Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗
— Про що ти думаєш цієї миті, чоловіче мій? Про мене і нашу померлу дитину чи про ту дівчину за морем? Ні, помовч! Я була щаслива в своїй любові — цього достатньо. Зараз любов моя увірветься разом із життям. Я ні про що не шкодую, мені лише нестерпно жаль тебе. Накажи, я відштовхну табурет. Отже — так!
— Так, Отомі. Нам нічого сподіватися. Я не можу зрадити Куаутемока, і я не винесу твоєї ганьби і мук.
— Тоді поцілуй мене востаннє!
Я знову поцілував її, і Отомі штовхнула табурет, намагаючись його перекинути. Тої ж миті двері відчинилися. Перед нами постала закутана в плащ жінка зі смолоскипом в руці і якимось клунком у другій. Побачивши цю жахливу сцену, вона зойкнула:
— Що ви робите? Ти збожеволів, теулю! — Я відразу впізнав голос Марини.
— Хто ця жінка, чоловіче? — запитала Отомі. — Звідки вона тебе знає і чому вона не дає нам померти спокійно?
— Я Марина, — відповіла гостя. — Я прийшла вас врятувати, якщо тільки зможу.
Розділ XXX
ВТЕЧА
Отомі скинула петлю з шиї і, спустившись на підлогу, встала перед Мариною.
— Так оце та Марина? — заговорила вона гордо і зверхньо. — І ти прийшла нас врятувати, ти, що згубила свою батьківщину, що віддала тисячі її синів на наругу, на смерть і тортури? Якби я була сама, я б воліла за краще обійтися без твоєї допомоги і померти, як цього хотіла.
Ніколи ще Отомі не мала такого величного вигляду, як тої миті, коли відмовилася від останньої можливості на порятунок заради того, щоб виказати все своє презирство до зрадниці. Втім, Марина справді була зрадницею. Якби не вона, Кортес навряд чи підкорив би Анауак.
Я затремтів, почувши гнівні слова Отомі. Попри всі пережиті страждання, життя все ще було мені дороге, хоча кілька секунд тому я був готовий переступити поріг смерті. Невже Марина зараз піде, і всьому кінець? Але Марина тільки затремтіла під поглядом Отомі.
Дивний контраст становила така несхожа краса цих двох жінок, що стояли віч-на-віч у камері тортур, але ще разючішою була перевага царственого духу приреченої на ганебну смерть принцеси над цією індіанкою, яку доля на мить піднесла на небувалу вершину.
— Скажи, принцесо, — заговорила Марина своїм співучим голосом, — якщо мені не збрехали, ти сама лягла на жертовний камінь поряд із цією людиною? Невже ти це зробила?
— Бо я його люблю.
— З тієї ж причини і я, Марина, кинула свою честь на інший вівтар, з тієї ж причини я пішла проти свого народу — я люблю іншу людину. Тільки з любові до Кортеса я допомагала йому, отож не зневажай мене. Хіба ти не можеш виправдати мою любов, адже для нас, жінок, любов — це все? Якщо я винна, я готова зазнати найтяжчого покарання.
— Справді, ти на нього заслужила, — продовжила Отомі. — Моя любов нікому не заподіяла лиха, а що зробила твоя? Дивися — ось на цьому кріслі твій господар Кортес катував імператора Куаутемока, порушивши всі свої клятви! А на цьому поряд з ним сидів мій чоловік і твій друг теуль, якого Кортес віддав у руки його найлютішому ворогу де Гарсіа, або Сарседі. Дивися, що він з ним вчинив! О ні, не відвертайся, милосердно жінко, поглянь на ці рани! Подумай, до якого жаху нас довели, якщо ми обоє готові сконати тут: мій чоловік — тому, що не може пережити, щоб мене теж катували, я — через те, що дочка Монтесуми, принцеса народу отомі, не стерпить подібної ганьби. Краще смерть! А це тільки лише колосок твоїх жнив, знедолена зраднице! На руїнах Теночтітлана ти збереш багатий урожай.
— О, замовкни, замовкни, благаю! — простогнала Марина, закриваючи обличчя руками. — Що зроблене, те зроблене — навіщо ти мене терзаєш? Але невже тебе, принцесу Отомі, привели сюди на тортури?
— Атож, і на очах мого чоловіка! Хіба дочка Монтесуми краща за імператора Анауаку? Якщо їх не зупиняє те, що я жінка, хіба їх утримає мій високий сан?
— Кортес нічого про це не знає, присягаюся! — вигукнула Марина. — А решту його примусили зробити солдати! Вони бунтують і кричать, що він украв скарби, яких Кортес сам ніколи не бачив. Але в цьому злочині він не винен! Він не знає…
— Тоді нехай запитає у Сарседи, свого підручного.
