Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Зчинився гармидер. Таки недарма Булвер підозрівав щось недобре. Гості навколо зірвалися на ноги, і між ними та п’ятьма розбишаками утворилося вільне місце. Гай Джілберт осклілими очима дивився на брата, що нерухомо лежав на підлозі. Він не міг зібрати докупи своїх думок і, мабуть, бачив коло стіни аж двох Білів. Його приятелі теж були п’яні як чіп.
Біл збагнув, що цих трьох можна вже не боятися. Він поправив пояса, пропхався крізь гурт цікавих і, не озираючись, рушив до прилавка. Його тонкі губи глузливо, зневажливо кривилися. Його знову посів диявол.
Гості відітхнули з полегкістю, тільки Булвер ще ні. Вій волів би, щоб замість техасця, якого саме підіймали з підлоги, лежав цей зайда.
Біл, мов переможець на рингу, простував до прилавка. Всі розступалися перед ним, як лисиці перед вовком.
— Налий чарку, — гостро звелів він Булверові, наче сам тут був господар.
Булвер наперед знав, що станеться. Раніше чи пізніше. А що він був не такий чоловік, аби довго розважати, то надумав відразу покласти всьому край. Та й помічник шерифа стояв уже в Біла за спиною.
— Більше не дам, — спокійно сказав Булвер.
Біл насторожився. Булвер ні на мить не спускав його з ока. Ситуація змінилася.
Помічник шерифа став поруч Біла.
— Отямтеся, чоловіче, — сказав він. — Булвер має слушність, так буде для вас краще. Коли…
— Твоє дзявоління мені ще гидотніше, ніж оте опудало за прилавком, — перебив його Біл і, ледь обернувшись, зміряв його поглядом з голови до ніг.
Булвер набрав повні груди повітря, трохи відступив убік і опинився позад Біла. Їх розділяв прилавок. Булвер порозумівся поглядом з помічником шерифа. Але той зробив дурницю: приязно поклав Білові руку на плече. Біл замахнувся. Одначе супротивник не був йолопом, до того ж Білові заважав прилавок. Помічник шерифа відхилився, і кулак тільки черкнув його по лобі. Далі все сталося за якусь секунду. Глянувши Білові у вічі, помічник схопився за револьвера. Проте схопився запізно. Булвер також забарився пірнути під прилавок.
Біл вистрілив помічникові в плече, аж того відкинуло назад. На постріл усі люди в шинку зірвалися на ноги. Ту мить Булвер ззаду безжально тріснув розлютованого напасника дубовою палицею по голові. Біл як стій звалився на підлогу.
— Ця мерзота іншої мови не розуміє, — сказав Булвер, заглядаючи на нього через прилавок.
Тоді кинувся допомагати пораненому помічникові шерифа.
Коли Біл Лік опритомнів, був вечір. Він лежав на дерев’яному ліжку в буцегарні. Крізь маленьке заґратоване віконце падало останнє сонячне проміння. Червоне світло, мов полум’я, танцювало на неструганих дошках підлоги і в нього перед очима. Біл тихо зітхнув, схопився за голову й намацав величезну ґулю. Тоді завважив праворуч перед собою грубі залізні штаби ґратованої перегородки. Він лежав у камері на дві особи, переділеній навпіл; сусідня клітка була порожня.
Повільно й неохоче Біл вернувся думками до недавніх подій. Нарешті згадав Булверів шинок. Скільки він лежав непритомний? Ет, хіба тепер не однаково! Тяжко пригнічений, він підпер голову рукою. Що ж, сам скочив у пастку. Видно, повінчає його горілка з катовою донькою. Може, навіть тут, у цьому містечку.
Біл сів на краю ліжка й роззирнувся навколо. Тіло затерпло і від кожного поруху боліло. Він згадав про мандрівку через гори, в яку лагодився. Що ж буде далі? Кепські його справи.
Він посидів так із півгодини й відчув, що до нього поволі вертається сила й думки в голові яснішають. Тим часом у камері почало сутеніти, а тоді враз стало зовсім темно.
Біл почув на ґанку за ґратами тверду ходу й побачив світло, що наближалося до нього. Якийсь чоловік із сивою бородою повісив ліхтаря на гак у стіні і, човгаючи, підійшов ближче.
— Ага, опритомнів уже, синку?
Біл пильно подивився йому в очі й нарешті спитав:
— Той чоловік помер?
Сивобородий похитав головою:
— Ти йому прострілив плече.
Біл полегшено відітхнув. Отже, не все ще втрачено.
— А чи довго я тут лежу?
