Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Андрій не знав, як сприйняти цей подарунок. Марія Олександрівна помітила його вагання і поклала футлярчик з кристалом йому на долоню:
— Беріть! Рід Сатіапалів загинув разом з моїм сином. Мені було б дуже прикро, коли б я нічим не віддячила вам за турботи… Майю, піди, будь ласка, та замов для пас з паном Лаптєвим кави…
Андрій зрозумів, що рані Марія хоче сказати йому ще щось. Зрозуміла це й Майя і зразу ж вийшла.
— Пане Лаптєв, — прошепотіла хвора. — Мені лишилося жити недовго, я це знаю. Смерть мене не лякає. Але мене турбує доля дочки… Що вона тут робитиме?.. Умовте її поїхати до Радянського Союзу. їй там буде краще… Обіцяєте, пане Лаптєв?
— Обіцяю, — сказав Андрій. Зрештою, нічого іншого відповісти він не міг. — А зараз, Маріє Олександрівно, я маю їхати. На мене чекають.
— Щасти вам! — сказала хвора.
В коридорі Андрій зустрів Майю. Вона стояла, зажурено дивлячись у вікно, і рвучко обернулась, зачувши кроки.
— Ви закінчили “тет-а-тет”? — запитала вона з викликом. — Певне, мама знову клопоталася про мою долю… Всі клопочуться про мене так, ніби я немовля, і всі намагаються позбавити мене права хоча б на один самостійний рух…
— Прощайте, Майю! — Андрій підійшов до неї і взяв за обидві руки. — Я бажаю вам щастя і довго пам’ятатиму вас.
— Дякую… — дівчина враз обм’якла і знітилась. — Я не забуду вас теж. Ви зовсім не схожий на тих, кого мені довелося бачити. Мені здається, що саме такими сильними й незрозумілими і мають бути росіяни… А я…
Майя замовкла на мить і нахмурила чоло:
— Ви знаєте, що означає моє ім’я?.. “Майя”, як говорять священні книги брахманізму, це тільки марево, що сприймається за дійсність, фата моргана, яка розпливається, не лишаючи по собі й сліду… Певне, мої батьки несамохіть дали мені цілком влучне ім’я… А я так хотіла зробити щось дуже хороше, дуже красиве, — таке, що вразило б увесь світ! Мені здавалося іноді, що в мене за плечима є могутні крила, і досить їх випростати, щоб злетіти в надхмар’я… Не глузуйте з мене. Я говорю це тільки тому, що ви не схожий на інших і, можливо, хоч трохи зрозумієте мене… Мені тут дуже, дуже важко… Ви з’явилися, як посланець іншого, чужого й принадного світу, збудили в мені дух неспокою і суперечностей. Ви поїдете, а в мене ще довго-довго щемітиме серце за небаченим і незнаним… Пане Лаптєв, обіцяйте мені, що ви приїдете ще хоч раз, коли я запрошу вас сюди. Може, це буде обтяжливо для вас, але хоч пообіцяйте…
Вона дивилась в очі Андрієві тоскним поглядом, наче ждучи холодних і злих слів осуду. її пальці тремтіли, і цей нервовий дрож передавався Лаптєву, змушував його м’язи напружуватися, а серце битися прискорено.
— Не дивіться так на мене! — сказав він майже грубо. — Я не витримаю!
Дівчина в першу мить не зрозуміла, а потім очі Андрія сказали їй все.
— Ні, ні!.. — вона розвела руки, щоб звільнити їх, і в цю мить торкнулась волоссям Андрійової щоки.
Нездатний стримати пориву, він схопив дівчину за плечі, поцілував і не озираючись пішов швидко, майже побіг.
Майя стояла, мов уражена блискавицею. В неї палахкотіли щоки, серце витанцьовувало шалений танок, паморочилася голова.
Дівчина сама не знала, що з нею коїться. Коли б її запитали, чи надійшло до неї кохання, вона люто заперечила б. їй зараз здавалось, що того поцілунку зовсім не було, а то тільки примарилось. Вона не гнівалась і не раділа, а дивувалась із чудного стану дивного безвілля і тоскного непокою, який впав на неї так нагло і ніяк не зникав.
