Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (книги без регистрации txt) 📗

— У мішечках? — буркнув він собі під носа.

— Так, їх там чотири, і Кодет позначив їх римськими цифрами від першої до четвертої.

— Кодет? — скрикнув Тикач. — Не може бути!

—І поставив на них, як ви зараз пересвідчитесь, печатки. Зелені. Печатки були цілі, коли я забрав мішечки з рояля.

— З рояля? — ледве спромігся вимовити Тикач.

— Так. Із рояля марки «Орфей». Напис було облямовано лавровим віночком.

Тикач, що вже був простяг руку до одного з мішечків, відсмикнув її.

— Кодет? Позначений «Орфей»? Ви що, смієтеся з мене? Де ви його знайшли?

— В пансіонаті «Вільгельм Телль», колего. Тоді, коли ви мене побачили і втекли. Я саме хотів вас гукнути, та коли ви… Зволікати не можна було, от я й послав по поліцейського. Відімкнув рояль у його присутності. Під планкою знайшов ось це.

Тикач мовчав. Трампусові видно було, що в ньому аж клекочуть шаленство, лють і здивування. Нарешті він видушив із себе:

— У пансіонаті «Вільгельм Телль»?

— Точніше, в його підвалах.

Тикач нарешті грюкнув кулаком по столу й загорлав:

— Та що це справді таке? Мимрите, мов три дні не їли! Розкажіть до ладу!

— А може, краще подивимося спершу на ті мішечки? Хто знає, що там у них. Я ж не знаю.

Тикач помацав один, потім відрізав печатку і висипав усе, що було в мішечку, на стіл. Приміщення було досить темне, але одразу ж здалося, ніби його залило сліпуче світло. Тикач і Трампус приголомшено дивилися на це блискотливе сяйво. Нарешті остаточно переможений Тикач вимовив:

— Діаманти!

— Кодетові діаманти, — додав Трампус.

Од цих слів Тикач трохи прохолов.

— Може, — буркнув він, — Кодетові, а може, й чиїсь інші…

— Ну от іще — чиїсь інші! Адже я знайшов їх у Кодетовому позначеному роялі!

— Але ж у тій місцевості немає жодної брами, — збентежено заперечив Тикач.

— Можливо, але рояль є. Це факт. I діаманти. Чи, може, ви гадаєте, що хтось іще, крім Кодета, ховав скарби в роялі «Орфей»?

Тикач провів рукою по обличчю і тяжко зітхнув.

— Ні, цього я не думаю, але… — І зробив жест рукою, ніби хотів перелічити камінчики, але одразу ж опанував себе. — Чи можете ви мені пояснити, як опинився там рояль?

— Мені здається, ви недостатньо вивчили топографію старих Карлових Вар.

— А навіщо б я мав це робити? — вигукнув Тикач. На лівій скроні в нього випнулась кривуляста жилка.

Трампус коротко розповів йому про свої роздуми над Віртеровим планом і про те, як йому випадково допоміг Гашек. Здавалося, що Тикач ось-ось зомліє.

— Ніхто не має права доторкнутися до цього, — сказав він. — Навіть я. Занадто велика відповідальність.

—Їх тридцять шість штук, — зауважив Трампус. — Я порахував на око. Це невеликі діаманти, вони не дуже дорогі, але також…

— А скільки, на вашу думку, коштують ці невеликі діаманти? — запитав Тикач.

— Приблизно тисяча крон за штуку по базарній ціні. А он той, що скотився на край, — бачите його?..

— Той, жовтуватий?

— Еге ж. Цей, очевидячки, бразільський. Тикач щось буркнув, що мало означати: на діамантах він не розуміється.

— Вони трохи дешевші за південноафриканські.

— А котрі з них південноафриканські? Я бачу, ви на них знаєтесь.

— Моя дружина успадкувала кілька діамантів, І я біля неї трохи просвітився. Південноафриканські мають синюватий полиск.

— Майже всі камінці так блищать, юначе. Вони належать до коштовніших?

— З погляду колекціонерів. Це означає, що вони й справді коштовні, а втім, я не знаю.

— А скільки все це разом коштує? — запитав Тикач, мить помовчавши.

— Важко сказати, я ж не спеціаліст. Зрештою, ціна діамантів — це завжди таємниця. Їхня ціна, власне, визначається тим, наскільки досвідчений покупець і чи дуже йому цього камінчика хочеться. Для жінок вони завжди будуть дорожчі, бо вони їх завжди дуже хочуть.

Тикач відкашлявся, а потім сказав:

— Значить, грабунок?

— Якщо вірити Мальвіні, то це грабунок найвищого ґатунку. Отой жовтуватий має, мабуть, зо три карати.

