Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
Не побачила їх і тоді, коли по кількох зупинках вистрибнула з трамвая. Звернула на Свєнтокжиську, а потім — на Ясну. Забігла в аптеку. Телефон стояв у кутку, досить далеко від покупців. Ганна, затуляючи щиток з цифрами, набрала номер. Це був номер дівчини з їхньої групи, Малгосі,— єдиний номер, по якому вона може дзвонити, бо ж до Марціна дзвонити не випадає. Нарешті Ганна почула голос подруги.
— Малгосю!.. — прошепотіла.
На іншому кінці проводу — тиша, потім — зляканий голос Малгосі:
— Це ти, Ганно, справді ти?
Та саме в цю мить Ганна побачила крізь шибку вікна чоловіка в плащі й капелюсі. З’явився й мотоцикліст. Отже, вона не відірвалася од них, не могла відірватися.
— Мене випустили, — пошепки сказала Ганна. — Вони ідуть слідом за мною. Я подзвоню пізніше. — І вона поклала трубку.
Ганна знову була на вулиці… Повільно тулялася посеред юрби, в якій не могла сховатися. Відчинені магазини, кав’ярні; люди вертаються з роботи додому. Звичайне окупаційне життя-буття. А вона, змучена й напівпритомна, думає тільки про одне: треба відірватись од них, треба відірватись, бо інакше блукатиме по цьому місту, як по пустелі. Вздовж тротуару повільно рухається рикша. Ганна зупинилася.
— Вперед і якнайшвидше! — мовила дівчина і стрибнула в коляску. Тепер вона, заплющивши очі, відпочивала. Рикша помчав прямо, потім звернув убік і ще раз убік. Ганна вже й не орієнтувалася, якими вона вулицями їде. Незабаром вийняла з сумочки зіжмаканий банкнот, всунула його в руку й зіскочила з коляски. Опинилася на вельми запрудженій людьми вулиці. Ага, це ж Хмільна… Ганна зайшла до якоїсь крамниці, стала в чергу. Нема їх, справді-таки нема. Та за якусь хвилю дівчина знову побачила крізь велику шибу вікна їх обох — чоловіків у плащах і капелюхах. Дзвонити по телефону вже не наважилася.
А тим часом в автомашині, що повільно їхала краєм вулиці, есесівець ввімкнув радіопередавач.
— Вона зайшла до крамниці, — доповідав у мікрофон. — Більше не пробує говорити по телефону.
Побачивши, що Клосс знову заходить до вілли на Мокотові, Марцін не приховував свого незадоволення.
— Щось дуже часто ти сюди приходиш, — зауважив він. — Я все розумію, але ж не можна порушувати основних засад конспірації.
Клосс теж знав це правило, однак йому увесь час здавалося, що він все-таки зможе щось зробити, що він врятує Ганну, що він вирве-таки її з Алеї Шуха, хоч би йому довелося присвятити… Що він може присвятити? Найважливішим є діло. І він не має права чинити щось таке, що стало б на заваді цьому ділу.
“Я віддав би півжиття за те, щоб не бути зараз солдатом”, — подумалось раптом Клоссові.
— Мене викликав полковник Рєкке, — розповідав він Марцінові. — Берлін дав двадцять чотири години па те, щоб знайти Беніту Геннінг. Там лютують. Фішер нібито сказав був, що погодився б обміняти Ганну на Беніту.
— Дурниця, — відповів Марцін.
Клосс теж розумів, що це неможливо, і все-таки хапався за цю думку, за останній шанс, за тінь надії.
— Як ти собі уявляєш розмову з Лотгаром? — запитав Марцін. — Хто б це тут міг бути нібито посередником? Та й Беніти ми не можемо випустити: знає забагато. До того ж нам повідомили, що вона потрібна. — І згодом додав: — Мені доручили передати тобі подяку за здобуття планів фон Геннінга.
— Ганні належить дякувати, а не мені, — відказав Клосс.
Розмовляючи, обидва безперестанно позиркували на хвіртку, пильнували вхід до вілли. Марцін перший помітив дівчину.
— Сховайся, — наказав Клоссові. — Іде Малгося. Тебе вона, либонь, не знає. — І потім буркнув зі злістю: — Всі сюди ходять, мов до костьолу. Скоро нас схопить найдурніший агент гестапо.
Малгося прийшла повідомити про телефонний дзвінок Ганни.
Стоячи в сусідній кімнаті за дверима, Клосс чув розмову Марціна з дівчиною.
Марцін на повідомлення зреагував одразу, безпосередньо. Наказав Малгосі віддати ключі від квартири й уникнути з Варшави.
