Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
Кількома годинами пізніше це ж саме розповів він і групенфюрерові, коли той викликав його до свого просторого кабінету, вікна якого виходили на сіру, завжди безлюдну Поліцайштрассе. Групенфюрер сидів у фотелі й холодним поглядом дивився на Лотгара. Лотгар стояв перед ним виструнчившись і думав, що, порівняно з групенфюрером, він — ніщо, пішак, якого в будь-яку хвилину можна зіслати на Східний фронт або ж розстріляти в підвалі. Це, однак, не збуджувало в ньому протесту; він відчував тільки одне: страх, той самий страх, який повинні були відчувати люди, що, виструнчившись, стояли в його кабінеті.
— Я зробив усе, що було можливе, пане групенфюрер, — пояснив Лотгар.
— Нічого ви не зробили, — холодно відповів високопоставлений чиновник. — Якщо дочку Геннінга не буде знайдено в найближчі два дні, я не хотів би бути на вашому місці. Що ви знаєте про Беніту фон Геніннг? — запитав він.
— Вона — наша агентка ще з часу навчання в політехнічному інституті в Берліні, — відповів Лотгар.
— Чи могла вона вийти з вілли так, щоб її ніхто не помітив?
Цього Лотгар не знав. Така можливість, мабуть, була, якщо дівчина вийшла-таки. Але чому вона зникла? Може, працювала на чужу розвідку? Ні, це, здається, виключено…
Групенфюрер устав.
— Ви, Лотгар, занедбали справу, надзвичайно важливу для нашої імперії і для дальшого ведення війни. Чим ви можете запевнити нас, що досліди фон Геннінга все ще залишаються таємницею для ворога? — сказав він тихо.
Лотгар чекав, що будуть кричати на нього, і тому мовчав, заскочений спокійним тоном, що не обіцяв нічого доброго. Групенфюрер порадив йому вести якнайактивніше розслідування, допитати всіх, хто мав щось спільне з Бенітою фон Геннінг, насамперед — того обер-лейтенанта Клосса з абверу, який нібито залицявся до неї. Воднораз начальство завдало Лотгарові болючого удару.
— Безглуздо, по-ідіотськи безглуздо, ви, Лотгар, вчинили, заарештувавши дівчину з польської розвідки. Треба було стежити за нею й добратися до всіх інших.
Лотгар це прекрасно розумів. Групенфюрер, звичайно, мав рацію. Ну що ж, він, Лотгар, ще зведе порахунки з капітаном Руппертом.
Для штурмбанфюрера настала пора ненормованої праці. Лотгар вирішив вести допит до тих пір, поки не буде знати все, що тільки можна знати про Беніту. Вислухав, звичайно, і професора фон Геннінга. Професор трактував його зверхньо, даючи йому зрозуміти, що власне його, Лотгара, він вважає відповідальним за зникнення Беміти.
— Треба було пильніше стерегти мою віллу, пане штурмбанфюрер, — різко зауважив фон Геннінг. — Не витрачайте, пане, часу на балачки зі мною, а беріться по-справжньому до роботи.
— А може, Беніта вийшла з вілли вже вранці? — спитав Лотгар.
— Жартуєте! — гаркнув професор. — Я не раджу вам, пане, жартувати зі мною. Коли я повернувся додому, Беніти вже не було.
— Чи у вас зникнули ще якісь речі, крім вечірнього плаття, плаща й сумочки?
— Ні, нічого більше не зникнуло, — сказав професор. — Але Беніта мала при собі ключі від сейфа. Ви розумієте? Ключі від мого сталевого сейфа.
— Це необережність, — зауважив Лотгар.
— Ні, необережністю було доручати вам охорону моєї особи, — відрізав професор.
Фон Геннінг вийшов з кабінету Лотгара, навіть не подавши руки на прощання. І Лотгар, звісно, знав, що професор може собі це дозволити, що професора ще перед війною приймав у своїй віллі на Берхтесгаден сам фюрер.
Лотгар звелів викликати до нього Клосса, але перед цим вирішив допитати ще спійману Руппертом дівчину. Як і належало сподіватися, вона все заперечувала.
— Той пан помилився, — шептала. — Я з ним незнайома.
Лотгар придивлявся до цієї дівчини, яка сиділа біля дверей у нього в кабінеті. Він знав, що звичайною розмовою з неї нічого не витягнеш; потрібно застосувати значно різкіші методи, але якщо їх застосує, то ця дівчина навряд чи витримає їх.
— У тебе є тільки один шанс на порятунок: сказати правду, — заговорив Лотгар. — Ми вимагаємо від тебе небагато: твій контакт і адреси.
— Я не розумію, чого ви хочете від мене.
