І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (прочитать книгу .TXT) 📗
— Ми знов ухиляємося від теми, єдиної, яка мене зараз цікавить. Навіщо ти сприяв втечі перекладачки, Лютца, закривав очі на підозрілу поведінку Матіні? — В голосі Бертгольда зазвучали зловісні нотки, яких досі Генріх не чув, але про наявність яких здогадувався.
— Перш ніж вам відповісти, мені знову доведеться вдатися до тих, як ви кажете — «філософських міркувань», проти яких ви так гостро заперечуєте. Бо, можливо, вони стануть і відповіддю на ваше запитання. Ви дозволите?
— Тільки, прошу, коротше!
— Ми з вами, майн фатер, як і всі патріоти фатерланду, зараз маємо думати не про сьогоднішній день, а про день завтрашній — про день помсти за поразку, якої наш народ вдруге зазнав протягом цього богом проклятого двадцятого віку. Нам треба мати друзів на майбутнє. Ми з вами наробили надто багато злочинів у Європі, і хай хоч крапля добра переконає світ, що в Німеччині є порядні люди… Що з того, що Лемке розстріляв би чи закатував ще трьох людей? Це зупинило б гуркіт радянських «катюш» у Берліні? Чи відсунуло б Східний фронт знову на берег Волги?
Генріх відчував, що запал заводить його надто далеко, але не міг уже себе стримати.
Бертгольд з непроникним виглядом дивився на свого майбутнього зятя. З кожним словом Генріха в його серці накипала все більша лють. Романтичний дурень, зухвалий хлопчисько, що своєю дурістю мало не згубив усі його плани! О, коли б не ті два мільйони, що лежать у Швейцарському банку, він би показав цьому слюнтяєві! Але гроші покладені на ім’я фон Гольдрінга, отже, треба рятувати його, замість пустити йому кулю в лоба… Без цих двох мільйонів Бертгольду не обійтися, особливо тепер — адже своїх заощаджень з Німецького банку йому вирвати не пощастило.
— Коли ти збирався тікати? — похмуро запитав Бертгольд, ніби не чув всього сказаного щойно Генріхом.
— Сьогодні вночі.
— Куди саме?
— Ми ж з вами умовились: до Швейцарії, до Лорхен.
— Чекова книжка при тобі?
— Я її надіслав на схов до Швейцарського банку. Ось квитанція.
— А ти не боїшся, що нею може скористатися хтось інший?
— О, ні! Адже, крім чека, треба знати й умовні позначки. Крім того, в банку зберігаються відтиски пальців кожного вкладника. Про оригінал підпису я не кажу — підпис можна підробити…
Генріх пильно глянув на Бертгольда, перевіряючи, яке враження справляють його слова.
— Завтра вдосвіта ми разом виїдемо до Швейцарії!
— Разом? — на обличчі Генріха промайнула така непідробна радість, що у Бертгольда трохи відлягло від серця.
— Дорога не зовсім безпечна, бо завтра передбачається капітуляція всього Лігурійського фронту. Гадаю, що нам з тобою, про всяк випадок, треба обмінятися заповітами: ти мені надаси право користатися твоїм біжучим рахунком у Швейцарському банку, а я тобі видам доручення на право порядкувати моєю спадщиною. Зрозуміло, що в разі нещасливого випадку я особисто передам усі твої капітали Лорхен як твоїй нареченій. Сподіваюсь, що ти зробиш так само, якщо трапиться щось зі мною.
— О, які у вас чорні думки! Адже всього два дні — і ми будемо в безпечному місці, на березі гірського озера. Сидітимемо з вудочками в руках і згадуватимемо суворі, але сповнені своєрідної романтики дні…
— Так ти не заперечуєш проти обміну такими дорученнями? — перервав патетику свого майбутнього зятя практичний Бертгольд, що вирішив визначити своє ставлення до Генріха залежно від його відповіді на це запитання.
— Як ви можете питати про це, майн фатер! Ви знаєте, що для мене ваша воля закон. Мені все так тут насточортіло, що я тільки й мрію про те, як ми з вами заживемо в тихому родинному колі.
— Добре хоч у цьому ти справдив мої надії, — важко зітхнувши, промовив Бертгольд.
— Ви мене засмутили, майн фатер! Невже те, що я допоміг двом симпатичним мені людям… має таке для вас значення?
