Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
З кузова вантажної автомашини, яка саме під’їхала сюди, есесівці спихали людей на плити тротуару. Літня жінка зиркнула на Клосса відсутнім поглядом. Клосс пішов далі…
Пройшло чимало хвилин, перш ніж його запросили до кабінету Лотгара. Клосс не міг забути тієї літньої жінки, яка дивилася на. нього, начебто він був із повітря. Жінка скидалася на стару вчительку…
Лотгар належав до того типу гестапівців, який Клосс вважав найнебезпечнішим. Давній член нацистської партії, переконаний в тому, що його до цього часу тримають на нижчих щаблях кар’єри, він готовий був зробити все, щоб піднятися ще на один щабель вище. Перед фашистським путчем Лотгар їздив по Німеччині як комівояжер невеличкої косметичної фабрики, рекламувати своїх товарів він не вмів і внаслідок цього жив скромненько. Одним із перших “подвигів” Лотгара під час його служби в СД був донос на свого хазяїна-хлібодавця; Лотгар власноручно застрелив його в якомусь невеличкому концтаборі під Гамбургом, через що згодом нібито мав навіть якусь неприємність. Клосс знав, що Лотгар терпіти не може офіцерів вермахту: гестапівець трактував їх усіх як потенціальних зрадників. “Фюрер їм теж не довіряє”, — повсякчас повторював.
Прийняв він Клосса холодно; підвівся з місця, підніс звично руку, потім показав на фотель. Не належав до людей, котрі відразу говорять те, що їм потрібно. Протягом кількох років опанував усі поліційні навички: іти в обхід, витискати із співрозмовника все, що вдасться, якнайдовше не виявляючи своїх відомостей. Почалася розмова про професора Геннінга. Лотгар серйозним тоном зауважив, що помітив флірт Беніти з Клоссом. Факт, що Клосс танцював з донькою професора, а потім ще й відвів її додому, виростав у цьому кабінеті в інформацію першорядної ваги. Чи він, Клосс, отримав од свого начальства якесь доручення зацікавитися Бенітою? Чи полковник фон Рєкке розмовляв з ним про фон Геннінга?
Клосс у відповідь на це знизав плечима. З великого вікна видно було подвір’я біля будинку на вулиці Шуха, яка тепер називалася Поліцайштрассе. Нишком зирнув на годинник. Вже повернуло на дванадцяту. Чи Лотгар скаже нарешті, що йому потрібно? Клосс, звичайно, пояснив, що ніяких доручень від свого шефа не отримував. Адже ж охорону професора повністю вчила на себе служба безпеки. А з Бенітою просто приємно розмовляти.
Клосс чекав. Він не задавав жодного запитання, бо будь-яке з них могло тільки збудити пильність гестапівця. Стрілки годинника бігли страшенно швидко. Клосс подумав, що його тривога все-таки, мабуть, безпідставна: гестапо завжди мало до абверу всілякі претензії й різні справи. Чого треба думати, що розмова торкнеться саме Рупперта? Не зрозуміло, однак, чому Лотгар зацікавився Бенітою.
Нарешті Лотгар запитав. Тільки майже непомітне стишення голосу і зміна тону вказували на те, що аж тепер зачеплено справу, заради якої запросили сюди на вулицю Шуха офіцера абверу.
Гестапівець, власне, хотів знати, чи абвер має у своєму розпорядженні якісь дані про капітана Рупперта…
Клосс відчув, що серце в нього забилося швидко й сильно. Запалив цигарку, знову зиркнув на годинник. За кілька хвилин буде пів на дванадцяту. Знає він чи не знає? Клосс відповідав обережно, згідно вказівки полковника Рєкке.
— Рупперта, наскільки мені відомо, детально перевіряли з СД.
— Прошу відповідати конкретно, — зажадав Лотгар. — Ви намагаєтеся плутати, як усі офіцери абверу.
— Це звинувачення безпідставне, — холодно відрізав Клосс. — Я не можу мати архів абверу в голові.
— Досить, — сказав гестапівець. Тепер він, наслідуючи звичку фюрера, обіперся лівою рукою об стіл і помітно підвищив голос. — Отже, абвер любить приховувати свій архів для себе, так? А може, вам не вадило те, що Рупперт ще перед війною був завербований польською розвідкою?
— Рупперт! — Клосс змушений був удати здивування, а в цей час перед його очима з неймовірною швидкістю кружляли стрілки годинника. Отже, він знає-таки! Клосс уявив у кав’ярні Пом’яновського Рупперта й гестапівців, що очікували на Ганну. Лотгар, звичайно, вже підготував пастку. А може, він запідозрює і його, Клосса? Може, хоче, щоб Ганну привели до кабінету, коли він, Клосс, ще тут буде? Треба негайно попередити дівчину. Залишились лічені хвилини.