— Раджу тобі подумати. Я покажу тобі людей, котрі теж твердили, що нічого не знають. Побачиш, який тепер у них вигляд.
Дівчина мовчала. Чи сказане вплинуло на неї?
— Кому ти віднесла документи, які тобі передав Рупперт? — закричав Лотгар. — Кому ти їх віднесла?
Заарештована міцно стиснула губи. Вона була страшенно бліда, в її очах Лотгар добачав страх, напевне страх, однак мовчала.
— Ми і так все знаємо, — спокійно заявив він. — Через годину вийдеш на волю, якщо скажеш…
Штурмбанфюрер схилився над нею. У пальцях він тримав запалену цигарку. Бачив зовсім близько перед собою обличчя Ганни й повільно наближав до її щоки тліючий вогник.
— Де Беніта фон Геннінг? — запитав.
— Я нічого не знаю, — почувся шепіт. — Я незнайома з цією пані.
— Ти, значить, уперта? Що ж, тим гірше для тебе. За годину по-іншому заспіваєш.
На порозі з’явився есесівець і повідомив про прибуття обер-лейтенанта Клосса.
— Нехай заходить, — сказав Лотгар і звелів вивести Ганну.
Вони зустрілися в дверях. Ганна не підвела голови, не глянула на нього, бо боялась, що Лотгар помітить в її очах щось таке, чого він не повинен помітити. Якби тільки Янек не видав її виразом своїм! Кров одплинула від Клоссового обличчя; Ганна побачила ще тільки жест, майже непомітний і недоречний жест: Клосс пересунув кобуру на живіт. Навіщо він це зробив? Не потрібно було цього робити.
— Впіймали гарну пташечку, — сказав Лотгар, — агентка польської розвідувальної мережі, — пояснив.
— Ви ліквідували всю мережу? — Клосс не усвідомлював, яким чудом вдається йому панувати над собою.
— Ні.
— Вона все розповіла? — запитав Клосс. Чи гестапівець відчув тремтіння його голосу?
— Розповість! — спокійно ствердив Лотгар.
Клосс, не чекаючи запрошення, сів у крісло.
— Може, не варто було п заарештовувати? — зауважив він.
— Прошу не втручатись до моїх справ! — розсердився Лотгар. Ще цього бракувало, щоб якийсь шмаркач з абверу повторював йому слова групенфюрера. — Я не для того вас викликав сюди, щоб вести розмови про польських агентів, заарештованих гестапо. — Лотгар холодно зиркнув на Клосса. — Вчорашній вечір ви провели з Бенітою фон Геннінг?
Клосс спокійно припалив цигарку.
— Вас погано поінформували, — відповів він. — На прогулянці з Бенітою я був позавчора. А про що, власне, йдеться?
— Відповідайте на запитання!
— Не подобається мені такий тон.
— Звикнете. — Тепер голос Лотгара став якимсь безбарвним. — Звідки ви знаєте, що звідси вам вдасться коли-небудь вийти?
— Все-таки я думаю, що вийду, — відповів Клосс. — Подзвоніть, будь ласка, до Беніти й запитайте, чи був я з нею вчора.
— Беніта фон Геннінг зникла, — заявив штурмбанфюрер. — А ви, пане Клосс, один із запідозрюваних.
— Жартуєте! — Тепер розлютився Клосс, Був це добре зіграний вибух люті. Клосс знав, як розмовляти з такими людьми. — Як ви смієте, — кричав він, — обвинувачувати німецького офіцера! Я — не Рупперт, Лотгаре! Зараз же буду дзвонити до Рєкке.
Цей блеф дав певні наслідки.
— Заспокойтеся, будь ласка, Клосс, — сказав Лотгар. — Поговоримо…
І штурмбанфюрер почав випитувати про Беніту, про їхнє знайомство. Клосс, не втрачаючи почуття пильності, відповідав і водночас не переставав думати про Ганну. Ганна — тут. Як її вирвати з Алеї Шуха? Клосс усвідомлював, що це зробити так само важко, як і здобути папери Геннінга, однак він усвідомлював і те, що зробить все, аби врятувати дівчину.
Двома годинами пізніше ці ж думки повторив Клосс і в невеликому, оточеному садком будиночку на Мокотові, де мешкав Марцін. Марцін був схвильований і стривожений, про Ганну не хотів навіть і говорити Реаліст, він не любив обговорювати планів, які, па його думку, не можна було виконати.
— Явку в антикварній крамниці і всі адреси, відомі Ганні, я вважаю, провалено, — відзначив він. — Тверезо розмірковуючи, думаю, що й тебе викрито. Не знаю ще, чи Центр, бува, не видасть розпорядження залишити роботу й тобі.
