Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗

Склавши руки на грудях, я опустив погляд униз і навіть не дивився на своїх супутників. Намагався сконцентруватись на власних бентежних думках. Грядущий переліт уже давно не давав мені спокою. По-перше, нас їхало четверо (як на мене — забагато), причому не варто, мабуть, говорити, що з нашої четвірки тільки я мав хоч якесь уявлення про ті місця, куди ми зібрались. По-друге, я почувався абсолютно непідготовленим до подорожі, а значить — почувався невпевненим у собі. Коли Алекс придбав квитки до Сан-Паулу, тим самим спаливши всі мости до відступу, до початку бразильської авантюри лишалося трохи більше місяця. В принципі, чотирьох тижнів більш ніж достатньо для того, щоби ретельно опрацювати маршрут так, як я опрацьовував мандрівки до Мексики чи острова Пасхи. Проте цього разу я не зробив майже нічого. Я навіть не забронював жодного хостелу. Причину я вже згадував, і хай як вона банально звучить, але в нашій наспіх збитій команді було забагато голів з радикально протилежними думками, що виключало саму можливість існування ретельно розпланованої подорожі. Непримиренні розбіжності в усьому — життєвих цінностях, соціальному статусі, бажаннях, прагненнях, уявленні про хороший відпочинок — робили нереальною підготовку мандрівки такою, якою її бачив я.

Протягом листопада я, Алі, Дімон та Лаврентій двічі збиралися у «Віолеті», пробуючи виробити й узгодити загальний план поїздки, але за давнім українським звичаєм лиш марно потратили час, позаяк нам так і не вдалося дійти згоди по жодному з ключових пунктів. Ми не змогли досягти взаєморозуміння навіть у питанні, куди власне помандрувати і на яких місцинах зосередити основну увагу, а що вже казати про детальну розмітку маршруту, бронювання внутрішніх авіаперельотів чи хостелів. Зрештою, якимось дивом мені таки вдалося переконати своїх супутників замість валятися на пляжах поїхати саме в Пантанал, місце не дуже популярне серед туристів.

— Я письменник, чуваки, — стримано, але серйозно проказав я, — я вирушаю за пригодами, а тому, хочеться вам того чи ні, прямую до Пантаналу. Якщо ви бажаєте пляжного відпочинку і диско-клубів — вперед і з піснею, але тоді нам з вами не по дорозі.

Ніхто не заперечував. Хоча б у чомусь удалося знайти спільну мову: ми їдемо в Пантанал. Однак наступні перемовини знов завели нашу ватагу в глухий кут. Спробувавши визначитись, як саме діставатимемось із Сан-Паулу до Кампо-Ґранде чи Куйяби (автобусами, літаком чи на орендованій машині), ми знов загрузли в каламутних суперечках.

Уся моя підготовка до великої подорожі обмежилась купівлею величезної карти Бразилії (найбільше на той випадок, якщо таки надумаємо орендувати машину) і пухкенького путівника «Lonely Planet: Brazil».

На скляний дах терміналу сором’язливо опускались перші тендітні сніжинки. Наморщивши лоба, я відкинув голову назад і думав про те, як усе складеться у Бразилії. Як не крути, поки ми разом, мені доведеться дбати про харч та ночівлю на всіх чотирьох… Мої товариші безтурботно сьорбали каву і час від часу махали до мене руками, запрошуючи приєднатись до них. Я, проте, вдавав, що не помічаю їхніх жестів, подумки переносячись до того моменту, коли ми висадимось на бразильській землі. Намагався передбачити майбутній перебіг подій, аби бути готовим до різних несподіванок.

Несподівано звідкись згори напрочуд голосно залунав репродуктор, сповіщаючи про початок посадки на рейс «Міжнародних авіаліній України» до Мілана. Підійшовши до стійки контролю, я передав дівчинці в уніформі свій посадковий талон, затим спустився сходами вниз і заскочив у довжелезний біло-блакитний аеропортовий автобус, котрий сонно чекав на пасажирів біля виходу з ґейту В3.

