Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
Селище заворушилося. Із багатьох хатин вибігли озброєні люди і стрімголов помчали полями. За ними посунули старі, жінки, діти, і за хвилину селище спорожніло.
Тарзан здогадався: вони знайшли тіло його жертви, але це цікавило його менше тієї обставини, що в селищі не залишилося нікого, хто міг би завадити йому забрати стріли, які лежали внизу.
Швидко й нечутно спустився він на землю до казана з отрутою. Якусь мить стояв нерухомо, і його швидкі блискучі очі вивчали селище.
Нікого не було видно. Його погляд зупинився на вході до найближчої хатини. Тарзанові захотілося заглянути до неї, і він обережно підійшов до солом’яної будівлі. Близько хвилини стояв біля входу, сторожко вслухаючись. Ані звуку. Він прослизнув у напівтемряву хатини. Стіни було завішано зброєю: довгими списами, дивними ножами та двійком вузьких щитів. У центрі хатини стояв казан, а біля дальньої стіни лежала трав’яна підстилка, вкрита плетеними матами, — напевне, вони правили власникові за постіль та ковдру. На підлозі валялося кілька людських черепів.
Тарзан обмацав кожний предмет, спробував списи і понюхав їх, оскільки він “бачив” переважно своїми чутливими й дуже розвиненими ніздрями. Він вирішив заволодіти однією з цих довгих, гострих палиць, але не міг захопити її цього разу, тому що мусив нести стріли.
Кожний знятий зі стіни предмет він складав посеред хатини на купу, зверху неї поставив догори дном казанок, а на нього один із вишкірених черепів, на який надів головний убір Кулонги. Потім відступив, щоб помилуватися своїм витвором, і вишкірився. Тарзан любив жарти!
Але тут він почув шум численних голосів, жалібні вигуки та голосний плач і насторожився. Невже він затримався надто довго? Він швидко підійшов до виходу і поглянув уздовж вулиці в напрямку воріт селища.
Тубільців ще не було видно, але він виразно чув, що вони наближаються плантаціями. їхні голоси вже зовсім поруч! Він блискавично кинувся відкритою місциною до купи стріл. Схопивши їх стільки, скільки міг понести під пахвою однієї руки, і перекинувши ногою казан, він зник у густолисті дерева саме в ту мить, коли дикуни ввійшли у ворота в дальньому кінці селищної вулиці. Він усівся на гіллі, щоб подивитися, що буде далі, - і був схожий на велетенського дикого птаха, який готовий змахнути крильми при першій ознаці небезпеки.
Тубільці заповнили вулицю. Четверо з них несли мертве тіло Кулонги. За ними пленталися жінки, які страхітливо кричали і моторошно примовляли. Вони наблизилися до входу в хатину Кулонги, ту саму, в якій Тарзан виявив своє почуття гумору.
Щойно кілька з них увійшло до хижки, як одразу вискочили з неї в дикому, гамірному замішанні. Вони довго жестикулювали, кивали на хатину та квилили, аж доки кілька вояків підійшли і зазирнули всередину. Нарешті старий з численними металевими прикрасами на руках і ногах та намистом із всохлих людських рук, яке звисало на груди, увійшов до хатини. Це був Мбонга, цар, батько Кулонги.
Якусь мить усі мовчали. Потім Мбонга вийшов із змішаним виразом гніву та забобонного страху, які проступали в кожній рисі його бридкої зовнішності. Він сказав кілька слів воїнам, що юрмилися довкола, і вони вмить розсипалися по селищу, ретельно обшукуючи кожну хатину, кожен закут у межах огорожі.
Перш за все вони наштовхнулися на перекинутий казан і тут-таки виявили зникнення отруйних стріл. Більше вони не знайшли нічого, і через кілька хвилин довкола царя зібрався охоплений жахом натовп дикунів.
Мбонга ніяк не міг пояснити дивних подій. Уже те, що знайшли ще тепле тіло його сина Кулонги на самій межі полів, зарізаного й обібраного на відстані людського голосу від селища, майже на порозі батьківських володінь, було вкрай загадковим явищем, але те, що було виявлено в хатині мертвого Кулонги, сповнило їхні дикі серця відчаєм, і їхні бідні голови шукали найдивовижніших і найзабобонніших пояснень.
