І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (прочитать книгу .TXT) 📗
— Накажи, хай зараз з'явиться сюди! — кинув Бертгольд, коли Генріх передав йому зміст рапорту майора.
Штенгель прибув не сам, а в супроводі Лемке.
— Ну, як там? — запитав Бертгольд, ні до кого окремо не адресуючи запитання.
— Зброї у них мало, щоб зробити вилазку. Але позиція вигідна і не дозволяє нам атакувати завод, бо в їхньому розпорядженні кілька станкових кулеметів.
— Досить! — поморщившись, кинув генерал. — «Атакувати»! А на якого чорта ми їх будемо атакувати, коли за кілька годин ми їх потопимо, як пацюків.
Бертгольд витяг з кишені пальта велику, в кілька разів складену карту району Кастель ла Фонте.
Генріх, Штенгель і Лемке схилилися над нею, уважно придивляючись до якихось позначок.
Бертгольд з чаркою у руці теж кілька секунд розглядав карту, ніби хотів перевірити заздалегідь обміркований план.
— Так от, — почав він спокійно, — за три кілометри від Кастель ла Фонте маємо греблю тридцятидвометрової висоти. За нею велике штучне озеро, в якому, на думку фахівців, води цілком вистачить, щоб, прорвавшись через висаджену в повітря греблю, затопити протягом півтори години всю цю долину. За зробленими підрахунками, вода підніметься в долині на рівень п'яти метрів. Цього цілком досить, щоб затопити завод і всіх, хто там знаходиться.
Генерал зупинився, налив ще чарку і відпив ковток.
— Але нам треба утруднити вихід води з долини руслом річки. Як бачите, вона найвужча тут, біля замку. Отже, коли висадити в повітря скелю, на якій збудовано замок, то руїни перетнуть річку. Звісно, це не стримає напору води, але значно уповільнить її спад. А нам треба, щоб високий рівень води в долині протримався бодай кілька годин…
Генерал замовк. Генріх глянув на Штенгеля. Той кінчиком язика облизував пересохлі губи і тупим поглядом стежив за олівцем в руках Бертгольда, яким він водив по карті.
— Скільки вибухових речовин закладено під греблю? — запитав генерал, звертаючись до Лемке.
— Шістнадцять тонн амоналу вже в тунелі! «Мене навіть не попередили», — подумав Генріх.
— Все приготовано для вибуху?
— Заступник коменданта, згідно вашого наказу, сам за всім стежить.
Дзвінок від Кубіса перервав розмову. Кубіс вимагав підмоги, побоюючись вилазки повсталих, які посилили вогонь.
— Зняти з греблі один взвод чорносорочечників і дати його на підмогу цьому панікерові! — наказав генерал.
Генріх передав розпорядження.
— Греблю висаджуємо в повітря о двадцятій тридцять. За десять хвилин перед цим скеля і замок мають перегородити шлях воді. Чуєте, Лемке, ви за це відповідаєте! Охорону греблі перед вибухом ти візьмеш на себе, Генріх. А ви, Штенгель, приймете від Кубіса командування частинами, які оточують завод. Ваше завдання не допустити, щоб врятувалася хоч одна людина з заводу. Тих, що випливуть на поверхню, треба буде розстрілювати. Візьміть з собою достатню кількість ракет. Видимість ввечері треба забезпечити максимальну. Зрозуміло всім? Запитання будуть?
Присутні мовчали, приголомшені планом Бертгольда.
— Скільки чоловік працювало на заводі? — запитав генерал Штенгеля.
— Дві тисячі триста вісімдесят полонених і сто сорок два німецьких інженери і наглядачі.
— Де вони зараз?
— Майже всі лишилися на заводі. Їх замкнули на складі готової продукції на початку бунту… Як же з ними бути?
— В темряві ви не впізнаєте, де свій, де чужий, — стріляйте всіх! — Бертгольд знову налив чарку: — Коли все зрозуміло, йдіть готуйтеся.
— Гер генерал, дозвольте звернутися? — голос Штенгеля хрипів, як у застудженого.
— Маєте щось сказати?
— Замок належить графині — моїй нареченій, отже…
— Знаю, але я не можу через це зірвати виконання такої важливої операції.
— В замку коштовні колекції… Це посаг… Я прошу…
— Ліс рубають — тріски летять, майоре! Зараз не про наречену думати треба. Беріть приклад з мене. В замку мій друг, старий граф Районі. А я його навіть не попереджаю… Ідіть!
