Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— На бойню, — сказав якийсь чоловік. — Так, на бойню…
Ервін думав про Янку. Може, їй удасться? Адже дівчат не чіпають.
Тим часом Янка йшла в чужому натовпі, дбаючи лише про те, щоб бути однією з біженок, нічим не різнитися від них, занадто не поспішати, нікого не випереджати… Вона зірвала з сукні й плаща літеру “П” і шкодувала тільки, що не взяла з собою хоч якийсь багаж, бодай рюкзак, бо всі були нав’ючені, тягли валізки й клунки. Подумки повторювала слова повідомлення, щоб нічого не забути: “Ліс Вайперт зайнятий, висадка неможлива, пропоную інше місце…” Треба дійти з цим донесенням до Ганса Вайса, Баутценштрассе, двадцять вісім. Ганс Вайс. Вона озирнулась і побачила заграву на сході. Ще кілька годин тому Янка сподівалася, що піде на схід і незабаром повернеться до Любліна, а тим часом вона чимчикує на захід у юрмі жінок і дітей, які по-справжньому вперше за всю війну скуштували почім фунт лиха. Янка йшла легкою, невимушеною ходою, коли нараз відчула на собі чийсь пильний погляд… Отже, вона таки вирізнялася в цій юрмі! Якась жінка штовхала поперед себе чималий віз з полотняним дашком.
— Ти сама, дитино? — запитала вона.
— Мої попереду, — відповіла Янка. Її не дуже зграбна німецька мова не впадала в очі.
— Допомогла б трохи!
Янка впряглася у віз поруч з жінкою. Йшли бруківкою, тепер вона справді була однією з біженок, ніхто на неї не дивився, вона спотикалася й напружувала м’язи, мовчки, як усі в цій колоні.
Зупинилися. Десь далеко спалахнули смуги світла, чорна вантажна машина загальмувала на узбіччі.
— Хоч відпочинемо, — сказала жінка.
— Я краще до своїх повернуся, — шепнула Янка.
— Допоможи ще, — попросила жінка. — Вони далеко не підуть. Усі зустрінемося в Дьоберітці.
Аж тут з-під полотняного накриття візка вигулькнула маленька дівчинка. Вона продерла очі і, коли промінь світла вихопив на мить з темряви обличчя людей, подивилася на маму і Янку.
— Мамо, — гукнула вона, — а що тут робить ця полька? Вона у Гінтерів служила…
— Полька?! — причепилася жінка до Янки. — Отже, ти полька? Чому ти не хочеш допомогти? Де твоє тавро?
— Я…
— На своїх чекаєш? — Утома й зненависть вилилася в крик. — Придивляєшся до нас, радієш, що ми гинемо?
З вантажної машини, що стояла на узбіччі, виліз жандарм.
— Сюди, сюди! — гукнула жінка. — Полька!
Жандарм біг до них. Янка, не думаючи, штовхнула жінку, перескочила через рів і побачила перед собою чорну стіну лісу. По ній ковзнуло світло прожектора. Коли добігла до перших дерев, почула сухий тріск автоматної черги й голосну німецьку лайку. Вона не відчувала страху, лише серце калатало і піт заливав очі. Земля була грузька, Янка ледве витягала ноги, гілки били по обличчю: жандарми були вже на узліссі, світло ліхтариків зблискувало між деревами. Янка несподівано послизнулась і впала в яму із сухим листям. Затамувала подих. Вони йшли повз неї, в глиб лісу.
— Проклята полька! — почулося.
Пройшли. Через кілька хвилин вони повернулися до шосе, далеко обминувши її яму, змучені та байдужі. Рух на дорозі був уже не такий інтенсивний, коли-не-коли чувся гуркіт мотора, минали години, і лише удосвіта вона почула грім гармат, що долинув далеко зі сходу. Янка засинала і відразу прокидалась, у неї не було годинника, вона не знала, скільки минуло часу…
Рушила, коли з темряви виступили силуети дерев, між якими виблискувало шосе. Ішла узліссям, там було безпечніше. Раптом ліс скінчився, Янка вийшла на луку й побачила попереду Добжице. На шосе — ані душі. Лише при вході в містечко стояло двоє молодих солдатів вермахту. Вона пройшла повз них — серце калаталося — і її не затримали, Янці навіть здалося, що вони вдали, ніби нічого не помічають. Після ночі, проведеної в лісі, вона мала жахливий вигляд: подерта й пожмакана сукня, скуйовджене волосся…
Нарешті вона була в Добжице. Йшла безлюдними вуличками, на яких чого лишень не було — ганчір’я, поламані стільці, етажерки, купи паперу тощо. Деякі будинки були відчинені навстіж — господарі пішли з них. На кожному розі читала таблички. Баутценштрассе? Не уявляла собі, де може бути ця вулиця.
Літня жінка несла на плечах клунок. Коли Янка запитала в неї, куди йти, жінка поставила клунок на землю й уважно оглянула дівчину. Баутценштрассе? Авжеж, була така вулиця. Вона сказала: “була”.