— Двадцять чотири години. Той, кого Булвер полікує своєю палицею, швидше не встане. Добрі ліки, га? В тебе макітра, як у бика, хлопче, бо після тієї палиці лежать довше, — а один узагалі не прокинувся. Це було якраз два роки тому.
— Виходить, мені ще ш пощастило.
— А це як сказати. Чотири або й п’ять років тобі забезпечено. А ви, убивці, погано їх витримуєте. Коли не бачите гір і прерій перед собою та широкого неба вгорі, то потроху божеволієте, стаєте ще шаленіші, ніж на волі. Ви ладні крізь димар вилізти, аби тільки звільнитися. Ну й, звичайно, дістаєте кулю в спину. Так, мабуть, і з тобою буде, розбійнику.
Біл задумливо похилив голову, скоса позираючи на балакучого дідугана. Добра душа, бач, яке гарне майбутнє йому пророкує. Він задерикувато запитав:
— Чому ви взиваєте мене то вбивцею, то розбійником?
Старий підморгнув йому:
— Гм, це вже ми знаємо чому.
Білові стало моторошно, але він не показав того. Адже він сидить у пастці, і вони довго з ним не панькатимуться. Що їм відомо?
— Той чоловік перший схопився за зброю, — сказав він рішуче.
Старий махнув рукою.
— Він мав на те право як помічник шерифа.
— Я тут…
— Усе це ти розповіси завтра Бренкерові.
— А хто такий Бренкер?
— Ну, шериф.
Сивобородий пішов до дверей. Біл гукнув йому навздогінці:
— Агов! Принесіть мені щось попоїсти і хоч краплю віскі!
Старий знову підступив до ґрат.
— Ото невинне ягнятко, чого йому забаглося — віскі! А тоді знову зчиниш бучу…
— Це моє право. Я можу зажадати…
— Ось тут тепер наше право! — гостро перебив старий і поплескав по револьвері на поясі. — Мовчи вже, розбишако! Підстрелив одного з найкращих наших людей!
Біл зостався сам. Він сидів і думав. Дарма й пробувати виломитися крізь грати — але й не лишиться він так просто в їхньому сильці!
За якийсь час старий приніс йому їжу та кухоль води. Він не відповідав на жодне запитання й наче онімів. Біл наївся досхочу, укрився ковдрою і проспав до ранку.
Перед полуднем сивобородий прийшов ще з одним наглядачем, щоб одвести Біла до шерифа Бренкера. Біл ішов між ними начебто цілком байдуже. У вузькім коридорчику, що вів до шерифової канцелярії, він крадькома глянув у вікно. За ним простяглася заллята сонцем вулиця.
Бренкер, доволі-таки огрядний, проте жвавий чоловік, сидів коло столу. Він примружив очі й допитливо подивився на в’язня. Обидва наглядачі теж посідали. Всі троє були дуже впевнені. Звідси, та ще й серед білого дня, в’язень не міг утекти. Без коня та зброї він не відбіг би й на сто метрів.
— Я можу подбати, щоб ви на п’ять років зникли з прерій, — спокійно сказав Бренкер і відхилився на спинку стільця. — Все хутенько владнається, як я поставлю вас перед окружним суддею. Ясна річ, ви станете перед ним так чи інак. Але я спершу хотів би довідатися, хто ви. Як ваше ім’я?
— Джо Гігінз.
— Гм, — муркнув Бренкер і задумливо похитав круглою, мов гарбуз, головою. — А іншого наймення, себто прізвиська, ви не маєте?
— Чого б це я мав ще й прізвисько? — всміхнувся Біл. Він присунув стільця, сів перед столом і поклав ногу на ногу. — У вас немає пучки тютюну? — спокійно спитав він і озирнувся по кімнаті.
Шериф Бренкер не звернув уваги на його запитання.
— Може, ви тільки в Міссурі називаєтесь Джо Гігінзом, а в іншому штаті якось інакше?
— Це допит? — огризнувся Біл. — Мені вперше в житті доводиться таке терпіти.
Бренкер уперся бородою в розстебнутий комір, аж віддулося воло. В очах йому засвітилася злість.
— Таких пройд, як ти, у нас на Заході мало коли й з’являлося, — сказав він тихо, але грізно. — Одначе ми швидко тебе розлузаємо.
— Шерифе, — спокійно відповів Біл, — я протестую проти такого поводження.
Бренкер висунув шухляду — задля цього йому довелося трохи втягнути живота, — і поклав перед собою розряджену Білову зброю.
— Що означають ці п’ять карбів на револьвері, Гігінзе? — спитав він і знову ледь примружив очі.