Вони зібралися маленькими групами і розмовляли півголосом, раз у раз озираючись і поглядаючи довкола розширеними від страху очима.
Тарзан спостерігав за ними з густолистої гілки великого дерева. Багато що в їхній поведінці було для нього незрозумілим, бо він не знав забобонів, а про почуття страху у нього було лише невиразне уявлення.
Сонце стояло високо в небі. Тарзан ще не їв цього дня, а до того місця, де він закопав смачні рештки вепра Хорти, було багато кілометрів. Отож він повернувся спиною до селища Мбонги і зник у густолисті джунглів.
11. ЦАР МАВП
Ще було засвітла, коли він дістався до свого племені, хоч і зупинився одного разу, щоб відкопати і з’їсти рештки дикого кабана, і ще раз — щоб забрати луки та стріли Кулонги з верхівки дерева, на якому він їх сховав.
Тарзан був добряче навантажений, коли зістрибнув посеред племені Керчака. Гордо випнувши груди, він розповів про свої пригоди і показав трофеї. Керчак забурчав і відійшов убік: він заздрив дивному членові свого племені і вишукував у своєму маленькому мозкові привід, щоб вилити лють на Тарзанові.
На світанку другого дня Тарзан почав тренуватися у стрільбі з лука. Спочатку він промахувався майже щоразу, але нарешті навчився цілитися і приблизно через місяць був вельми вправним стрільцем, хоч і витратив весь запас стріл.
Плем’я і далі перебувало в джунглях неподалік від узбережжя, і Тарзан чергував свої вправи у стрільбі з лука з подальшими дослідженнями невеликої, але вміло підібраної батьківської бібліотеки.
Саме у цей час молодий англійський лорд знайшов невеличку металеву скриньку, заховану в глибині однієї із шафок. Ключ стирчав у замку, і кількахвилинний огляд та спроби було винагороджено вдалим відкриттям сховку.
У ній він знайшов вицвіле фото чисто виголеного молодого чоловіка, всипаний діамантами золотий медальйон на короткому золотому ланцюжку, кілька листів та маленьку книжку.
Тарзан уважно оглянув кожну річ… Фотографія сподобалася йому понад усе, бо очі на ній були усміхнені, а обличчя дивилося відверто Й прямо. Це був його батько.
Медальйон також сподобався йому, і він повісив його собі на шию, як прикрасу, які бачив у негрів із селища Мбонга. Коштовне каміння дивно замерехтіло на його гладкій, засмаглій шкірі. Листів він не міг прочитати, бо майже не знав прописних літер; він склав їх назад у касетку разом із фотографією і зосередився над книжкою.
Вона була заповнена майже до кінця дуже виразним почерком, і хоча всі маленькі комашки здавалися йому знайомими, їхні сполучення та комбінації були тепер дивні й незрозумілі.
Тарзан уже давно вмів користуватися словником, але, на свій превеликий жаль та розчарування, він переконався в його непридатності за даних обставин. Він не зміг знайти жодного слова з усієї книжки і поклав її назад до металевої скриньки, постановивши згодом розгадати її таємницю.
Бідолаха! Якби він тільки знав, що ця маленька книжка містила під своєю шкіряною палітуркою ключ до його походження, пояснення загадки його дивного життя! Це був щоденник Джона Клейтона, лорда Грейстока, написаний за звичкою французькою мовою.
Тарзан поставив скриньку на місце у шафу, але відтоді завжди носив у серці риси мужнього, усміхненого обличчя свого батька, а в голові виразне рішення розкрити таємницю чорної книжки. А тепер він постановив узятися за невідкладну справу, бо запас стріл закінчився, і для того, щоб поновити його, треба було побувати в селищі чорних людей.
Тарзан вирушив у дорогу другого дня на світанку і, швидко рухаючись вперед, досяг галявини перед полуднем. Він знову видерся на високе дерево і, як і попереднього разу, побачив жінок на полях та на вулиці, а просто під ним кипіла в казані отрута. Він пролежав кілька годин, вичікуючи хвилини, щоб спуститися та викрасти стріли. День згасав, а Тарзан усе ще лежав, причаївшись, над жінкою, яка, нічого не підозрюючи, працювала біля казана.
Повернулися робітниці з поля. Вояки, що були на полюванні, вигулькнули з лісу, і, коли всі увійшли в загорожу, ворота було зачинено й замкнено.
