мене, друже, і не виказуй своїх страждань.
Я почув, як заскрипіло перо: писар записав його слова. У цю мить Куаутемок повернув голову і побачив мене. Його обличчя почорніло від болю, але коли він заговорив до мене, я почув той-таки неквапливий, чіткий голос, який стільки разів чув досі на великій нараді.
— На жаль, ти теж тут, друже мій теулю? — сказав Куаутемок. — Я сподівався, що тебе вони пощадять. Тепер ти бачиш, що значить вірити іспанцям. їхній вождь присягнувся поводитися зі мною з повагою, ось він і віддає мені шану вугіллям і розжареними кліщами. Вони думають, що ми заховали скарби, і намагаються вирвати у нас цю таємницю. Але ж ти знаєш, теулю, що це неправда. Якби у нас були скарби, хіба б ми не віддали їх самі нашим переможцям, божественним синам Кецалькоатля? Ти знаєш, що у нас не залишилося нічого, окрім руїн наших міст і праху наших близьких.
— Мовчи, собако! — увірвав його один з катів і садонув в обличчя. Але я вже збагнув усе і в глибині душі присягнувся, що швидше сконаю, аніж видам таємницю свого побратима. Заховавши від ненажерних іспанців скарб, Куаутемок хоч цим міг здобути над ними перемогу. Ні, я не зраджу його в останньому герці!
Але де Гарсіа дав знак, тласкаланці схопили мене і прив’язали до третього крісла. Потім він схилився до мого вуха і заговорив по-іспанськи:
— Шляхи господні несповідимі, кузене Вінґфілде. Ти гасав за мною по всьому світу, ми зустрічалися, і кожного разу це було тобі не на користь. Я думав, що впораюся з тобою на кораблі з рабами, я сподівався, що акули зжеруть тебе у морі, але ти як в’юн якось завжди вислизав від мене, і скажу по правді, це мені неабияк набридло. Але я ні про що не шкодую. Тепер я знаю, що тобі випав сьогоднішній день. Цього разу ти від мене не втечеш, і я сподіваюся, що ти проведеш у цій приємній компанії кілька днів, перш ніж ми розлучимося назавжди. Я буду з тобою ввічливий. Вибирай сам, з чого почати. На жаль, вибір не такий багатий, як хотілося б, свята інквізиція ще не прибула сюди зі своїми дарами, але я зібрав усе, що міг. Ці дикуни нічого не тямлять у цій справі: у них вистачило уяви тільки на розпечене вугілля. У мене, як бачиш, більше фантазії, — де Гарсіа показав на різні знаряддя тортур. — Отже, що тобі більше подобається?
Я не відповів, поклавши собі мовчати, що б зі мною не чинили.
— Зараз подумаємо, подумаємо, — продовжував де Гарсіа, смикаючи свою борідку. — Гей, раби, сюди!
Я не хочу описувати тих страхітливих страждань, щоб не викликати жах у душі того, кому доведеться прочитати мою історію. Досить сказати, що цей диявол за допомогою тласкаланців мордував мене понад дві години. Він перепробував на мені всі тортури, які тільки міг придумати, виявивши в цій справі невичерпну винахідливість. Коли я час від часу непритомнів, мене негайно приводили до тями відрами холодної води і горілкою, яку силоміць лили мені в горлянку. Але я з гордістю можу сказати, що упродовж цього часу кати не почули жодного стогону чи слова.
Нарешті де Гарсіа вибився з сил і, обізвавши мене упертою англійською свинею, припинив тортури. У цю мить до залитої кров’ю кімнати увійшов Кортес, а за ним — Марина.
— Як справи? — спокійно запитав Кортес, хоча обличчя його пополотніло при цій страхітливій картині.
— Касик Такуби признався, що золото заховане у нього в саду, — відповів писар, заглянувши в свої папери. — Двоє інших мовчать, генерале.
Кортес пробурмотів стиха:
— Які люди! Справді залізні… — Потім голосно наказав: — Завтра віднесіть касика в сад, про який він говорив; хай покаже, де закопане золото. А цим двом дайте спокій на сьогодні. Можливо, за ніч вони напоумляться. Сподіваюся на це, заради їхнього ж блага!
Кортес відійшов у дальній куток і почав радитися з Сарседою та іншими катами. Поруч зі мною і Куаутемоком залишилася лише Марина. Якийсь час вона дивилася на принца із неприхованим жахом, потім дивний вогник спалахнув у її прекрасних очах, і вона тихо заговорила до нього по-ацтекськи:
— Пам’ятаєш, Куаутемоку, як ти одного разу відштовхнув мене там, у Табаско? Я сказала, що дійду до вершин без твоєї допомоги. Бачиш, усе збулося, а до чого ти дійшов? Скажи, чи не хотів би ти повернути той далекий день, Куаутемоку? Мені жаль тебе, хоча багато жінок на моєму місці тільки зловтішалися б твоїм приниженням.
