Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗
— Але куди? Ми тепер як птахи без гнізда, Отомі.
— Нам залишається тільки просити притулку в Місті Сосен або бігти за море. Вибір невеликий, чоловіче мій.
— Про море нічого і думати; тут якоряться лише іспанські кораблі. А як нас зустрінуть у Місті Сосен — не знаю. Адже ми розгромлені, і тисячі воїнів отомі загинули.
— Доведеться ризикнути, любий. В Анауаку є ще вірні серця, які зуміють захистити нас у цю годину скорботи. Ми ж із тобою пережили й не таке!
— У цій гірській печері я пролежав ще три дні. Четвертої ночі, коли мене вже можна було нести на ношах — ходити самостійно я почав тільки через кілька тижнів, — ми рушили в путь до Міста Сосен.
Чутки про наше прибуття рознеслися по всьому місту. Усюди юрмилися люди, мовчки проводжаючи нас поглядами, Зустрічали нас зовсім інакше, аніж рік тому. Тоді за нами йшла ціла армія, вірні воїни, музиканти, співаки, і шлях наш був усипаний квітами, а нині? Тепер ми були двома жалюгідними утікачами, що рятувалися від помсти теулів. Чотири воїни несли мене на ношах, Отомі йшла поряд, бо нести її було нікому, і жінки глузували з її одягу повії, — іншого дістати вона не змогла. Жителі міста проклинали нас, як винуватців свого лиха, і добре, що вони обмежувалися лише прокляттями!
Нарешті ми перетнули майдан, на який уже лягла тінь від теокалі, а коли наблизилися до прикрашеного статуями палацу, відразу впали сутінки, і стовп диму над священною горою Хака освітився зсередини, немов розпеченим полум’ям.
У палаці ми повечеряли при світлі смолоскипа сухими прісними коржиками, запиваючи їх водою, як жебраки. Потім лягли спати. Біль від ран заважав мені заснути, невдовзі я почув поряд плач Отомі. Гадаючи, що я сплю, вона тихо ридала. Навіть її гордий дух був зламаний. Дотепер вона так гірко не плакала ніколи, хіба що над тілом нашого первістка.
— Чом ти плачеш, Отомі? — запитав я нарешті.
— Я думала, ти спиш, — не одразу відгукнулася вона. — Інакше я б не виказала свого болю. О чоловіче, до чого тебе довели! На тебе дивляться, як на останню людину! А як нас зустріли?!
— Ти ж знаєш причину, жінко, — відповів я. — Скажи краще, що з нами зроблять твої отомі? Уб’ють? Видадуть теулям?
— Завтра дізнаємось. Але живою я не дамся.
— І я теж. Але чи є хоча б надія?
— Так, коханий, надія є. Зараз отомі пригнічені і пам’ятають лише про те, що ми повели на смерть їхніх кращих воїнів. Проте у них добрі мужні серця, і якщо я зумію їх розворушити, усе, може, залагодиться. Нам треба зібрати усю свою мужність. Спи, чоловіче мій, а мені треба все обмислити!
Я заснув і на ранок прокинувся, освіжений відпочинком і підбадьорений сяйвом дня.
Сонце вже підбилося височенько, і Отомі не гаяла часу даремно. Вона добилася, щоб нам дали пристойну їжу та одяг. Потім вона покликала кількох вірних їй людей і розіслала їх по місту, щоб вони сповістили всіх про те, що опівдні принцеса Отомі говоритиме з народом зі сходів палацу. Вона чудово знала, що душу натовпу зворушити набагато легше, аніж задубілі серця старійшин.
— Ти гадаєш, народ збереться? — запитав я.
— Не бійся, — відповіла Отомі. — їх приведе бажання побачити тих, хто пережив облогу, і дізнатися правду з перших вуст. Звичайно, прийдуть і ті, хто жадає помсти.
Отомі мала рацію. Ополудні майдан Міста Сосен аж вирував.
Отомі прикрасила своє хвилясте волосся квітами, накинула поверх білого одягу із золотим поясом сяйливий плащ із пер, а шию прикрасила чудовим смарагдовим намистом, саме тим, що дав мені у скарбниці Куаутемок; моя дружина ухитрилася пронести його крізь усі небезпеки. З прикрас і символів влади, що зберігалися в палаці, Отомі вибрала маленький жезл із чорного дерева із золотим орнаментом. Незважаючи на утому і пережиті страждання, зараз вона мала такий величний вигляд, як ніколи.
Потім Отомі допомогла мені лягти на мої грубі ноші і наказала воїнам нести їх поруч із нею. Так ми вийшли з дверей палацу і зайняли своє місце на верхньому майданчику широких сходів.