— Нам нічого не відомо про зраду Рупперта, — сказав Клосс. Якщо ви його здемаскували, що ж, вітаю вас з досягнутим успіхом, — вів далі він, захлинаючись власними словами.
— Так, я здемаскував його. Здемаскував-таки, — потвердив Лотгар. — І зробив це без вашої допомоги. Ви — організація, — гаркнув він зненацька, — яка не виконує своїх обов’язків! Можете це передати вашому шефові!
— Хто прикомандирував до Геннінга Рупперта? — запитав Клосс. — Перевірку його минулого також було доручено вам? — тепер вій демонстративно глянув на годинник.
— Ви поспішаєте? — Голос Лотгара зазвучав глузливо.
— Поспішаю, — відповів Клосс. — Що я повинен переказати полковникові Рєкке?
До дванадцятої залишалось чверть години.
— Хвилиночку. Я хотів вам задати кілька запитань. Вам особисто, Клосс. Ви дружили з Руппертом?
— Це перебільшення. Я просто знав його.
— Ви говорили з ним про Геннінга?
— Я був тоді на прийомі, — відповів Клосс. — Як і ви. Він познайомив мене з Бенітою.
Рупперт уже очікує в кав’ярні. Ганна теж от-от з’явиться там. Вона пунктуальна. На жаль, завжди була пунктуальна. Лотгар, напевне, не заарештував Рупперта; він витиснув з нього все і незабаром матиме в своїх руках ще й Ганну. Він, Клосс, вже не встигне: до дванадцятої залишилось десять хвилин.
— Ви заарештували Рупперта? — відважився запитати Клосс.
На обличчі Лотгара з’явилося щось подібне до посмішки. Тепер і він зиркнув на годинник.
— Ви, Клосс, здається, вважаєте мене за ідіота. Прошу переказати полковникові фон Рєкке, щоб він переглянув той свій архів. Якщо є щось про Рупперта, передайте мені. Від вас я небагато дізнався.
Клосс устав.
П’ять хвилин, йому залишилося п’ять хвилин.
Довгий коридор. Сходи. Есесівець підняв грати. Знову коридор. Клоссові треба бігти, але він мусить іти повільно, байдуже минути вартового; зрештою, на що він може розраховувати? За три хвилини — дванадцять.
Саме в ту хвилину, як Клосс виходив з будинку на вулиці Шуха, в кав’ярні Пом’яновського капітан Рупперт замовляв каву. Він глянув у вікно, розгорнув на столі газету й кинув на неї пачку цигарок. Руппертові, звичайно, жаль було цієї дівчини, на яку вичікують в одному з катків зали два гестапівці, переодягнені в цивільне; однак з розпачем і вболіванням він думав насамперед про себе. Ось до чого довели його! Він, капітан Віллі Рупперт, офіцер з великим майбутнім, коханець найкращої жінки в Варшаві, змушений тут ось, у цій польській кав’ярні, грати роль принади, живця, нікчемного шпика, якого можна безкарно топтати ногами, шматувати! Тепер він ненавидів їх усіх: лотгарів з черепами на шапках, брутальних і самовпевнених; поляків, що змусили його зрадити, і тих, які минали його на вулицях, опускаючи погляд, щоб приховати свій страх і зневагу. Літній добродій вибивав на піаніно якусь мелодію; занадто вже фальшивив цей літній добродій; Рупперт мав абсолютний слух, отож намагався не слухати тієї гри і поглядав у вікно. Ця дівчина уже повинна б бути тут! А може, вона не прийде? Рупперт хотів би, щоб вона не прийшла, справді, хотів би, щоб до неї не дотяглися руки катів з Поліцайштрассе, однак в ту ж хвилю охопив його страх. Лотгар не повірить, скаже, що Рупперт його обманув… Що його, Рупперта, жде? Обидва агенти стежили за ним пильно. Рупперт знав ці обличчя, холодні обличчя бандитів. Обидва водночас зиркнули на годинники. Не терпілося їм.
Клосс у цей час саме зупинив рикшу на площі Унії.
— Поспішай, брате, — сказав по-польському. Тепер його мало обходили правила конспірації. Рикша здивовано подивився на Клосса й натиснув педалі. Мчали навпростець по, Маршалковській. П’ять хвилин на першу. Клосс кинув хлопцеві гроші й вистрибнув з коляски. Тепер він знову був німецьким офіцером, якому нема чого поспішати. Пройшов повз кав’ярню Пом’яновського. Погляд у вікно — і відчуття полегшення, що пробігло млістю по всьому тілу. Рупперт сидів біля столика сам. У голові одразу ж промайнула думка: що сталося з Ганною?
