Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
В цю хвилю на порозі з’явилася Беніта.
— Дзвонять з Берліна, тату, — звернулась вона. — Я не можу перемкнути телефон.
— Почекайте, будь ласка, Рупперт, — сказав професор, — це небагато займе часу.
Капітан залишився сам у кімнаті. Ось нарешті й лучилася нагода, може одна-єдина, щоб остаточно виплутатися з тенет, якщо це взагалі можливо, В його розпорядженні, напевне, часу небагато, та все-таки, здається, досить, щоб сфотографувати стартовий майданчик з пристроями для запуску ракетних снарядів, передати їм плівку і вже більше ніколи не зустрічатися ні з Шмідтом, ані з тією юною дівчиною, яка справді-таки має надто пишну вроду, щоб вплутувати її в таку роботу. Рупперт схилився над планами. Мініатюрний фотоапарат сховав у нагрудній кишені мундира. Пильно поглядаючи на двері і прислухаючись до кроків, зробив кілька знімків. Не підозрівав, не міг підозрівати, що за ним уважно стежать: у сусідній кімнаті біля невеликого візира, схованого в стіні за портретом фюрера, стояв штурмбанфюрер Лотгар. Поряд з ним стояла Беніта. На обличчі Лотгара з’явилася зла усмішка. Штурмбанфюрер не спускав очей з Рупперта, що фотографував плани й креслення.
— Я запідозрював, — зауважив Лотгар. — Запідозрював, що польська розвідка спробує його підкупити. Одного разу їм це вже вдалося. Дізналися ми про це пізнувато, але, як бачите, досить вчасно…
— Що ви тепер зробите? — запитала Беніта.
— Побачите, фройляйн Беніто, — усміхнувся Лотгар.
Клосса не полишала тривога. У час, коли Марцін коротко оповідав про наслідки першої зустрічі Ганни з Руппертом, він схвильовано, широкими кроками ходив по комірчині.
— Дуже легко все це пішло, — сказав Клосс. — Побоююся, що навіть надто легко.
— Ти сумніваєшся в аутентичності цих планів? — запитав Марцін. — Я вважаю це великим успіхом.
Так, може й успіх, але звідки ж іде оте побоювання, що не залишає Клосса ні на хвилю? Рупперт, за твердженнями Адама, був завербований напередодні війни берлінськими агентами Другого відділу, і німецька розвідка не натрапила на його слід. Після арешту Сосновського, польського резидента в Берліні, Рупперт перестав працювати на нас, і його ніхто вже не турбував. Увесь цей час він служив у вермахті. Отже, все гаразд. Якщо такий досвідчений розвідник, як Адам, не бачить тут ніякої пастки, то він, Клосс, може спати спокійно. Ні, не може, бо добре знає Рупперта. Знає, що досить його притиснути, навіть не дуже сильно, — він виспіває все. Якщо штурмбанфюрер Лотгар має хоча б найменшу підозру…
Завтра, о дванадцятій годині дня, Рупперт вдруге зустрінеться з Ганною в кав’ярні Пом’яновського. Клоссові дуже хотілося не допустити цієї зустрічі, однак що він може запропонувати Марцінові? Отож доведеться знову стовбичити на Маршалковській і вести пильне спостереження за кав’ярнею. Не так легко помітити агентів гестапо, але якщо вони будуть-таки, то їх треба помітити принаймні за кілька хвилин перед приходом Ганни.
— Плани стартового майданчика запуску реактивних снарядів… — замріяно протяг Марцін. — Завтра будемо мати ці плани.
— А потім комусь іншому передамо контакти з Руппертом, — зауважив Клосс. — Ганна мусить на якийсь час залишити Варшаву.
— Гаразд, гаразд, — відразу ж погодився на це Марцін. — Як там з Бенітою Геннінг? — запитав він.
— Беніта не знадобиться нам, якщо Рупперт дістане план.
— Не відмовляйся од неї. Все може трапитися.
І Клосс не відмовлявся. Він уже двічі дзвонив до неї по телефону, домовився про вечір, і це буде ще один вечір, одібраний в Ганни. Подумав, що Ганні все-таки треба звідси виїхати. На такій роботі людина повинна бути сама. В його житті нема місця для Ганни.
Увечері Клосс довго прогулювався з Бенітою безлюдними Уяздовськими Алеями. Ця погануля в окулярах була не дурна, а як противник — то ще й небезпечна. Мова зайшла про Варшаву, Клосс розповідав про знищення міста, і Беніта відразу ж зауважила, що говорить він про це занадто довго… Що його тон… Невже він допустився такої ідіотської помилки? Він же знав, що йому не можна ні на хвилю випадати з ролі. Пригадав собі “Жовтий Хрест” Струга — книжку, яку дуже любив. Клауд там переконав себе, що він є німцем. Може, і йому, Клоссові, це треба зробити?.. Яке божевілля!
