Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (книги без регистрации txt) 📗
Трампус віддано чекав, та коли тарілка спорожніла, Тикач проголосив, що так само, як є два види кипіння (одне несправжнє, а друге справжнє, коли вода не булькає, а вирує), так само й у нього з'явився тепер другий голод — на ошийок.
— Потерпіть іще хвилинку, юначе, я одразу ж повернусь. І курча вам принесу, аби ви не казали, що я думаю тільки про себе.
Проте за хвилину Тикач повернувся, лаючи буфет, на чім світ стоїть. Ошийок є, але холодний. А чого вартий холодний ошийок? Тож довелося задовольнитись сардельками.
— А курча? — спитав голодний Зденек.
— В чому річ? — накинувся на нього розлючений Тикач. — Курча? Знаєте, юначе, я зараз почуваю таку суміш голоду й люті, що зовсім забув про нього!
Тут одна з двох молодих дам, що сиділи коло них, сказала своїй сусідці:
— Курчат більш нема, я взяла останню порцію.
Трампус докірливо подивився на Тикача:
— Коли б не ваша суміш голоду й люті, то ця остання порція дісталася б мені.
— Кінець кінцем, — насмішкувато відповів Тикач, запхнувши в рот півсардельки з гірчицею, — хіба не все одно, кому вона дісталася — цій молодій дамі чи вам? Головне, що хтось цим курчам наївся.
Трампус пішов до буфету, але повернувся тільки з рогаликом. А повеселілий Тикач приніс собі ще й склянку будейовицького пива.
— Що за щасливий день! Навіть є свіже пиво! — і сказав, що з'їв би іще що-небудь, але якось уже до вечора потерпить. Відтак узяв чемодан і пішов з Трампусом до «четвірки».
Писання протоколу справді забрало багато часу. Закінчили десь аж після сьомої години вечора. І знову розгублено глянули один на одного. Спершу Тикач запропонував покласти коштовності у великий сейф.
— Там з ними нічого не повинно статися, — сказав він. — Адже в сейфі є сигнальний пристрій. Як ви гадаєте?
— Не знаю, — відповів Трампус. — За нормальних обставин, то звичайно… але не забувайте, Тикач, що тут ідеться про мільйони.
— Так, тут потрібна особлива обережність. — Трохи подумавши, Тикач сказав — Ми зробимо ось як. Я від сейфа не відійду ні на крок, буду його стерегти. А вранці, може, приїде той ваш Клубічко. Тоді вже разом порадимось, що нам далі робити з цією вибухівкою. Ідіть тепер десь поїжте і повертайтеся сюди.
— Щоб мені дуже хотілося, не можу сказати, — жалібно промовив Трампус, — але нічого іншого мені не лишається.
— Певно, ви тому й упираєтесь, — усміхнувся Тикач, — боїтеся, щоб під час вашої відсутності я не вкрав цей ваш скарб. А знаєте, це непогана думка! Роздобути авто; за дві години дістатися за кордон — і до самої смерті жити собі паном.
— Як вам не соромно! Тикач зареготав:
— Та було б соромно, якби я справді так думав. А я хотів перевірити, чи встоїте перед спокусою ви. Хотів запропонувати вам чесно поділитися по половині… А тепер ідіть. Щоб нам не було нудно сидіти, пограємо в карти. Перлина за кожен виграш, ха-ха! А втім, я й забув, що ви не відрізняєте туза від сімки!
— У вас, бачу, добрий настрій, — кисло зауважив Трампус.
— А чом би й ні! Хіба ви не знайшли на моїй території скарб? Хіба ми не втерли носа тій банді? Та й, власне, Клубічкові теж?.. Як бачите, причин для доброго настрою досить. А тепер уже йдіть.
Трампус послухався й швидко попростував до дієтичної їдальні, однак іще здалеку побачив, що й тут програв. У їдальні було темно. Пізно! Не зважившись з'їсти щось недієтичне, він засмучено повернувся до «четвірки». А Тикач був у чудовому настрої. Він стиха наспівував у кріслі біля сейфа, а на столі перед ним стояла пляшка бехерівки. Почувши про Трампусову невдачу, Тикач усміхнувся.
— Я вас зараз нагодую, юначе. Шкварок хочете? Справжні гусячі вишкварки, так і тануть у роті.
— Хочу, але не можу, — відповів Трампус. — Зрештою, я не бачу тут ніяких вишкварок.
Тикач мовчки відчинив сейф і вийняв з нього тарілочку зі шкварками. Шкварки! Трампус, сповнений пекучим гнівом, насипався на Тикача:
— Звідки вони тут узялися?