І знаєте що? Варто було заскочити в салон «Boeing-737», що пахнув розлитим пивом, теплими бутербродами і пластиком з вентиляційних каналів, почути розмірений і безтурботний гул турбін, які прогріваються перед зльотом, і всістися на своє місце, як усі важкі й невідрадні думки, котрі ще хвилину тому терзали мене, безслідно щезли. Над головою спалахнув індикатор «Fasten your seatbelt [16]» і мене вже не цікавило, що про мене думатиме Маруська, я забув про купу незавершених справ, залишених напризволяще в Києві, і навіть сонні грудневі сніжинки, що практично нерухомо висіли в повітрі над летовищем, видались мені сміховинно несправжніми, неначе штучний сніжок з радянського Новорічного вогника. Натомість я більше перейнявся тим, яка це модифікація 737-го, скільки триватиме переліт до Мілана і чи достатньо у нас часу на пересадку.

Коли літак вирулював на злітну смугу, я дістав із сумки путівник і взявся переглядати розділ, присвячений Пантаналу.

Невдовзі капітан дав останнє коротке оголошення, і гостроносий «Boeing» помчав уперед. За півхвилини тремтіння корпусу припинилося, моя спина приємно втиснулась у крісло — сталевий велетень почав набирати висоту.

Кров швидше забурувала в жилах. Я гучно втягнув носом повітря, відчуваючи, як від передчуття майбутніх пригод по нервах розбігаються наелектризовані іскорки. Затим визирнув крізь ілюмінатор і тихо посміхнувся. Всі мої проблеми ображено дивились мені услід, залишившись мерзнути за бортом, десь там, далеко-далеко на землі, посеред вогкої київської зими.

Я не розумію, чому Італію прийняли в Євросоюз. Говорю відверто: НЕ-РО-ЗУ-МІ-Ю.

Чесно кажучи, наші «італійські» пригоди почалися ще у Борисполі. Під час реєстрації нам повідомили, що не можуть дати посадкові талони на рейс «Мілан — Сан-Паулу», оскільки з невідомих причин Мілан відмовляє в реєстрації (до Сан-Паулу нас мала везти італійська авіакомпанія «Alitalia»). Я вперше зіткнувся з таким за час усіх своїх перельотів (зазвичай, під час check-in’у на маршруті з пересадками у пункті вильоту видаються посадкові талони на всі рейси), але не дуже переймався, оскільки знав, що в нейтральних зонах усіх нормальних міжнародних аеропортів є спеціальні електронні бокси, де можна самостійно пройти реєстрацію, а також представництва авіакомпаній, які при потребі готові прийти на допомогу.

Ключове слово в останньому реченні — слово «нормальних». Нині з усією відповідальністю заявляю: панове, я не назву італійські аеропорти нормальними навіть під тортурами.

Негаразди почались відразу після прильоту в Мальпензу. Всередині терміналу автоматичних боксів реєстрації не виявилось. Їх просто не існувало! В одному місці я зумів розшукати невеличку конторку «Alitalia», в якій було багато різних паперів, телефонів, крісел, зате… жодної живої душі. Хвилин двадцять я марно грюкав по столі та гукав крізь віконце; Алі та компанія розмістились на наплічниках неподалік, вряди-годи кидаючи жарти про те, що ми вже прилетіли. Однак до нас так ніхто й не вийшов, і глузування притьмом стихли.

— Що тепер робити? — стурбовано спитав Саня.

— Я маю Шенгенську візу, — подумавши, відповів я. — Це значить, можу без проблем висковзнути в приміщення аеропорту. А там уже можна розшукати зали для check-in’у і пройти реєстрацію «з нуля», так наче ми летимо до Сан-Паулу не з Києва, а прямо з Мілана.

Позаяк інших варіантів не було, хлопці віддали мені свої паспорти та роздруківки-підтвердження про бронювання авіарейсу «Київ — Мілан — Сан-Паулу».

Спершу, пройшовши зону митного контролю, я нічого особливого не вигадував і прямцем пошурував до self-service desks [17] авіакомпанії «Alitalia». Оскільки всю нашу поклажу ще в Києві прописали аж до Сан-Паулу, мені потрібно було просто отримати посадкові талони. Такі self-service апарати дозволяють легко, швидко й безпроблемно отримати талони на посадку за одним лиш номером рейсу і прізвищем або ж за номером електронного квитка, ба навіть по коду вашого закордонного паспорта. Проте мене чекало повне фіаско. Я по черзі тицяв у спеціальну пройму наші паспорти, набирав прізвище, вводив шифр, вказаний на електронному квитку, але щоразу та клята машинерія повідомляла, що система «нічого не знайшла за вашим запитом».