— У кронах, юначе, у кронах! — палко вигукнув Тикач. Хтось постукав у двері. Тикач схопився з місця і загорлав:

— Нікого не впускайте без мого дозволу!

А заспокоївшись, наказав Трампусові замкнути двері. Та тільки той хотів це зробити, зупинив його.

— Ні, юначе, щоб замкнути двері, ви змушені будете одвернутись, а я… ні, я навіть на хвилину не хочу залишатися з цією гидотою без свідків.

— Ви гадаєте, що могли б спокуситися й узяти собі один камінчик?

— Не один, а вісім, щоб ви знали, — злісно засміявся Тикач. — Я не хочу, щоб потім сказали: «Тикач на хвилину лишався сам із тими камінцями, — чи не здається вам, що останнім часом він розкошує? Що п'є по вісім чарок бехерівки? Що купив собі шубу?» Я не хочу сказати, що такі плітки про мене поширювали б ви, але… Знаєте що? Я накажу, щоб нас замкнули. Щоб ніхто не зміг сюди вдертися і потім плескати язиком, що ми тут ділили здобич. — Він уже хотів був натиснути кнопку дзвінка, але рука раптом опустилась. — Це було б іще гірше, — вимовив здавленим голосом. — Знаєте що ми зробимо? Покладемо це все назад у мішечок. Потім складемо протокол і сховаємо в сейф. Спершу у наш, а на ніч… можливо, до великого сейфа в банку. — Він витер з чола піт.

— Але я справді дуже хотів би знати, — додав схвильовано, — яку вартість має те, що ми знайшли. Хоча б приблизно.

Трампус усміхнувся й на мить замислився.

— Той, на три карати, коштує приблизно вісімнадцять-двадцять тисяч крон.

— Не меліть дурниць! Такий миршавий камінчик! І до того ж, як ви самі казали, не зовсім повноцінний.

— Нещодавно я бачив подібний у вітрині в Рехнера, і коштував він вісімнадцять тисяч п'ятсот крон. А решта тридцять п'ять… — Трампус замислився. — Це, правда, лише так, на око, я не знавець, розумієте… одне слово, десь так на сто вісімдесят — двісті тисяч крон.

Здавалося, що скам'янілий Тикач зараз знепритомніє.

— Це більше як сто моїх місячних заробітків, — прошепотів він. — Тільки в одному мішечку ми маємо трофеїв на двісті тисяч крон. Мабуть, треба було б покликати ще когось із наших.

— Можна покликати навіть двох.

— Це добра рада, покличу двох. Знаєте, чим більше людей буде при цьому, тим менший риск… Але… — він мить подумав, — чим більше людей знатиме про це, тим більше буде розмов.

— Ми зобов'яжемо їх мовчати. Нехай заприсягнуться.

— Це вони зроблять з охотою. Навіть десять разів. І все-таки ще до вечора про це цвірінькатимуть усі горобці в Карлових Варах. Ви, напевне, помітили, що їх тут безліч і вони вміють чудово цвірінькати. Цілком можливо, юначе, що вже й зараз хтось шепче, що ми знайшли великий скарб і ділимо його між собою і що я вигнав людину, яка хотіла подивитися, чи нам щось не прилипло до пальців. Ви забуваєте, юначе, що майже всі чоловіки одружені. І що майже в кожного з них свербить язик. Що їхні дружини вміють витягти з них найпотаємніші думки. І що в тих жінок язики сверблять ще більше, ніж у їхніх чоловіків. І що в них є приятельки. А в тих приятельок також є приятельки. Ні, ні,— додав він рішуче, — присяги нічого не варті.— Потім накинувся на Трампуса: — Доброго клопоту ви мені завдали, нічого не скажеш!

Трампус мовчки згріб камінчики й поклав назад у мішечок. Потім розтулив долоні, потрусив рукавом і для певності ще дихнув на Тикача.

— Як бачите, я не потяг жодного камінчика.

— Нащо ви зробили це, юначе? Як ви зважилися без мого дозволу?

— Щоб ми нарешті зрушили з місця. Тепер зав'яжіть це, поставте хоча б службову печатку і складіть протокол. А тоді розв'яжемо ще ті три мішечки, що залишились…

— Ні, ні! — боронився Тикач. — Але щодо службової печатки, то це непогана думка.

— А я кажу, що розв'яжемо, — наполягав Трампус. — Повинні ж ми знати, що там є. Я вмираю з цікавості. А ви хіба ні?

— Я теж, — погодився Тикач. — Але ж це вибухівка. Я не можу дозволити, щоб у мене на столі валялася вибухівка.