Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
Завдавши собі тіло негра на плече, він уже повільніше рушив по деревах у напрямку обгородженого пакіллям селища, бо знову потребував стріл. Наблизившись до огорожі, він побачив збуджену юрбу, яка оточила обох утікачів, що, тремтячи від страху та втоми, ледве були спроможні переказати нечувані подробиці своєї пригоди.
Вони розповідали, як Мірандо, що йшов поперед них на деякій відстані, раптово прибіг, вигукуючи, що його переслідує білий голий вояк. Утрьох вони кинулися тікати до селища — так прудко, як тільки могли нести їх ноги. Повторний, сповнений смертельного жаху крик Мірандо змусив їх озирнутися, і вони побачили жахливе видовище: тіло їхнього товариша летіло вгору, в листя, руки й ноги його сіпалися в повітрі, а язик стирчав із роззявленого рота. Більше він не вимовив ані звуку, і над ним нікого не було видно!
Жах негрів межував з панікою, але хитрий старий Мбонга удав, що не вірить розповіді, і пояснив її страхом перед якоюсь реальною небезпекою.
— Ви розповідаєте нам довгу байку, — проголосив він, — тому що не насмілюєтеся сказати правду! Ви не смієте зізнатися в тому, що, коли лев стрибнув на Мірандо, ви втекли й кинули його. Боягузи!..
Мбонга не встиг договорити, бо вгорі почувся лункий тріск гілок, на який чорношкірі зі страхом підвели очі. Видовище змусило затремтіти навіть мудрого старого Мбонгу; звиваючись та перевертаючись на льоту, падало мертве тіло Мірандо, яке врешті звалилося з моторошним хряскотом додолу біля їхніх ніг.
Дикуни дружно кинулися врозтіч і невдовзі зникли в густій тіні довколишніх джунглів.
Тарзан впустився в селище, поновив свій запас стріл та з’їв пожертву — їжу, яку залишали дикуни, аби він зглянувся над ними. Перш ніж піти, він відніс тіло Мірандо до воріт селища і поставив його біля огорожі так, що здавалося, ніби його мертве обличчя дивиться на стежку, яка вела в джунглі.
Відтак Тарзан повернувся до хатини на узбережжі.
Тільки після доброго десятка спроб перелякані дикуни насмілилися пройти у селище повз жахливе, ошкірене обличчя мертвого одноплемінника. Побачивши, що стріли та їжа зникли, вони довідалися про те, чого найбільше боялись: Мірандо бачив злого духа джунглів.
Це їм здалося цілком природним. Помирали тільки ті, хто бачив страхітливого бога джунглів, тому що ніхто із живих у селищі його не бачив. Тим, що загинули від його руки, довелося побачити його, і за це вони наклали головами.
Отже, доки вони постачатимуть його їжею та стрілами, він не буде їм шкодити, якщо тільки вони не будуть на нього дивитися. Через те Мбонга звелів на додаток до пожертви їжею класти дарунок стрілами цьому Мунанго-Ксеваті, і відтоді так і повелося.
Цього разу, коли Тарзанові відкрився берег, на якому стояла хатина, перед його очима постало дивне й незвичайне видовище.
На спокійних водах закритої бухти стояв великий корабель, а на берег було витягнуто невеликий човен.
Але найдивовижніше було те, що берегом між морем та його хатиною рухалося кілька білих людей, схожих на нього!
Тарзан побачив, що майже у всьому вони скидалися на людей, змальованих у книжках. Він підкрався по деревах якнайближче і опинився майже над ними.
Разом їх було десятеро — засмаглих, брудних волоцюг Вони з’юрмилися біля човна і розмовляли голосно й сердито, сильно жестикулюючи та вимахуючи кулаками.
Несподівано один із них, маленький, худорлявий, чорнобородий чоловічок, який нагадував Тарзанові своїм виглядом щура Помба, поклав руку на плече величезного дебелого чоловіка, з яким сперечалася і сварилася решта присутніх.
Маленький чоловічок кивав на джунглі, і велетень був змушений озирнутися, щоб поглянути у вказаному напрямі. Щойно він це зробив, як худорлявий вихопив із-за пояса револьвер і вистрілив йому в спину.
Дебелий чоловік змахнув руками, коліна в нього підігнулися, і він без жодного звуку впав на пісок мертвий.