Дерев'яною ходою Штенгель попрямував до дверей. Його мрія про багатство, з якою він прожив усю війну, заради якої він ладен був на все, розвіялася, як дим, саме тоді, коли він був найближче до її здійснення.
— От тепер, Генріх, давай відпочинемо, бо цієї ночі нам спати не доведеться, — запропонував Бертгольд, солодко потягуючись.
— А коли ми з вами зможемо їхати? — запитав Генріх.
— Негайно після вибуху! Негайно! Хай Лемке і Штенгель докінчують справу. Наше діло зроблене, і ми з тобою за якусь годину будемо на швейцарському кордоні. Мій «хорх» вміє розвинути швидкість… А там відпочинок, спокійне життя! А все-таки добре, що ми з тобою лишилися живими! Давай вип'ємо за наше майбутнє.
Генріх налив чарку і помітив, що руки в нього тремтять. Не пройшло це й повз увагу Бертгольда.
— У тебе тремтять руки?
— Коли б війна тривала ще рік-два, я лишався б спокійним, як досі. Але зараз, коли чекати лишилося кілька годин…
Бертгольд розсміявся:
— Мушу признатися, що точнісінько те ж коїться й зі мною. Тільки я вмію краще себе тримати…
Двері несподівано розчинилися, вбігла Марія-Луїза.
— Синьйоре генерал! Молю вас! Благаю! Не робіть цього! Це все, що я маю!
Марія-Луїза у нестямі впала навколішки.
На порозі з'явився, мов у воду опущений, Штенгель.
— Це що таке? В чому річ? — нетерпляче й роздратовано вигукнув Бертгольд.
Генріх підхопив Марію-Луїзу під руки і силоміць посадовив її в крісло. Графиня продовжувала благати:
— Заклинаю вас, генерале! Не руйнуйте замку…
— Це ви сказали? — тихо спитав Бертгольд Штенгеля.
Той промовчав. Марія-Луїза розридалася, і Генріх кинувся до графина з водою. В цю мить за його спиною пролунало два постріли. Марія-Луїза напівлежала в кріслі, широко розкинувши руки. Штенгель упав як підкошений. До кімнати вбігло два есесівці.
— Заберіть їх! — гидливо скривившись, наказав генерал. — Ходімо до іншої кімнати, — спокійно запропонував він Генріху.
Генерал вийшов перший, не забувши захопити до спочивальні навіть пляшку з недопитим коньяком.
— Ви всі тут, в Італії, якісь м'якотілі! Невже й ти став таким, Генріх?
— Ні! У мене твердості вистачить на двох!
Лише тепер Генріх випив чарку, яку налив йому Бертгольд. Цього разу рука його не тремтіла.
— План доведеться змінити. Подзвони Лемке, що обов'язки Штенгеля після вибуху греблі я доручаю йому. Замок беру на себе. Після того, як операцію буде виконано, негайно приїжджаю до греблі і зустрічаюся з тобою.
О сьомій годині вечора Генріх зібрався їхати на греблю. Згідно наказу Бертгольда він мав прийняти на себе обов'язки командира по її охороні.
— Ти їдеш сам? — байдужим тоном запитав Бертгольд.
— Так, денщик збирається в дорогу!
— Візьми одного з моєї охорони!
— Та навіщо? Дорога цілком безпечна.
Бертгольд вийшов з кімнати, нічого не сказавши. Але за хвилину повернувся в супроводі велетня есесівця.
— Він тебе супроводжуватиме! — тоном наказу промовив Бертгольд.
Есесівець похмуро позирнув на Генріха. Тому чомусь пригадався погляд дога в кабінеті Лемке, в Бонвілі.
За хвилину Генріх уже їхав до греблі. Есесівець сидів поруч. Тривожні думки снували в голові Генріха.
Чи зміг Курт попередити Лідію? Чи встигла вона передати його повідомлення партизанам? Та й чи встигнуть гарібальдійці вчасно вжити заходів? Невже він сам нічого не зможе зробити, щоб врятувати нещасних людей, які сьогодні мають загинути, так і не діждавшись волі?
Генріх притишує хід машини. Йому хотілося зібратися з думками, перш ніж він доїде до греблі.
Приблизно за два кілометри від містечка він помітив одиноку фігуру німецького солдата, що йшов від греблі до Кастель ла Фонте. Генріх ще притишив хід машини.
— Їхати швидше! — тоном наказу кинув есесівець. Генріх рвучко загальмував і зупинив машину:
— Як ти, сволото, розмовляєш з офіцером! Ти знаєш, що я зять генерала Бертгольда!