— Обіцяю, я зроблю усе, що можу, щоб помститися за це Сарседі. Але часу обмаль, принцесо. Я прийшла сюди з відома Кортеса, щоб спробувати вивідати у твого чоловіка таємницю скарбів Монтесуми. Але заради нашої з ним дружби я готова обманути Кортеса і допомогти вам обом утекти. Ти відкидаєш мою допомогу?
Отомі промовчала. Тоді заговорив я:
— Ні, Марино, мені зовсім не хочеться померти в петлі, як якомусь злодію. Але як звідси вирватись?
— Надії, чесно кажучи, мало, та якщо ви виберетеся з в’язниці переодягнутими, може, вам вдасться сховатися. До світанку у таборі навряд чи хто прокинеться, всі перепилися. Поглянь, теулю, я принесла тобі одяг іспанського солдата. У темряві ніхто не додивиться. Для принцеси, твоєї дружини, я дістала іншу одіж. Мені соромно її пропонувати, але це єдине, у чому жінка може вільно ходити по табору вночі. Окрім того, я принесла тобі меча, який у тебе відібрали.
Марина розв’язала свій вузол і вийняла з нього одяг і меч. Затим подала жіноче плаття Отомі. Я побачив жовто-червону сукню, яку носять тільки певні жінки, що супроводжують війська. Отомі аж відскочила.
— Жінко, ти принесла мені своє власне плаття, — промовила вона спокійно, але з таким презирством, з такою гордістю, що навіть я, звиклий до людей її племені, був уражений. — Ти помилилася. Принаймні, я його не вдягну.
— О, це вже занадто! — пробурмотіла Марина, втрачаючи терпець і марно намагаючись приховати злі сльози. — Прощавайте, я йду.
Я поспішив утрутитися:
— Пробач, Марино! Це горе примусило Отомі так говорити! Бажання втекти росло в мені з кожною хвилиною. Обернувшись до Отомі, я сказав:
— Прошу тебе, будь зичливою, дружино, хоча б заради мене. Марина — наша остання надія.
— Краще б вона дала нам померти спокійно! Добре, заради тебе я вберуся в лахи повії. Але як ми виберемося звідси? Хто відчинить нам двері, хто прибере варту? І навіть якщо нас не помітять, чи зможеш ти йти?
— Двері не відчиняться, принцесо, — відповіла Марина, — той, хто мене впустив, чекає зовні, щоб замкнути їх, коли я вийду. Але варти нічого боятися, вірте мені. Дивися, теулю, ґрати на вікні дерев’яні, твій меч швидко з ними впорається. А якщо вас помітять, прикинься п’яним солдатом, якого жінка веде до закутку. Що буде опісля — я сама не знаю. Знаю тільки, що заради вас обох я ризикую життям. Якщо дізнаються, що я вам допомогла втекти, мені буде нелегко вгамувати гнів Кортеса. Війна скінчилася, слава Богу, але — на жаль! — тепер я йому вже не так потрібна, як раніше.
— Я трохи можу стрибати на правій нозі, — сказав я. — Щодо решти — доведеться покластися на Боже провидіння. Гірше, ніж зараз, нам все одно не буде.
— Прощавай, теулю, більше мені не можна затримуватися.
Я зробила все, що могла. Хай твоя щаслива зірка допоможе тобі зникнути неушкодженим. Якщо ми ніколи більше не зустрінемося, прошу тебе, теулю, не думай хоч ти про мене погано, бо в світі і без того чимало людей, які мене проклинають.
— Прощавай, Марино, — відповів я, і вона пішла.
Ми чули, як двері зачинилися за нею, і голоси людей, що відносили її паланкін, віддалилися. Потім усе стихло. Отомі ще якийсь час прислухалася біля вікна, але здавалося, вся варта пішла, чому і куди — я досі не знаю. Здалеку лунали тільки хмільні голоси солдатів.
— Отже — до діла! — сказав я Отомі.
— Як хочеш, чоловіче, але я не вірю цій жінці. Зрадниця зрадить і нас. Насамкінець тепер у тебе є меч, і ти зумієш ним скористатися.
— Про що тут говорити? — заперечив я. — В житті немає нічого страшнішого за тортури і смерть, а на нас чекає й те й інше. Чого ж нам ще страхатися?
Я сів на табурет і, користуючись тим, що руки мої залишилися сильні і неушкоджені, узявся вирубувати гострим мечем дерев’яні лозини ґрат, аж поки не зробив отвір, через який можна було вилізти. За весь цей час ніхто поблизу не з’явився. Потім Отомі допомогла мені одягтися в принесений Мариною мундир іспанського солдата — сам я не зміг би з цим упоратися. Важко уявити, яких мук зазнав я, влазячи у цей клятий одяг, а особливо взуваючи іспанські чоботи на свої знівечені ноги. Я ледве не непритомнів від жахливого болю. Нарешті сяк-так одягнувшись, я став чекати Отомі, для якої її ганебний наряд, як і для більшості індіанок, був страшніший за смерть.
