Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Адресу я знаю. Власне… — Клосс розумів, що Томаля не має права називати йому ту адресу, але ситуація була виняткова. — Байтценштрассе, двадцять вісім.
— Треба негайно когось послати. Це якихось двадцять з гаком кілометрів.
Томаля мовчав. Лише зараз Клосс помітив, що старий украй змучений. Під очима синці, губи пересохли. “Він тягне з останніх сил”, — подумав Клосс.
— Скільки та які є в тебе люди? — запитав лагідніше.
— Всі нові, — сказав Томаля. — Тільки нові. Колись тут мешкало багато поляків, — раптом заговорив він швидше, — ціла Добжицька вулиця — самі поляки. Не дочекались. Я теж, мабуть, не дочекаюсь.
— Які в тебе люди? — повторив Клосс.
— Янка. Полька, що працює в сусідів. Сусіди вже повтікали. Онук мій Ервін. йому оце шістнадцять минуло. Є ще кілька хлопців з Польщі, яких вивезли сюди на роботу, але я не встигну їх так швидко попередити.
— Розумію. — Клосс ходив по кімнаті. Зупинився перед груповою фотографією.
— Тутешні поляки, — тихо сказав Томаля. — З тих, що на фото, лишився тільки я… Може, в концтаборі хтось виживе.
— Не треба було зберігати це фото. І в усякому разі — не треба було вішати його на помітному місці, — сухо пояснив Клосс. Сів навпроти Томалі й теж відчув утому.
“Ще два місяці, — подумав він, — може, три…”
— Треба послати Янку і твого онука, — сказав і поглянув на старого. — Нема іншого виходу. Хай ідуть до Дьоберітца, тобто до Добжице, — виправився, — двома різними шляхами. Хтось із них мусить дійти. Ще сьогодні. Вайс устигне передати повідомлення.
— Ервіну шістнадцять років, — шепнув Томаля. — Янці трохи більше…
— Розумію. Але зробиш так, як я сказав. Пам’ятай, що, коли ми не попередимо, наші парашутисти загинуть у лісі Вайперт, а німці встигнуть висадити міст.
— Їх зараз гукнути?
— Потім покличеш. Вони не повинні бачити мене. Як ми довідаємося, що попередження передано і операцію відмінено?
— Двічі на день — о сьомій тридцять ранку та о дванадцятій вечора в діапазоні п’ятнадцяти мегагерц наші передають дев’ять тактів Полонеза ля-бемоль мажор Шопена.
— Що це означає?
— Полонез — буде операція. Нема полонеза — операцію відмінено.
— Ясно.
— Ну гаразд. Якщо наш загін не прибуде, як врятувати міст?
— Подумаємо, — сказав Клосс. — У рапорті треба запропонувати інше місце висадки. — Він вийняв з планшета карту й довго її вивчав. — Може, на південь від Форбурга. Від Осєка, — виправився він знову.
Томаля протер окуляри.
— Очевидно, можна, — сказав він. — Якщо там чисто.
На вулицях і полях, ще вкритих снігом, завис туман. Клосс зупинився, оглянувся, це вже була звичка, закурив. Врешті, він збагнув, що його вразило: тиша. Гармати на сході мовчали. “Це, мабуть, означало, — подумав він, — що завтра чи позавтра… Авжеж, найпізніше позавтра, за кілька годин після приземлення парашутистів, приземлення, якого не можна допустити…”
Тимчасове приміщення казино штабу дивізії розташувалося в палаці у напівпідвалі: щоб до нього втрапити, треба було зійти сходами вниз із просторого холу, де постійно чергували офіцер і два сержанти. Генерал Пфістер особисто вибирав приміщення для казино. “Місце, де їдять офіцери, — повторював він, — має бути охайне та приємне”. Про охайність казино дбала, власне, Симона.
Калерт познайомився з нею, коли дивізія стояла у Франції, і вблагав генерала, щоб він дозволив йому взяти дівчину з собою і дати їй роботу в штабі дивізії. Ця красива брюнетка з великими очима вразила Клосса. Вона, здавалось, нікого, крім Калерта, не помічала: до всіх ставилася з однаково байдужою, сухою чемністю, з якою вони зустрічалися в невеличких кав’ярнях та бістро Парижа. Вони звикли до цієї дівчини, навіть полюбили її по-своєму, а начальник штабу — набагато інтелігентніший офіцер, ніж його керівник, — сказав якось, що ця дівчина, яка у такий пекельний час вважає, що з усіх справ на цьому світі лише кохання має вагу, є в дивізії чимось на зразок амулета. Калерт, з яким Клосс подружився, — якщо слово “дружба” можна тут вжити, — сказав, що з Симоною вони ніколи не говорять про війну. Ніколи не сперечаються, хіба що тільки з приводу того, де потім вони житимуть — у Парижі чи на його батьківщині у Відні. Не буде ніякого “потім”: Пфістер дав наказ розстріляти Калерта, і Клосс знав, що на скасування цього рішення годі сподіватись.