— Підете прямо, а потім ліворуч…
Вже здалеку Янка побачила ряд спалених будинків, кілька хвилин ішла повз них. А двадцять восьмий номер?.. Ні, цей триповерховий будинок уцілів. Ворота відчинені. На другому поверсі Янка помітила мідну табличку з прізвищем “Ганс Вайс”. Знайшла! Причепурилася й передихнула, потім натисла на кнопку дзвінка. Так, як казав старий Томаля: три короткі, один довгий…
Їй відчинив чоловік у чорному мундирі. Перш, ніж вона встигла щось промовити, відскочити або кинутись навтьоки, він втяг Янку до передпокою. Інший, з пістолетом у руці, вже чекав у дверях.
— Еге ж, гарна пташка? — зайшовся він сміхом. — Я знав, що хтось прийде.
Її заштовхнули у невелику кімнату. На підлозі серед викинутої з шафи білизни, книжок і паперів сидів літній чоловік, його обличчя було в крові.
— Ну, пане Вайс, — сказав гестапівець з пістолетом, — тепер ти почнеш говорити. Хто ця панночка?
Вайс мовчав.
Другий німець, у мундирі штурмбанфюрера, підійшов до Янки і дулом пістолета провів по щоці дівчини.
— Послухай, моя маленька… Мене звуть Кнох. Запам’ятай це прізвище, бо якщо протягнеш кілька тижнів, то й уві сні повторюватимеш його. Запам’ятала?
— Авжеж.
— Як тебе звуть?
Янка мовчала.
— Як тебе звуть? — гаркнув він. — І кажи негайно, хто послав тебе.
Янка заплющила очі, і їй здавалося, що вона знову в лісі. Падає в яму, яка дуже глибока. Вона не відчула навіть удару, що кинув її на підлогу.
Клосс подивився на годинник, наближалася одинадцята ранку. По шосе знову сунули біженці, вони неохоче одводили візки на узбіччя, даючи дорогу мотоциклу. Клосс їхав поволі, а діставшись до лісу, повернув убік, вузенькою стежкою заглибився в гущавину. Вимкнув зчеплення. Тут його, мабуть, ніхто не бачить. З внутрішньої кишені плаща дістав таблички з номерними знаками. Клосс вирішив бути гранично обережним: він усвідомлював, що гра ризикована, а ставка дуже висока. Якщо хто у Добжице навіть запише номер його мотоцикла, то не зможе цим скористатися. Клосс змінив таблички, справжні сховав у кишені й поїхав назад до шосе. Він має бути в Добжице якнайраніше, має знайти Вайса, бо якщо явка провалилася або повідомлення не можна передати, треба буде… Клосс уже мав план. Але спочатку треба все з’ясувати. Чому не дійшли зв’язківці? Затримали на дорозі? Не застали Вайса? Він ще мав надію, коли вранці о сьомій тридцять настроював рацію на хвилю п’ятнадцять мегагерц. Клосс чув шум і потріскування і подумав: не буде полонеза, але вже за кілька секунд долинули знайомі звуки. Операцію не відмінено! О четвертій ранку парашутисти приземляться на захід від лісу Вайперт і неминуче зіткнуться із солдатами гренадерського полку. Німці висадять міст. Ні, цього не можна допустити! Він мусить діяти сам.
Добжице вже були за межами дислокації їхньої дивізії, отже, для виїзду потрібен дозвіл. Він саме міркував над цим, коли фельдфебель покликав його до генерала.
У Пфістера вже зібралися офіцери: Куссау, обер-лейтенант Вальтер, капітан Келлер, був також командир охорони мосту майор Фогель. Генерал схилився над картою.
— На мою думку, ворог наступатиме найближчими днями, — сказав він. — Може, навіть у найближчі години. Фюрер надає величезної ваги резькому рубежеві… Я отримав наказ: ні кроку назад. — Він глянув на своїх офіцерів. Вони стояли нерухомо, жоден з них не збирався виступати. Тільки Куссау схвально кашлянув.
Клосс дивився через вікно на міст і марно намагався придумати, як вмотивувати виїзд до Дьоберітца? Нічого не міг він вигадати: дуже сумнівався в тому, що генерал дозволить виїжджати зі штабу. Але виявилося, що він даремно хвилювався. Спочатку Пфістер повторив наказ командирові саперів Фогелю: “Міст висаджувати за моїм розпорядженням — отримаєте його, коли ворожі танки безпосередньо загрожуватимуть передмістю”. Отже, він не вірив серйозно у те, що можна утримати рубіж Реги. Потім генерал відпустив Фогеля і зробив те, чого Клосс не сподівався: він наказав Вальтерові, Келлерові, Куссау та Клоссу виїхати на інспекцію до підрозділів дивізії. Клоссові випав гренадерський полк у лісі Вайперт. Ліс Вайперт! Західний добжицький напрям. Звісно, він не мав права робити гак до Дьоберітца, але доводилося ризикувати. Підроблені номерні таблички вже готові: він хотів їх знищити напередодні, бо небезпечно возити з собою такі речі, але не встиг. Пости на шосе записують номери… Ніхто не повинен знати, ідо він був у Добжице.