— Вам жаль Варшави? — спитала Беніта.
— Ні, — відповів Клосс цілком спокійно, — я не сентиментальний.
— Німці бувають сентиментальними, — зауважила дівчина, — це вже така німецька риса. Навіть потреба руйнувати є для нас емоціональною потребою.
— Можливо, — сказав Клосс байдуже. І взяв її під руку. Вона усміхнулась і навіть злегка пригорнулася до нього. Клосс подумав, що варто запросити її до себе. Однак одразу ж відкинув цю думку: ще матиме час, та й не відомо, чи буде вона взагалі потрібна. У цю мить почулися кроки патруля, командир віддав честь. Наближалися саме до рогу вулиці Пія XI, і саме в цей час на протилежному тротуарі з’явився якийсь чоловік. Він ішов вельми швидко, попід самими стінами будинків. Уже минуло чимало часу, як почалась поліційна година, отож і мусив поспішати.
“Встигне, — подумав Клосс, — не помітять його”. Але помітила Беніта.
— Патруль! — гукнула вона.
Патрулюючі зупинились. І зараз же завважили того, хто поспішав.
— Хальт! — верескнув командир.
Чоловік кинувся тікати. Жандарм зняв автомат, стріляв спокійно, короткими чергами. Втікач спіткнувся, потім поволі звалився на тротуар.
— Ходімо, — сказав Клосс. Він відчував, як на лобі виступили краплини поту. Рука лежала на кобурі. Клосс тільки тепер помітив, що інстинктивно відстебнув кобуру. Якби вихопив зброю…
— Ти хотів стріляти? — мовила Беніта. — З пістолета не влучив би в нього.
Клосса душила ненависть. Він бачив обличчя Беніти; вона зняла окуляри — без скелець очі німкені були пусті, безбарвні.
— Ходімо, — сказав він.
Беніта взяла його під руку. Пригорнулася до нього ще міцніше; дихала прискорено; її рука, коли вона доторкнулася до Клоссової, була вогкою.
— Ходімо, — повторив Клосс. — Де ти мешкаєш?
— Хіба ти не знаєш, де відведено квартиру професорові Геннінгу? Невже твій друг Рупперт не сказав тобі цього?
Клосс з зусиллям примусив себе повернутися до своєї ролі. Він думав тепер тільки про одне: вбивати, вбивати, вбивати…
— Я з Руппертом не дружу, — сказав. Кожне слово, вимовлене по-німецькому, завдавало йому болю. — Просто знаю його.
— Не в твоєму характері?
— Так. Я люблю твердіших людей.
— Я — теж, — сказала Беніта. — Я теж. А ти твердий, правда ж?
Вранці наступного дня, як тільки Клосс з’явився на службу, відразу ж його викликав до себе полковник Рєкке. Рєкке належав до офіцерів старої школи. Він був з тих кадровиків, які самого Канаріса вважали новою людиною. Полковник носив монокль. Неповороткий і худий, говорив короткими фразами і тільки те, що було необхідним. Любив випити, однак старанно приховував це від своїх підлеглих.
— Підете до Лотгара, — сказав полковник Клоссові. — О десятій тридцять зголоситеся на Поліцайштрассе.
— Так точно.
— Ці люди знову мають до пас якісь претензії. Отож прошу вислухати. Ви вмієте мовчати?
— Умію.
— Не встрявати в ніяку дискусію з Лотгаром. Абвер знає все, але не з усього користається. Ясно?
О дванадцятій Ганна зустрінеться з Руппертом у Пом’яновського. Якщо розмова з Лотгаром затягнеться, не можна буде стати на варті біля кав’ярні. А може, Рєкке знає щось про Рупперта? Клосс про це не міг, одначе, питатися, такий старий абверівський туз тримає в своїй голові, напевне, увесь архів. Вдається ж тільки до того, що приносить користь. Йому або Канаркові. Що за гру ведуть вони? Клосс уже давно запідозрював, що Рєкке проводить якусь плутану гру й трактує абвер як приватну організацію. Чи ж удасться це використати?
Клосс зупинився перед шлагбаумом на вулиці Шуха, глянув удалину. Цю вулицю він пам’ятав ще з дитинства. На розі Литовської мешкала тітка Людка — сестра матері. В голові промайнула думка, що таки настане час, коли зникнуть шлагбауми…
