Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Розділ XV
ЛАПКА ПО ЛАПЦІ
Поїхав Андрій Лаптєв — і в маєтку Сатіапала раптом стало порожньо й тихо.
Здавалося б, що там одна людина? Чи багато вона може з’їсти-випити, наговорити й вислухати?.. Проте саме прибуття радянського лікаря поставило шкереберть усталені порядки, сколихнуло розмірений плин життя невеликого острівця серед джунглів.
Раджа Сатіапал даремно вважав доцента Лаптєва тільки своїм гостем. На радянського лікаря з шанобливою повагою і деяким острахом позирали всі мешканці маєтку.
Те, що Лаптєв урятував рані Марію, було для простих індійців найпереконливішим доказом того, що в Радянському Союзі справді творяться чудеса. Сам того не бажаючи, раджа значно підірвав овій авторитет в очах тих, хто звик вважати його за напівбога. А розмови старого Джоші, який не міг втриматися від популяризації своїх бесід з Лаптєвим, розпалювали цікавість простих людей, примушували їх замислюватись над самою суттю життя.
І ось все це зникло. З льохів було знову випущено похмурих нетовариських псів, які навіть не гавкали, бо не мали на кого. За кілька днів усепрониклива пилюка вкрила товстим шаром колишню кімнату Андрія Лаптєва. Старий Джоші тепер порався біля тарин і, вже як щось далеке і майже нереальне, згадував про свої пригоди та про щирого й простого сагіба. А коли рані Марія відчула себе краще і, як завжди, почала порядкувати в палаці, все, здавалося, стало на своє місце, — аж не вірилось, що отут протягом останніх двох місяців відбулися події величезної ваги.
Але то було тільки зовні. Про Лаптєва не забув ані Сатіапал, ні рані Марія, а тим більше Майя. Правда, про нього не згадували, але подеколи мовчанка говорить про ставлення до людини далеко більше, аніж тривалі розмови. Чомусь виходило так, що кожен з сім’ї Сатіапалів мимохіть і потай від інших порівнював тих двох мужчин, яких привів випадок до цього маєтку, — Андрія Лаптєва та Чарлі Бертона.
Рані Марія відчула інстинктивну неприязнь до молодого англійця з першого ж дня знайомства. Дивна схожість Чарлі з її сином була для неї образливою насмішкою. Мати ніколи не подарує тим, хто вбив її сина, а Бертон був одним з англійців та ще й офіцером.
Звичайний такт і вміння приховувати свої почуття дозволили рані Марії поставитись до Бертона з спокійною гідністю, але й тільки. В усякому разі, вона не припускалася думки, що між її дочкою й чужинцем можуть виникнути близькі стосунки, і терпіла присутність Бертона тому, що цього хотів Сатіапал.
Раджа не міг лишатися безпристрасним до того, кого вважав за свого сина. Він потай радів з успіхів Бертона, намагався приписати йому найвищі людські якості і навіть гнівався на себе, коли в мозок раптом вдиралися спогади про Лаптєва з його досвідченістю і впевненістю, з тим діапазоном людських можливостей і якостей, яких, на жаль, бракувало повною мірою Чарлі.
Бертон в свою чергу вивчав Сатіапала, підсвідомо почуваючи, що потрапив у виняткове становище любимчика. Він не хотів утратити принадні можливості і намагався повсякчас виставити себе в кращому світлі. Про Майкла Хінчінбрука Бертон почав уже забувати, потай сподіваючись, що той загинув.
Те, що Бертонові не доводилося квапитися з виконанням завдання і працювати тільки на самого себе, значно полегшило йому умови. Чарлі не нишпорив по закутках лабораторій, не виявляв надмірної цікавості. Він не торкнувся б навіть найцікавіших рукописів і байдуже пройшов би повз напіводчинений сейф. Коли вже рискувати, то на все. Він зараз тільки втирався в довір’я, тягнучи до ласого шматочка лапку по лапці. І ця тактика щодо Сатіапала повністю себе виправдовувала: раджа був близький того, щоб розповісти своєму помічникові значно більше, аніж будь-кому.
Однак Бертона щораз дужче почала непокоїти Майя. Він бачив, що рані Марія недолюблює його, і йому, зрештою, начхати було на це. Але не виключалась можливість, що саме стара княгиня підбурює дочку проти нього.