— Якщо Ганна знає твій телефон, — сказав він, — ти вже погоріла.
— Але ж вона ще раз подзвонить, — шепнула дівчина.
— Нічого не поробиш, — тон у Марціна був суворий. — Зрозумій, Малгосю, ми нічим не можемо їй допомогти.
Дівчина хотіла протестувати, але Марцін обірвав її не дуже ґречно. Зрештою, він же відповідав за життя цих людей; не міг допуститися очевидної помилки.
Як тільки дівчина зникла за дверима, Клосс у ту ж хвилину з’явився на порозі. Він був сповнений рішучості.
— Дай мені чотирьох хлопців з диверсійної групи! — сказав.
— Ні, — відповів Марцін.
— Дай — і я врятую Ганну.
— Скількох ти чоловік знищиш?
— Ми не маємо права залишати її напризволяще.
— Німці тільки й чекають на те, щоб ми не витримали й розпочали акцію. Ти уявляєш собі, як її пильнують? Ні, брате, ми не будемо видавати себе.
— Піду на квартиру Малгосі. Ганна подзвонить ще раз. Повинна подзвонити.
— Я забороняю, — сказав Марцін.
Він, власне, не був Клоссовим начальником, був тільки шефом групи, з якою співробітничав Клосс. Отож і не мав права наказувати. Обидва знали про це. Клосс поклав руку на його плече.
— Ти ж добре знаєш, Марціне, що я мушу це зробити. А трьох хлопців з диверсійної групи ти ж маєш тут, в своєму розпорядженні.
Марцін мовчав.
Клосс вийшов з кімнати, щоб діяти всупереч здоровому глузду, всупереч засадам конспірації і правилам безпеки людей, з якими співпрацював. Він знав одного з цих хлопців, Ромека, і знав, що Ромек погодиться і що піде разом з ним на квартиру Малгосі, а потім вони разом уже спробують вирвати Ганну з німецьких лабет.
“Я не повинен цього робити, — подумав Клосс, — але мушу зробити, бо інакше все, здається, втратило б свій сенс”.
Ромек чистив зброю. Двоє інших хлопців про щось перешіптувалися. Побачивши Клосса, вони разом схопилися з місця. Потім спокійно вислухали те, що їм повів Клосс.
Через кільканадцять хвилин всі були вже в квартирі Малгосі. Почалося вичікування. Телефон не дзвонив і не дзвонив. На попільничці виростала купка недокурків.
Клосс заплющував очі і уявляв собі, як Ганна ходить по вулицях, вже мало не падає з ніг і не має ніякої можливості знайти для себе притулок. “От якби вона тільки подзвонила, — молився Клосс, — якби тільки подзвонила…” В голові ж у Клосса промайнула думка, що, цілком ймовірно, поки Ганна дзвонитиме, Лотгар зможе виявити номер, який вона вже набирала. Тому Ромек пильно вів спостереження за вулицею, а всі інші тримали зброю напоготові, поглядали на годинники й на тротуар, по якому через певні відрізки часу з’являвся німецький патруль.
І от, нарешті, після такого довгого очікування — Клосс, не зміг би й сказати, як довго тривало воно, — тишу розітнув телефонний дзвінок. Клосс підняв трубку й почув голос Ганни.
— Слухай, — сказав він, — через п’ятнадцять хвилин у прохідному дворі… — Встиг назвати вулицю, і вона знов поклала трубку.
Рупперт пив. Перевернув пляшку — порожня. Шпурнув нею на підлогу — покотилася під стіл. Ледве-ледве підвівся з дивану й підійшов до піаніно. Ударив по клавішах. Не міг уже навіть тієї Моцартової фрази пригадати. Ільза пішла, не сказавши, куди саме, тільки зневажливо знизала плечима. Але він і так знав. Вона побігла до генерала. Йому, власне, залишилося тільки одне, однак він ніяк не міг наважитися, все ще на щось сподівався, так нібито існувала ще тінь надії. Рупперт знову вдарив по клавішах і почув телефонний дзвінок. Деренчав той дзвінок настирливо. Капітан підвівся з місця і взяв трубку.
— Алло, — заговорив, — що вам треба? Хто там, достобіса?
Однак у ту ж хвилю він виструнчився й пальцями лівої руки почав незграбно застібати ґудзики. Це ще залишилося в ньому — реагувати на голос генерала.
— Я розмовляв з Лотгаром, — генерал говорив неохоче, неначе ображено. — І, думаю, ти знаєш, Рупперт, що повинен зробити німецький офіцер. В пам’ять твого батька я даю тобі півгодини часу. Сподіваюся, ти встигнеш. — І генерал поклав трубку, не давши Руппертові й слова промовити.
