Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (книги без регистрации txt) 📗
— Ми зробимо це інакше, — мовив Трампус так авторитетно, що Тикач проковтнув свої заперечення. — Спишемо протокол, таємний, у трьох примірниках. Один залишимо собі, другий сховаємо для Клубічка, а третій після його схвалення надішлемо до міністерства. Копії запечатаємо й напишемо, що печатки не можна знімати без нашого дозволу. Але насамперед подзвонимо Клубічкові.
— Так я й знав, — майже вигукнув Тикач. — Навіщо йому дзвонити? Яке діло до цього вашому проклятому Клубічкові?
На превелику силу Трампусові вдалося нарешті переконати Тикача, що Клубічкові є до цього діло. Потім Тикач відрізав печатку з другого мішечка. В ньому було сорок вісім діамантів, чотири з них були більші за той найбільший із першого мішечка; Трампус на око оцінив вартість другого мішечка у двісті вісімдесят — триста тисяч крон.
Тикач видав якийсь дивний звук, а потім майже прохрипів:
— То, виходить, ми вже маємо тут майже півмільйона. — Хвилину він споглядав ті камінчики, мов небезпечні мікроби. — Але ж це просто аморально, — вимовив він, трохи оговтавшись, — півмільйона… А в мене, юначе, зараз лежить у гаманці дев'яносто крон. Дев'ять днів не маю права ковтнути бехерівки… навіть тоді, коли смертельно втомлений.
— Я не маю на це права вже другий місяць, — зауважив Трампус.
Тикач підвів голову. Вигляд у нього був такий, ніби він випив сім чарок бехерівки.
— Що ви сказали, юначе? Ах, так. Але то вже щось інше. — Він погрозив камінчикам. — Я кажу, що це аморально. — Зненацька засміявся. — Отже, ми випередили Клубічка. Адже так, юначе? Куди йому до нас із тими крихтами з консерваторії, ха-ха!
Трампусові вже набридло слухати те його «ми», «ми» й «ми».
— Ви повинні визнати, що мені пощастило.
Тикач уже так звик до думки, що знайдений скарб був їхньою спільною справою, що кинув на Трампуса щиро здивований погляд.
— Тобто як це вам пощастило? Що ви маєте на увазі?
— Адже це я його знайшов, — відрубав Трампус.
— Може, вам і справді так здається, юначе, — відповів різко Тикач. — Ви таки були першим. Власне, майже першим.
— Майже? — вражено запитав Трампус.
— Першим був, коли не помиляюсь, ваш Гашек. Якщо хтось і знайшов, то це він. Знаю, що ви хочете сказати. Що скарб, схований під пеньком, знайшов не той, хто за пеньок зачепився, а той, хто пенька викопав. Це так. Але ж, юначе, ви самі казали, що це було на складі старих речей.
— Ви казали, що тут багато горобців. Звичайно, що за годину після того, як Гашек розповів би, що бачив на складі, це розлетілося б по Карлових Варах. А потім про це довідалися б і вони. І прийшли б по обіцяного «Орфея», — заперечив Трампус.
— Можливо, — погодився зрештою роздратований Тикач. — Це не обов'язково, але події могли б розвинутися саме так. Мені в цій справі абсолютно не щастить. Ви тут довгенько промовляли, а зміст один: «Це знайшов я». Хай буде так. Це ваша знахідка. Якщо хочете, я можу письмово підтвердити. Але знайшли ви це тут, у моїм окрузі.
— Гаразд, не будемо сваритися казна-чого…
— Авжеж, коли б ви мали з цього якусь користь, тоді інша річ. Якби вам перепала якась частка. Хоча б десята. Але вам дістанеться дірка з бублика. Ви знайшли цей скарб, юначе, це правда, але це ваш службовий обов'язок. А тому не одержите нічого. Навіть цих порожніх мішечків. Держава оплачує нам нашу службу— як, це ми тут обговорювати не будемо — і все. Отак-то, юначе: коли щось не вийде, нас вилають і зроблять це охоче. А коли пощастить, то скажуть: «Ти виконав свій обов'язок і до побачення». Про мене, хай і так, хоч я й не матиму права цілий тиждень навіть лизнути бехерівки.
— Мені вона теж до вподоби, — сказав Трампус.
— Вам? Вам добре казати, коли ваша жінка має діаманти і рояль, А моя, — тут він ніби щось проковтнув, — моя жінка має дулю, а не діаманти. І рояль вона теж хотіла б мати.
— Вона грає?
