Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— Мати Божа! Адже це ціле багатство! — вигукнув Рафаель.
— А щоб йому довічно горіти на пекельному вогні! — додав Торес.
— Він краще платить, аніж ваш сеньйор Ріган, — єхидно зауважив начальник поліції, доведений уже до повного розпачу.
— Його торба зі сріблом не така вже й велика, — зауважив Торес. — Очевидно, ми підберемо весь вміст цієї скарбниці, перш ніж спіймаємо її власника. Ось коли ми все підберемо і торба спорожніє, тут ми його і накриємо.
— Ходімо далі, друзі, — улесливо звернувся до свого загону начальник поліції. — Потім ми сюди повернемося і на дозвіллі зберемо все срібло.
Августіно знову зірвав зі своїх вуст печатку мовчання.
— Жодна людина не знає, яким шляхом вона буде повертатися і чи повернеться взагалі, — песимістично проголосив він, і, натхненний своєю перлиною мудрості, вирішив подарувати ще одну: — Три сотні в руці ліпше, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, можливо, ніколи більше і не побачимо.
— Хтось мусить спуститися в колодязь, — сказав Рафаель, схопився за плетену мотузку і завис на пій. — Бачите, ріата міцна. Ми спустимо на ній кого-небудь. То хто ж той хоробрий, котрий полізе вниз?
— Я, — визвався Вісенте. — Я цей хоробрий, я полізу…
— І украдеш половину того, що там лежить, — висловив уголос Рафаель свою підозру. — Якщо ти полізеш униз, то спочатку здай нам усі свої гроші. А коли ти вилізеш, ми обшукаємо тебе і тоді довідаємося, скільки ти знайшов. Потім ми все поділимо порівну і повернемо тобі те, що раніше було.
— Раз ви мені не довіряєте, я не полізу заради вас униз, — рішуче заявив Вісенте. — Тут, біля колодязя, я такий же багатий, як кожен із вас. Тоді чому ж саме я маю лізти вниз? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.
— Та лізь ти, заради Бога! — гаркнув начальник поліції. — Хутчіш! Хутчіш!
— Я занадто товстий, ця мотузка мене не витримає, я не полізу в колодязь, — повторив Вісенте.
Усі погляди звернулися на Августіно, мовчазного жандарма, що за один цей день наговорив більше, ніж за цілий тиждень.
— Гуіллермо — иайтонший, — сказав Августіно.
— Ось Гуіллермо туди й полізе! — хором підхопили інші.
Але Гуіллермо боязко зазирнув у глиб колодязя і позадкував, хитаючи головою і хрестячись.
— Не полізу я туди, навіть заради священних скарбів таємничого народу майя, — пробурмотів він.
Начальник поліції вихопив револьвер і запитально подивився на своїх жандармів, ніби шукаючи в них підтримки. Вони відповіли йому згідливо кивками.
— В ім’я усього святого, лізь у колодязь! — погрозливо наказав він маленькому жандармові. — І квапся, а ні — то я тебе так нагороджу, що ти більше ніколи вже ні спустишся, ні вилізеш, а назавжди залишишся тут і згниєш біля цього проклятого колодязя. Правильно я вчиню, хлопці, якщо уб’ю його, раз він не хоче лізти?
— Правильно! — підтримали жандарми.
Отже, Гуіллермо тремтячими пальцями перерахував знайдені раніше монети, потім з перекошеним від страху обличчям, хрестячись, підійшов, підштовхуваний товаришами, до цебра, сів у нього, і жандарми почали поспішно спускати його у кромішню пітьму колодязя.
— Стійте! — почулося з глибини колодязя. — Стійте! Стійте! Вода! Я вже у воді!
Жандарми зупинили коловорот.
— Я вимагаю десять песо понад те, що мені припаде, — знову донісся голос Гуіллермо.
— Почекай, ми тобі влаштуємо водохрещення! — крикнув йому хтось.
І усі загаласували:
— Ти сьогодні вдосталь водички нахлебчешся!
— Зараз відпустимо мотузку!
— Переріжемо її — і все тут!
— Одним буде менше при поділі!
— Вода надто гидка, — знову долинув із темної глибини колодязя голос Гуіллермо, ніби голос примари. — Тут якісь сонні ящірки і дохлий смердючий птах. Може, тут навіть змії є. Їй-право ж, десять зайвих песо не занадто велика ціна за таку роботу.
— Ось ми втопимо тебе зараз! — крикнув Рафаель.
— Я пристрілю тебе! — гаркнув начальник поліції.
— Пристрілите чи утопите, — долетів до них голос Гуіллермо, — користі вам від цього ніякої не буде: гроші все одно залишаться в колодязі!