—Із сейфа, — невинно відповів Тикач. — Бо коли б я сховав їх у стіл, мої люди з'їли б їх. Як це вже не раз бувало. Почули б запах — правда ж, він чудовий?.. — Трампус невиразно щось пробурчав, — і сказали б, — з насолодою провадив Тикач: — «Ну, один шматочок… Ще один шматочок. Він од цього не збідніє. Та й не дізнається». І взяли б. Тільки, юначе, коли людина з'їсть одну шкварку — вона пропаща. Не голими жінками, а шкварками мав диявол спокушати Антонія. Тоді б він спокусився… Ну, а потім за цим законом узяв би ще одну. А тоді прийшов би товариш і взяв би й собі… Я добре знаю цю спокусу, юначе, і тому кажу вам, що тільки в сейфі шкварки в безпеці.
— Але не від вас, — ущипливо зауважив Трампус.
— Що правда, то правда, — признався Тикач, зовсім розвеселившись, — я знищу кожну гусячу шкварку, яку тільки побачу.
— Здається, ви маєте й бехерівку?
— Маю. А знаєте, чому я відкрив цю пляшку? З нагоди сьогоднішнього улову. Бачу в ваших очах запитання: «Звідки ж вона взялася, коли цей грубіян запевняв, що до наступної платні не має на ту животворну бехерівку ані гелера?» Це, юначе, якщо можна так сказати, — результат мого життєвого принципу. Я не знаю, як ваша, але моя жінка ніколи не скаже, що в неї є достатньо грошей, навіть коли б і могла сказати, що має їх досить, її охоплює якесь шаленство, і вона починає їх шукати. Десь так днів за п'ять перед платнею. Де вона їх шукає? У моїх костюмах і взагалі в моєму одязі. Поки я цього не виявив, винюхувала все, що я ховав на чорний день. «Тикачу, — сказав я тоді сам собі,— зваж на це й ховай свої резерви десь-інде». А це «десь-інде» означає тут, бо я міг би її заарештувати, якби вона прийшла винюхувати в кабінеті шефа карловарського управління безпеки. Та хоч би й спробувала, то в сейф однаково не добереться. А тому я й зробив його сховищем своїх резервів.
— Скільки ж тисяч ви там маєте? — зацікавлено спитав Трампус.
Тикач жалібно глянув на нього:
— Не смійтеся з бідного урядовця, юначе. Може, ви робите це через те, що ваша жінка розкидає тисячі, але я можу спромогтися хіба на якусь там десятку. Той мій резерв, щоб я вже вам до кінця висповідався, складається принципово з пляшки бехерівки і з конверта з сотнею крон про всяк випадок. Ось він! — Тикач показав конверт. — І поки вас тут не було, мені спало на думку, що цей випадок настав саме тепер. Я сказав собі: «Цю нашу щасливу знахідку слід відсвяткувати». Отож я й святкую. На здоров'я, юначе! — І Тикач налив Трампусові в чарку трохи золотистої, з різким і гіркуватим запахом горілки. — Оце і є наша карловарська бехерівка. Найкраще, що можна знайти в цьому місті. Чи наші джерела чогось варті, я не знаю, але за це джерело ручуся. Тож випийте.
Трампус відмовлявся, що він непитущий, що він лікується й алкоголь йому протипоказаний, але Тикач так довго його умовляв, що він нарешті сьорбнув, сподіваючись хоч трохи погамувати голод.
— Ну як? — запитав Тикач, утішаючись спогляданням падіння невинного дитяти.
— Непогана, — погодився Трампус. — Хоч я й не збираюсь її пити, бо я непитущий, однак мушу визнати, що ця штука мене зігріла.
— Крім того, вона вгамовує голод, — спокушав його далі диявол-Тикач. — Певна річ, що один ковток — це мало. Випийте, юначе, хоча б чарку, а тоді самі побачите, що голод ваш де й подінеться. Він знову налив собі чарку, підніс її й додав: — Якщо ви зараз не вип'єте, юначе, я ображусь.
Трампусові довелося допити чарку, та коли Тикач почав захоплено просторікувати на тему, що нема горілки над бехерівку, він зблід і тихо проказав:
— Мені, здається, недобре.
— Нічого дивного, — погодився Тикач. — Пити натщесерце…
— Але ж ви самі сказали…
— Так, юначе, я сказав, що бехерівка вгамовує голод. Але для цього в шлунку має бути фундамент, база. Хоча б два-три шматочки. — Він простяг руку до сейфа й подав Трампусові шкварку. Велику, чудову, рум'яну гусячу шкварку. Вона скидалася на гриб. Трампус боронився, як міг, доводив, що йому їсти гусячі шкварки суворо заборонено, але, випивши другу чарку, відважився, взяв шкварку й проковтнув. І тут ніби греблю прорвало: він брав шкварки одну за одною й запивав бехерівкою.