Чарлі посилив спостереження, намагався бути з дівчиною якнайдовше, щоразу вдавався до іншої тактики поводження щодо неї, і все — марно. Змінився не він, Бертон. Змінилась Майя, його владність і наполегливість, — випробувана зброя в стосунках з жінками, — тепер натрапляли на байдужий скептицизм тієї, яка ще зовсім недавно здавалась переможеною. Хай там що сказав Чарлі, хай там що зробив, — кожного разу на ньому зупинявся допитливий Майїн погляд. Дівчина, здавалось, порівнювала його слова і вчинки з якимись іншими зразками, і це порівняння, як відчував Чарлі, майже завжди було не на його користь.
Інколи Бертон припускався думки, що йому перетяв шлях якийсь суперник. Але хто?.. Російський лікар?
Чарлі відтворював у пам’яті незграбну постать доцента Лаптєва, — опуклий лоб, заважку статуру, — і реготав: ні, далеко йому до справжнього красеня!.. Та все ж думка знов і знов поверталася до російського лікаря, і навіть прихована ворожнеча Бертона до свого рятівника свідчила про те, що англієць далеко не такий певний себе, як хотів думати.
А одного вечора Чарлі вперше за кілька років відчув шалений напад ревнощів.
Він ішов покоями до Майї і поцікавився її картинами. На мольберті в кутку кімнати виднілась постать людини з собакою. В кутки вже заповзав присмерк, тому Бертон, щоб роздивитися, підійшов ближче.
Просто на нього позирнули вперті сірі очі Андрія Лаптєва. Росіянин був зображений в позі людини, яка замислилась перед тим, як зробити рішучий крок. Коричньовий пес дивився уперед, нашорошивши вуха, а росіянин мускулястою рукою тримав його за ошийник.
Картина була не закінчена. Ще на ній не лягли ті дбайливі штрихи, які пом’якшують риси обличчя приємною грою світла й тіні, однак у такому вигляді вона, можливо, була навіть кращою, бо робила Андрія Лаптєва суворішим і енергійнішим.
— Подобається?
Майя підійшла зовсім безшумно і кілька секунд стояла за спиною Бертона.
— Непогано! — недбало обізвався той. — Тільки містер Лаптєв у вас тут надто героїчний.
— А він такий і є, — спокійно заперечила дівчина. — До речі, отого пса він зумів підкорити протягом кількох хвилин. Іншим цього зробити не вдавалося.
— Певне, цей пес не стикався з справжнім мужчиною! — безапеляційно заявив Бертон. — Де він, той пес? Він ляже до моїх ніг, мов ягнятко!
— Ви так гадаєте?.. — Майя подивилась на Бертона так, ніби він сказав щось образливе. — Ну, то що ж — ходімте. Але знайте: рятувати вас більш не буду!
Це був недвозначний натяк на історію з шестирукою мавпою, і Бертонові довелося проковтнути образу. Майя одчинила двері своєї спальні й покликала:
— Самум!
Пес ускочив до вітальні одним стрибком. Він, певне, вже давно чув чужий голос, відчував чужий запах і тепер побачив чужинця просто перед собою.
Самум пішов на Бертона з глухим гарчанням. Той рухався назустріч йому мовчки. Відстань між людиною й звіром усе зменшувалась. Пес напружився й пригнувся, готуючись до стрибка.
— Лягай! — вигукнув Бертон.
Чи, може, команда прозвучала надто пізно, чи в голосі людини прозвучали трохи інші інтонації, аніж потрібно, але окрик не дав бажаного наслідку. Собака стрибнув, намагаючись ухопити людину за горлянку.
Чарлз Бертон був насторожі. Він ударив Самума ногою в живіт; пес відлетів до протилежної стіни, не видавши й звуку, і одразу ж знову кинувся в атаку. Повторилася та самісінька історія.
І тоді пес змінив тактику. Можливо, як його древні предки, він почав кружляти навколо наміченої жертви, вибираючи її дошкульне місце. Проте людина розумніша за звіра. Вона відступала до стіни, обмацуючи позад себе повітря.
Собака стрибнув утретє. Цього разу його зуби клацнули аж перед обличчям Бертона, але той схопив пса за шию стиснув її і потім відштовхнув геть. Чарлі зітнувся при цьому, наткнувся на кадіб з рододендроном, вихопив бамбукову палицю, яка підтримувала стебло рослини, і кинувся в атаку.
Удари посипалися на Самума градом. Пес не корився Весь закривавлений, він все ще стрибав на Бертона. Той повільно заганяв його в куток.
