Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗

Френк згадав, що плантатор говорив йому про нафтове озеро, що містило щонайменше п’ять мільйонів барелей нафти, яку досі не було можливості перегнати до моря для навантаження на судна; нафта ця зберігалася прямо під голим небом у природній улоговині, обгородженій земляною дамбою.

— Скільки ти коштуєш? — раптом запитав він пеона.

Той не зрозумів.

— Скільки коштує твій одяг — усе, що на тобі є?

— Половину песо… ні, навіть половину половини песо, — сумно зізнався пеон, оглядаючи те, що залишилося від його лахміття.

— А що в тебе ще є?

Бідолаха розвів руками на знак своєї повної убогості і гірко додав:

— У мене немає нічого, крім боргів. А винен я дві сотні і п’ятдесят песо. Я до самої смерті цих боргів не спекаюся, як хворий на рак. Саме через них в рабстві у плантатора.

— Гм! — Френк не зміг стримати усмішки. — Виходить, ти коштуєш двісті п’ятдесят песо. Це все одно що нічого; це навіть не цифра, а абстрактна негативна величина, що існує лише в уяві математика. І ось ти спалюєш зараз нафти на мільйони песо. А якщо ґрунт тут м’який і нафтопровід підтікає, то може зайнятися все нафтове море, — а це вже мільярд доларів збитку. Знаєш, ти не абстрактна величина в двісті п’ятдесят доларів — ти справжній hombre!

З цього неон не зрозумів нічого, крім слова “hombre”.

— Я людина, — гордовито сказав він, випинаючи груди і підводячи свою закривавлену голову. — Так, я hombre, я — майя.

— Хіба ти індіанець із племені майя? — засумнівався Френк.

— Наполовину, — знехотя зізнався пеон. — Мій батько — той справжній майя. Він жив у Кордильєрах, але жінки майя не подобалися йому. І ось він закохався в метиску з tierra caliente ^[24]. Від неї народився я, але потім вона пішла від батька до негра з Барбадосу, а мій батько повернувся в Кордильєри. Мені теж, як і батькові, судилося закохатися в метиску з tierra caliente. Вона вимагала грошей, а я так кохав її, що зовсім збожеволів і запродався за двісті песо. З того часу я більше не бачив ні її, ні грошей. Ось уже п’ять років, як я пеон. П’ять років я був рабом і знав тільки побої, і що ж? Тепер мій борг зріс, і вже не двісті, а двісті п’ятдесят песо.

Поки Френк Морган і багатостраждальний нащадок племені майя пробиралися вглиб Кордильєр, прагнучи нагнати своїх, а нафтові поля Юкатана палахкотіли, викидаючи в повітря чорні клуби диму, десь далеко, в самому серці Кордильєр, назрівали події, які мали звести разом і переслідуваних, і переслідувачів: Френка, Генрі, Леонсію, її рідних і пеонів, з одного боку, а з другого — плантаторів, загін жандармів на чолі з начальником поліції та Альвареса Тореса, якому не терпілося швидше домогтися не тільки обіцяних Ріганом грошей, а й руки Леонсії Солано.

У печері сиділи чоловік і жінка. Жінка-метиска була молода і вродлива. Вона читала вголос при світлі дешевенької гасової лампи, у руках у неї був переплетений у телячу шкіру том творів Блекстона ^[25] іспанською мовою. І чоловік, і жінка були босі, одягнені в ряси із відлогами, але без рукавів. У жінки відлога була відкинута назад, відкриваючи її густе чорне волосся, розсипане по плечах. А в старого відлога була насунута на чоло, як у ченця. Його обличчя аскета, з гострими рисами, виразне й одухотворене, дихало силою — таке обличчя могло бути тільки в іспанця. Напевно, таке саме обличчя було і в Дон Кіхота. Тільки очі старого були закриті вічною пітьмою сліпоти. Ніколи він не міг би побачити вітряка і стати до бою з ним.

Він сидів у позі роденівського “Мислителя” і неуважно слухав читання вродливої метиски. Але він зовсім не був мрійником, і не в його натурі було боротися з вітряками, як це робив Дон Кіхот. Незважаючи на сліпоту, що закривала від нього світ непроникною завісою, це був діяльний чоловік і душа в нього не була сліпа: він безпомилково проникав у глиб речей і явищ, так само як і в людські серця, умів бачити і таємну порочність, і чисту шляхетність.

Рухом руки він зупинив метиску і почав міркувати вголос про прочитане.