Багатотисячний натовп зустрів нас гучними вигуками, схожими на рев диких звірів, що почули здобич. Цей рев, здатний вселити жах у будь-якого сміливця, ставав дедалі голосніший.
— Смерть їм! — волало збіговисько. — Видати цих боягузів теулям!
Отомі вийшла наперед до краю майданчика і мовчки підняла вгору свій чорний скіпетр. Сонце осявало її прекрасне обличчя і величну постать. Люди внизу скаженіли. Напруження наростало, і ось натовп кинувся до Отомі, щоб розтерзати її на шматки, але при останній сходинці завмер і відринув, як хвиля від кручі. Потім знизу злетів чийсь спис і просвистів над самим її плечем.
Побачивши, що нам загрожує, і не бажаючи гинути разом з нами, воїни поставили мої ноші долі і сховалися в палаці. Але Отомі презирливо і непохитно стояла перед натовпом, як справжня королева серед сварливих жінок, і мало-помалу її велич і мужність примусили усіх замовкнути. Коли, нарешті, запанувала тиша, Отомі заговорила дзвінким голосом, що його усі почули. Гіркими були її слова:
— Де я? Невже це мій народ отомі? Може, ми збилися з дороги і потрапили до диких тласкаланців? Слухай, народе отомі! Я одна, і голос у мене один — я не можу говорити з натовпом. Виберіть того, хто буде вашими вустами, і хай він викаже все, що у вас на душі.
Люди стали викрикувати одне ім’я за одним; нарешті з натовпу вийшов жрець і знатний старійшина на ім’я Махтла. Цей Махтла користувався серед отомі великою владою. Свого часу він схиляв одноплемінників до союзу з іспанцями і всіляко був проти того, щоб посилати армію для захисту Теночтітлана.
Махтла був не сам. Разом з ним із натовпу вийшли ще чотири вожді. Поглянувши на їхнє вбрання, я упізнав тласкаланців, посланців Кортеса, і серце моє впало. Здогадатися про мету їхньої появи було неважко.
— Говори, Махтло! — сказала Отомі. — Говори, а ми дамо відповідь. А ви, люди отомі, мовчіть, і слухайте, щоб розсудити нас, коли все буде сказано.
Запала мертва тиша. Всі скупчилися, як вівці у загороді, і затамували подих, щоб не пропустити жодного слова.
— З тобою, принцесо, і з твоїм незаконним чоловіком теулем розмова буде короткою, — нахабно заговорив Махтла. — Зовсім недавно ти з’явилася сюди за військом для Куїтлауака, імператора ацтеків, щоб допомогти йому у війні проти теулів, дітей бога Кецалькоатля. Тобі дали це військо супроти волі багатьох, ти переконала присутніх своїми солодкими балачками, і ніхто не став слухати нас, що стояли за дружбу і союз із білими людьми, синами бога. Ти пішла — і двадцять тисяч воїнів, окраса нашого народу, пішли слідом за тобою в Теночтітлан. Де тепер ці люди? Я скажу вам. Ти повела їх на смерть, і вони всі загинули. Два ваші жалюгідні життя за життя двадцяти тисяч наших батьків, синів і братів — недорога платня! Але ми не вимагаємо навіть цього. Тут поряд зі мною стоять посланці Малінцина, вождя теулів, що. прибули до нас годину тому. Послухайте слова:
“Видайте мені Отомі, дочку Монтесуми, разом з її коханцем, зрадником теулем, що втік від справедливої кари за свої злочини, і я буду великодушний до вас, люди отомі. Але якщо ви заховаєте їх або відмовитеся видати, Місто Сосен спіткає доля Теночтітлана, владики всіх міст. Вибирайте, люди отомі!”
— Скажіть, посланці Малінцина, — звернувся Махтла до тласкаланців, — чи так сказав Малінцин?
— Це його слова, Махтло, — відповів глашатай послів.
Знову у натовпі почулися вигуки.
— Видати їх! Видайте їх Малінцину, як заставу миру! Отомі зробила крок наперед, і знову запала тиша. Всі хотіли почути її відповідь.
— Народ отомі! — заговорила вона. — Я бачу, що мої піддані сьогодні судять мене і мого чоловіка. Добре, я жінка, але я говоритиму на свій захист, як умію, і ти, народе мій, розсудиш нас.
Чим ми вас образили? Так, ми приходили до вас за наказом Куїтлауака просити у вас допомоги. Але що я тоді казала? Я говорила, що, коли народи Анауаку не об’єднаються усі разом проти білих людей, їх зламають поодинці, як стріли, висмикнуті із пучка, і кинуть у вогонь. Хіба я вам збрехала? Ні, я сказала правду, бо через зраду тласкаланців Анауак поліг і Теночтітлан став руїною, усіяною трупами, як поле маїсом.