Коли, повернувшись від Томалі, Клосс зайшов у казино, там було порожньо. Симона стояла біля стойки й витирала чарки. Вона робила це вправно, швидко, ніби нічого, крім цих чарок, її не цікавило.
Клосс сів до столу, вона негайно підбігла, несучи порцію гуляшу.
— У мене для вас є дещо із Франції, — сказала вона. Налила чарку і відразу сховала пляшку під прилавок. Симона стала поруч з Клоссом.
— Ви сідайте.
— Ні, спасибі, — шепнула вона. Ніколи, працюючи в казино, Симона не сідала до столиків. — Пане капітане, — почала вона кострубатою німецькою мовою, раптом перейшла на французьку і заторохтіла своїм паризьким діалектом, ковтаючи закінчення й цілі слова. — Пане капітане, скажіть, бога ради, що вони хочуть з Рольфом зробити?
Клосс мовчав. Він розумів, що повинен їй це сказати, але не наважувався.
— Гансе, — шепнула вона. Симона знала його ім’я, але до Клосса зверталася так уперше. — Гансе, — повторила Симона, — я чула, як Зіберт, ад’ютант генерала, говорив, що його розстріляють. Це правда?
Він мовчав.
— Благаю — це правда?
— Так, Симоно…
— Треба щось зробити, — це був мало не крик. — Треба йому допомогти, просити генерала. Він не схотів мене прийняти. Вони не повинні його розстріляти… Зробіть щось, пане капітане, негайно зробіть щось!
Клосс подумав про тих, кого розстрілювали у Франції і розстрілювали у Польщі. Він не міг допомогти Калертові й не хотів брехати.
— Я безсилий, Симоно, — сказав він. — Я намагався… — Голос йому урвався.
— А Рольф вважав вас своїм другом. — Вона сказала це по-німецькому і відразу перейшла на французьку. — Ви ставитеся до мене з погордою? Ви гордували і Рольфом, і мною. Француженкою, що пішла за німця! Я пішла за німця, — крикнула вона, — і нічого мене, крім нього, не цікавить. Він не повинен загинути, ви чуєте? Ця проклята брудна війна не повинна забрати його від мене!
Клосс мовчав.
— Ви незворушний і холодний, як усі пруссаки, — вона заплакала. — А я гадала…
На порозі казино з’явився Куссау. Він зметнув руку в гітлерівському привітанні і з неприхованою іронією подивився на Клосса й Симону.
— А він? — спитала вона раптом. — А може, він захоче допомогти?
— Це безнадійно, Симоно, — твердо сказав Клосс.
Вона, звичайно, не повірила. Незабаром Симона вже підходила до столика есесівця, несучи на таці чарку й ту саму пляшку французького коньяку, яким частувала й Клосса. Вона зупинилася поруч з гауптманом Куссау, як нещодавно спинялася біля Клосса. До нього долинали уривки їхньої розмови, м’яка, школярська німецька мова Симони й тверда берлінська вимова есесівця.
— У мене величезне прохання, капітане, величезне, — говорила Симона. — Ви знаєте, очевидно, що йдеться про Калерта. Лише ви можете мені допомогти.
— Ми поговоримо про це, — Куссау зручно розлігся на стільці, — поговоримо, дитинко. У тебе є щось краще за цей гуляш? Може, сосиски? Учора ти нам давала чудові сосиски з гірчицею.
— Для вас є.
Вона зникла за перегородкою буфету, а Куссау вищирив зуби, посміхнувшись.
Клосс підвівся. Що б він зробив зараз, це підійшов би до Куссау й сказав, аби й Симона почула: “Не дури дівчину. Адже добре знаєш, що Калертові ніхто не допоможе і сам усе зробив, щоб його розстріляли”. Та він мовчав, мусив мовчати. Гостра сутичка з Куссау ризикована, це ускладнило б виконання доручення, а Клосс уже навчився стримувати себе, на війні не існує нічого, крім того, що служить війні. А проте…
Симона принесла сосиски. Куссау ковтав їх, намащуючи гірчицею. Француженка стояла поруч.