Лаптєв теж не міг отямитись. Все вийшло дуже несподівано і лишило по собі відчуття гіркоти й незадоволення з самого себе. Замість підтримати дівчину теплим словом, він повівся, як парубок-вітрогон…
Андрій ганьбив себе, але почував, що коли б знову повторилась ця зустріч, він знову втратив би владу над собою. Майя стала йому зрозумілою і близькою саме в ті хвилини, коли почала розкривати свою душу, свої сильні поривання скутої в бажаннях людини.
Ох, коли б вона не була дочкою Сатіапала і жила б не в Індії, а в Радянському Союзі! Тоді кожна зустріч з нею була б для нього святом, і не тільки за її викликом, а щодня приходив би він до неї, незважаючи на час і відстань!
Але все це — дурні припущення! Треба їхати звідси, їхати назавжди, забути маєток раджі і золотокосу дівчину з оксамитовочорними очима, яка промайнула чудесним маревом і як марево зникне.
Калиннікова і Лаптєва проводжав сам Сатіапал. Він мав вигляд сердечного, гостинного господаря, який дуже шкодує, що гості виїздять передчасно, і тільки в очах у нього перебігала ціла гама почуттів, — від образи й злості до справжнього, щирого жалю.
— То приїздіть, приїздіть ще! Можливо, я за місяць-два продемонструю вам ще деякі досліди та дам новий трепан, який мені незабаром виготують…
Сатіапал навмисне уникав прямого звернення, але ясно було, що він говорить все це тільки для Лаптєва і цілком ігнорує Калиннікова. Андрієві це було неприємно, і він одмовчувався або відповідав однослівно.
Вже коли гості сіли в машину, за ворота вийшла Майя, ведучи на ланцюжку коричньового пса.
— Пане Лаптєв, я хотіла б вам подарувати Самума. Він ваш по праву.
— Дякую, Майю! — Андрій сплигнув з машини, підійшов ближче до дівчини й погладив собаку. — Це справді коштовний подарунок. Але дозвольте забрати його трохи пізніше. Я зараз не зможу приділити Самумові належної уваги.
— Гаразд, Андрію Івановичу, — дівчина наче аж зраділа. — Зможете забрати його коли завгодно.
Вже коли автомашина од’їхала далеченько від воріт маєтку, Андрій озирнувся.
Освітлена променями призахідного сонця, на шосе стояла дівчина з собакою.
— “Майя”… — прошепотів Лаптєв. — Міраж, який зараз зникне і розвіється назавжди!
Він озирнувся ще раз, коли машина наблизилась до повороту, і побачив, що до дівчини підходить якийсь мужчина. Відстань вже не дозволяла розібрати риси обличчя, але Андрій був переконаний, що то Чарлі Бертон.
А пізно ввечері Андрій згадав за подарунок рані Марії.
Він розкрив футляр, витягнув і поклав на долоню блакитнуватий кристал, вирізаний, певне, з гірського кришталю.
Неяскраве світло акумуляторної лампочки вигравало на блискучих гранях, примхливо переливалося десь в його глибині.
“Кристал самозабуття!” — згадалося Андрієві.
Він подивився у глиб кристала пильніше, йому здалося, що там, за блакитними гранями, ворушиться щось живе.
Але то був невловний утвір фантазії, нез’ясовна гра світла. Легеньке тремтіння руки передавалося шматкові кришталю, і від цього видіння мінилося, набувало примхливих химерних форм.
Андрій знав, що можна загіпнотизувати самого себе, якщо довго й пильно дивитися в напівтемряві на будь-який блискучий предмет. Щось подібне до гіпнозу і відчував він тепер. Тьмяніли й розпливалися довколишні предмети, внутрішність намету тонула в глибокій імлі, блакитний кристал сповнювався чистого прозорого сяйва, а на його тлі чорною камеєю, різьбленим профілем постав силует Майї, — рельєфний, близький і любий.
Андрій здригнувся, кліпнув очима, і видіння зникло.
На руці лежав звичайний, хоч і старанно відшліфований, шматок блакитнуватого гірського кришталю.