— Ні, але в квартирі є трохи вільного місця, і їй спало на думку, що непогано було б придбати рояль. Так, юначе, жінок ми ніколи не зрозуміємо, не знаю, як ви, а я — ні. Та що вдієш? Старша генерація змогла пробратись у глибини Африки, а ми — хіба у глибину душі наших жінок. А тепер давайте заглянемо в третій мішечок, га?
Трампус не заперечував, і Тикач одрізав печатку й висипав усе, що було в мішечку, на стіл. Цього разу то були не діаманти. Насамперед на стіл упали три старанно загорнуті у вату предмети. Обережно розгорнувши їх, Тикач із Трампусом витріщили очі: то були три перлини, одна звичайного кольору, але дуже велика, друга — майже чорна, як ебен. А третя мала яскраво-рожевий відтінок. І всі три були більші за ніготь на мізинці.
— Господи боже мій! — простогнав Трампус.
— Що це? — запитав Тикач. — Про такі речі я й уявлення не маю. Бачив хіба кілька перлин, які продають у ювелірному магазині.
— За рідкісні екземпляри платять шалені гроші. Їх дуже мало, і продають їх на аукціонах.
—І саме отакі?
— Так. Чорних перлин у світі небагато.
— А рожевих?
— Тих, гадаю, ще менше. Тикач хвилину помовчав.
— Ну й шахрай був отой старий Кодет. Такі речі! Де він міг їх роздобути?
— Для такого ділка, як він, все було дуже просто. У Карлових Варах завжди можна купити найшикарніші в світі речі. Моя дружина до заміжжя купувала хутра тільки тут.
— А ваша дружина розуміється й на перлах?
— Думаю, що так. Бачите, вона малює і, як художниця, полюбляє все гарне.
— Чи не хочете ви цим сказати, що теж колись були гарні? Якщо й були, то дуже давно.
Трампус знизав плечима.
— Як би там не було, а вами б вона не зацікавилась, навіть якби ви повісили собі на шию цілу низку перлів, що лежать отам під шаром вати.
Під трьома великими перлинами й справді був цілий шар звичайних, штук із шістдесят.
— А ці дешевші? — запитав Тикач.
— Звичайно.
— А скільки може коштувати все це разом? — поцікавився Тикач.
— Важко сказати, я знаю про такі речі лише від Мальвіни, вона має намисто з перлів, не з штучних, а зі справжніх.
— Що, спадщина?
— Подарунок від батька, перш ніж устиг розоритися. Там щось із дев'яносто штук. Якось я її запитав, скільки це може коштувати. Зараз, відповіла вона, йому ціна близько ста тисяч крон.
— Мало, — розчаровано зауважив Тикач.
— Чому мало?
— Ну, для вашої дружини це досить, юначе, навіть більше, ніж досить, але я, бачте, плекав надію, що нам пощастило знайти скарб принаймні на мільйон крон. — І розчаровано додав — Щонайменше!
— А знаєте, Тикач, ви, можливо, й не помилились. Бо ті три перлини, що їх Кодет окремо загорнув у вату, можуть коштувати близько мільйона.
— Вони вам подобаються?
— Мені ні, але жінки за ними просто шаліють.
— Ну, тут уже нічого не вдієш. Коли жінка забере собі щось у голову… Отже, це може коштувати мільйон?
— З тими діамантами — напевне, — ствердив Трампус. Тикач узяв мішечок, позначений цифрою IV, і зважив його у руці.
— Знаєте, юначе, мене вже, власне, й не цікавить, що тут є. Адже я маю вже свій мільйон.
— Там золото? — запитав Трампус. Тикач провів по мішечку пальцем.
— Я б не сказав. Скоріше знову камінчики. І досить багато. Чуєте, як хрустять? Їх тут достобіса.
Тепер уже Трампус заходився коло мішечка, відрізав зелену печатку і висипав вміст мішечка на стіл. На цей раз кожен камінчик було дбайливо закутано в чохлик із червоної шкіри. Не знявши ще й першого чохлика, Трампус зауважив:
— А ви, Тикач, здорово осоромились. Тут, певно, найцінніші камінці того…
— Старого злодія! — майже вигукнув Тикач. — Цього він не міг добути чесною працею, навіть коли б заробляв по сімдесят відсотків на своїх торгових операціях.
Трампус тим часом зняв перший чохлик.
— Рубін, — прошепотів він. — Боже мій, але який! Камінь-самець! Зроду не бачив такої краси!
Тикач здивовано зиркнув на нього:
— Краси? Отой червоний камінчик? Самець? Хіба камінці поділяються на самців та самок?
— Бачите оту цятку всередині камінця? — вів далі Трампус, не слухаючи його. — Вона світиться, як чарівний ліхтар. Це камінь-самець.