— Закони, створені людьми, — повільно, але переконано вимовив він, — зводяться в наші дні до змагання розуму. Вони ґрунтуються не на справедливості, а на софістиці. Закони створювалися для блага людей, але в тлумаченні їх і застосуванні люди пішли хибним шляхом. Вони взяли дорогу до мети за саму мету, метод дії — за остаточний результат. І все ж закони є закони, вони необхідні, вони корисні. Але в наші дні їх застосовують абияк. Судді й адвокати мудрують, змагаючись один з одним у спритності розуму, вихваляються своєю вченістю і зовсім забувають про позивачів і відповідачів, котрі платять їм і чекають від них не спритності і вченості, а безпристрасності і справедливості.

І все-таки старий Блекстон має рацію. В основі законів, як наріжний камінь, на якому будується цитадель правосуддя, лежить гаряче і щире прагнення чесних людей до безпристрасності і справедливості. Але що ж говорить із цього приводу Вчитель? “Судді й адвокати виявилися досить винахідливими”. І закони, створені для блага людей, були настільки винахідливо перекручені, що тепер вони вже не служать захистом ні скривдженому, ні кривднику, а лише загребущим суддям та ненаситним адвокатам, котрі прагнуть слави і наживають собі багатство, коли їм щастить довести, що вони розумніші за своїх супротивників і навіть самих суддів, які виносять вирок.

Він замовк і задумався в тій самій позі роденівського “Мислителя”, ніби зважуючи долю світу; метиска сиділа й чекала знаку, аби відновити читання. Нарешті, вийшовши з глибокого роздуму, старий заговорив:

— Але в нас тут, у Панамських Кордильєрах, закон зберігся у всій своїй недоторканності — справедливий, безсторонній. Він служить не комусь одному і не тільки багатіям. Справедливому судді більше личить полотняний одяг, аніж тонке сукно. Читай далі, Мерседес. Блекстон завжди правий, коли його правильно читати. По-твоєму, це парадокс? Так! Але, до речі, усі сучасні закони теж парадокс. Читай же далі! Блекстон — це основа людського правосуддя, але — Боже! — скільки хитромудрості пускають у хід розумні люди, щоб прикрити ім’ям Блекстона те зло, яке вони чинять.

Хвилин через десять сліпий філософ підвів голову, понюхав повітря і жестом зупинив дівчину. Наслідуючи його, вона теж втягнула в себе повітря.

— Може, це лампа, о Справедливий? — розмірковувала вона.

— Ні, це горить нафта, — заперечив сліпий. — Лампа тут ні до чого, бо горить десь далеко. Мені ще вчулися постріли в ущелині.

— А я нічого не чула… — почала було метиска.

— Доню моя, зрячі не мають потреби в такому гострому слуху, як я. В ущелині стріляли. Нехай мої діти з’ясують, у чому річ, і повідомлять мені.

Шанобливо вклонившись старому, який хоч і не бачив її, але звик за допомогою слуху розрізняти кожний її порух і тому знав, що вона вклонилася, молода жінка підняла полог з ковдр і вийшла з печери. Біля входу сиділи два пеони. У кожного була рушниця і мачете, а при поясі ножі. Дівчина передала їм наказ; обоє підхопилися і вклонилися, але не їй, а тому невидимому, хто віддав наказ. Один з них постукав мачете по каменю, на якому щойно сидів, потім приклав до нього вухо і прислухався. Камінь цей прикривав рудну жилу, що тяглася через усю гору і виходила в цьому місці на поверхню. А за горою, на протилежному схилі, в орлиному гнізді, з якого відкривалася чудова панорама Кордильєр, вартував інший пеон. Він припав вухом до такої ж брили кварцу і відстукав відповідь своїм мачете. Потім підійшов до високого напівзасохлого дерева, що стояло за кілька кроків від нього, всунув руку в дупло і смикнув там за мотузку, немов дзвонар на дзвіниці;

Але ніякого звуку не почулося. Замість цього могутня гілка, що відгалужувалася на зразок семафорної стрілки від головного стовбура на висоті п’ятдесяти футів, звелася вгору, а потім униз, як це буває на семафорі. За дві милі від нього, на гребені гори, йому відповіли за допомогою такого ж дерева-семафора. А ще далі, униз по схилах, заблискали ручні дзеркала, відбиваючи сонячні промені і за допомогою їх передаючи наказ сліпого з печери. І незабаром уся ця частина Кордильєр заговорила умовними знаками, передаючи їх рудними жилами, сонячними відблисками та рухливими гілками.