Тарзан уперше почув постріл, і він його дуже здивував, але навіть цей незвичний звук не вразив його здорових нервів хоча б слабким відчуттям страху. Над усе його гнітила поведінка білих незнайомців. Напружено думаючи, він насупив брови. “Добре зробив я, — подумав він, — що стримав своє перше бажання кинутися їм назустріч і привітати цих білих людей, як братів”.
Певне, вони не відрізнялися від чорних людей, були не цивілізованіші, ніж мавпи, і не менш жорстокі, ніж Сабор.
Якусь мить усі стояли і мовчки дивилися на маленького худорлявого чоловічка і на мертвого велетня на піску.
Потім один із них засміявся і поплескав худорлявого по спині. Вони знову жваво забалакали і зажестикулювали, але сперечалися вже менше.
Невдовзі вони спустили на воду човна, стрибнули в нього і попливли до великого корабля, на палубі якого снували інші постаті.
Коли вони піднялися на борт, Тарзан спустився на землю за великим деревом і поповз до хатини, намагаючись, щоб його не побачили з корабля.
Прослизнувши в двері, він побачив, що в хатині все перерито. Його книжки й олівці лежали на підлозі, зброя, щити і невеликий запас інших скарбів теж валялися то тут, то там.
Коли він побачив це, його охопив гнів, а свіжий шрам на лобі проступив пурпуровою смугою на засмаглій шкірі. Він квапливо підбіг до шафи і почав порпатися в дальньому кутку нижньої полиці. Ох! Він полегшено зітхнув, коли, витягнувши бляшану скриньку і відчинивши її, переконався, що його найбільші скарби лишилися неторкнуті. Фотографія чоловіка з усміхненим енергійним обличчям та маленька загадкова чорна книжка були цілі. Але що це?
Його сторожкі вуха вловили слабкий, але незнайомий звук. Підбігши до вікна, він поглянув на бухту й побачив: з великого судна було спущено на воду поруч із першим другий човен. Невдовзі він помітив, як багато людей почало перелізати через край великого судна і сідати в човни. Вони поверталися на берег більшою кількістю.
Ще мить Тарзан слідкував, як вони спустили в човни кілька скринь та пакунків, а потім, коли відпливли від корабля, годованець великої мавпи схопив аркуш паперу і кілька хвилин писав на ньому олівцем, доки з’явилося кілька рядків рівних, добре вимальованих, майже друкованих літер.
Цю записку Тарзан приколов до дверей гострою тріскою. Потім ухопив свою коштовну бляшану скриньку, стріли, кілька списів та луків, скільки міг донести, вислизнув з хати і зник у лісі.
Коли човни врізалися у сріблястий пісок, з них вийшла на берег доволі дивна компанія. Загалом їх було двадцятеро. Один був високий сивий чоловік у великих окулярах в оправі. На його трохи згорблених плечах незграбно висів чистий одяг: лискучий шовковий циліндр ще більше підкреслював невідповідність його одягу з африканськими джунглями.
Другим з човна вийшов високий молодик у білому полотняному костюмі, а слідом за ним стривожений і метушливий літній пан з дуже високим чолом.
За ними вибралася величезна негритянка, строкато вдягнена, яка перелякано лупала очима то у бік джунглів, то в бік зграї матросів, що лаялися, вивантажуючи з човнів ящики та пакунки. Останньою на берег зійшла дівчина років дев’ятнадцяти, яку молодик, що стояв при самій воді, високо підняв і переставив на сухий пісок. Вона подякувала йому приязно, широкою усмішкою, але обоє мовчали. Компанія мовчки рушила до хатини. Було ясно, що ці люди вирішили, що їм робити, заздалегідь — там, на судні. Вони підійшли до дверей — матроси з ящиками і паками по переду, а за ними п’ятеро людей, які дуже відрізнялися від них своїм виглядом. Матроси опустили ношу додолу, і один з них помітив Тарзанову записку.
— Гей, хлопці! — гукнув він. — Що це? Годину тому цієї записки не було!
Решта з’юрмилися довкола нього. Задні витягали шиї над плечима передніх, а що серед них було мало письменних, та й ті ледве вміли читати, то один звернувся до низенького старого в циліндрі та сюртуці.
— Гей, професоре! — покликав він. — Ходи-но сюди і прочитай цю дурну записку!