— Мене непокоїть, що ти приятелюєш з непевними людьми. Це доводить, що твої патріотичні почуття…
— Ви помиляєтесь, майн фатер! — гаряче заперечив Генріх. — Можливо, я недоладно висловив свою думку або ви слухали мене погано. Тоді я ще раз повернуся до того, що ми кілька хвилин тому говорили. Я вважаю, що іноді прямолінійність згубна. У наші часи треба бути гнучким політиком, а не просто солдатом. Живучи одним сьогоднішнім днем, ми забуваємо про день завтрашній, про реванш, який ми повинні взяти. Це я вважаю патріотизмом у даний момент. Я був патріотом своєї Батьківщини і залишуся ним до останнього подиху. Навіть зараз, коли до закінчення війни лишилися дні, а може, й години, я, не вагаючись, віддам своє життя, коли знатиму, що ця жертва піде на благо мого народу. Ці слова я вам сказав вперше ще в далекій Білорусії, коли темної осінньої ночі мене привели до вашого кабінету. Ці слова я повторюю вам тут, в Італії, напередодні закінчення війни.
Бертгольд не міг не відзначити, з яким внутрішнім хвилюванням Генріх проголосив останні слова, і це до деякої міри його заспокоїло.
— Ти знаєш, чого я прибув сюди? — спитав він після довгої паузи і, не чекаючи на відповідь Генріха, продовжував: — Не тільки за тим, щоб допомогти тобі уникнути полону і всього, що чекає офіцера переможеної армії…
— Я вам дуже вдячний, майн фатер!
— Я прибув сюди і за тим, щоб ні завод, що виготовляє радіоапаратуру для літаків-снарядів, ні таємниця виготовлення цієї апаратури не потрапили до рук наших противників. Ти знаєш про цей завод.
— Так, Лерро говорив мені про нього щось таке…
— Ти хочеш сказати: покійний Лерро?
— Що?
— Подзвони до нього. Можливо, Кубіс уже встиг…
Генріх кинувся до телефону. Квартира Лерро довго не відповідала. Нарешті, почувся голос Кубіса. Генріх назвав себе.
— Що у вас нового, Пауль?
Розмова тривала хвилин зо дві. Нарешті, Генріх поволі поклав трубку.
— На згадку про покійного Лерро, що тільки-но помер від паралічу серця, Кубіс пропонує мені забрати бібліотеку про рибальство, зібрану покійним. Адже ми були друзями…
— Головної людини, яка могла б викрити таємницю, вже немає. Лишився сам завод і люди, які на ньому працюють…
— Що ви хочете з ним зробити?
— Сьогодні вночі, не пізніше, і завод, і люди перестануть існувати, — з холодною жорстокістю промовив Бертгольд. — Саме сьогодні вночі, бо завтра буде вже пізно. Завтра Лігурійський фронт капітулює… Твої частини охороняють гідроелектростанцію і греблю?
— Два взводи чорносорочечників.
— Сьогодні після комендантського часу зміни охорону греблі. На ніч постав тільки німецькі частини. Розумієш?
— Буде виконано!
— Зараз я помиюся з дороги, трохи відпочину, а на чотирнадцять годин ти виклич сюди Лемке, Штенгеля і Кубіса… Накажи приготувати ванну.
— Може, вип'єте кофе?
— Ні, чарку хорошого коньяку, коли він у тебе є.
— Скільки завгодно! У підвалах старого Рамоні його вистачить до початку нової війни.
— До речі, як ся має граф? Ми з ним давні приятелі!
— О, він багато нам допоміг під час формування частин добровольців з італійських солдатів. Але після того, як партизани взяли його заложником, з ним стався припадок і його зовсім паралізувало. Ось уже кілька місяців Рамоні лежить нерухомо, нікого не пізнає. У нього відібрало навіть мову.
— Шкода! Мені б хотілося з ним порозмовляти. Але за цю війну я надивився на мерців і не маю охоти бачити живий труп Рамоні.
Генріх вийшов до кімнати, де жив Курт. Той стояв біля вікна, блідий і схвильований.
— Що з тобою, Курт? — здивувався Генріх.
— Гляньте! — Курт крізь вікно вказав на ворота замку. Біля них стояло три здоровенних есесівці.
— Із цього боку, і з цього! — бігав від вікна до вікна Курт, показуючи на все нових і нових есесівців-автоматників, що оточили замок.
— То й що з того? — знизав плечима Генріх. — Адже в замку генерал Бертгольд, якого вони охороняють!
— Але вони нікого не випускають з замку!
— Якщо тобі треба буде вийти, ми це владнаємо. А зараз приготуй генералові ванну, а як звільнишся, приходь у кабінет — мені треба з тобою поговорити.