Запала тиша: ті, хто перебував нагорі, поглядами запитували один одного, що ж тепер робити.
— А грінго посуваються все далі й далі, — вибухнув Торес. — Гарненька дисципліна у вас, сеньйоре Мар’яно Веркара-і-Іхос! Умієте ви тримати в руках своїх жандармів!
— Це вам не Сан-Антоніо, — огризнувся начальник поліції. — Тут нетрі Юкатана. Мої пси вірно служать мені, поки вони в Сан-Антоніо, а в цих нетрях з ними треба бути обережним, бо як сказяться — що буде з нами?
— А все це прокляте золото, — смутно вимовив Торес. — Тут справді можна стати соціалістом: подумати тільки, якийсь грінго зв’язує руки правосуддю золотими мотузками.
— Срібними, — поправив його начальник поліції.
— Ідіть до біса! — сказав Торес. — Ви цілком правильно зауважили, що це не Сан-Антоніо, а нетрі Юкатана, і тут я сміливо можу послати вас до біса. Ну, хто винен, що у вас запальний характер? Навіщо нам через це сваритися, коли весь наш добробут залежить від того, щоби триматися разом?
— Гей ви, чуєте? — долинув голос Гуіллермо. — Води тут усього два фути. Так що вам не вдасться втопити мене. Я тільки що дістав до дна і вже тримаю в руці чотири кругленькі срібні песо. Вони вкривають усе дно, ніби килим. То що ж, відпустите мотузку, чи дасте десять зайвих песо за цю брудну роботу? Вода тут смердить, як розрита могила.
— Так! Так! — закричали жандарми, перегинаючись через цямрину колодязя.
— То як? Відпустите мотузку, чи дасте ще десять монет?
— Дамо! — хором відповіли йому.
— Ох, заради усього святого, та квапся ж ти! Квапся! — заволав начальник поліції.
З глибини колодязя почулися, сплеск і прокляття, і по тому, як ослабла ріата, жандарми зрозуміли, що Гуіллермо виліз із цебра і збирає монети.
— Поклади їх у цебро, любий Гуіллермо! — крикнув йому Рафаель.
— Я кладу їх собі в кишені, — була відповідь. — Якщо я покладу їх у цебро, ви його витягнете, а про мене забудете.
— Але ріата може не витримати такого навантаження, — попередив його Рафаель.
— Ріата, може, і не витримає, зате воля моя витримає, — заявив Гуіллермо.
— А якщо ріата лусне?.. — знову почав було Рафаель.
— Ну що ж, є вихід, — сказав Гуіллермо. — Спускайся ти вниз. Тоді першим піднімуть мене. Потім у цебрі підіймуть гроші, а вже в останню чергу — тебе. Так буде справедливо.
Рафаель оторопів, у нього навіть щелепа відвисла.
— Ну, що, Рафаеле, ти спустишся?
— Ні, — відповів він. — Клади все срібло в кишені і вилазь разом з ним.
— А чорт би забрав це поріддя, і мене з ним заодно! — втрачаючи терпіння, вигукнув начальник поліції.
— Я вже давно це кажу, — сказав Торес,
— Гей, тягніть! — закричав Гуіллермо. — Я зібрав усе, що тут було, крім смороду. І я задихаюся. Піднімайте, і швидше, бо я отут загину, а разом зі мною і всі триста песо. Та що це я: тут набагато більше трьохсот. Мабуть, цей грінго висипав сюди усю свою торбу.
…А в цей час утікачі — вони пішли вже досить далеко вперед — зупинилися, аби дати перепочити коням. Там, де стежина починала звиватися в гору, їх і наздогнав Френк.
— Тепер уже ніколи не подорожуватиму без дзвінкої монети, — заявив він і взявся описувати, що він бачив, сховавшись на занедбаній плантації. — Знаєш, Генрі, коли я вмру і потраплю на небо, я й туди прихоплю торбу монет, та побільшу. Там воно теж може придатися: адже одному Богові відомо, які можуть чекати там неприємності. Слухайте! Жандарми гризлися біля колодязя, ніби кішки із собаками. Один одному не довіряли, хлопця не спускали в колодязь, поки він не залишив їм усе, що підібрав раніше. Вони зовсім вийшли з покори. Шефу поліції довелося погрожувати пістолетом, аби змусити найменшого і найщуплішого спуститися в колодязь. А той, як тільки дістався дна, почав їх шантажувати. Усі, звичайно, надавали йому обіцянок, але коли він виліз з колодязя, почали його лупцювати. Вони лупили його й тоді, коли я ішов.
