Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Не треба, — просичав той, що сидів верхи. — Іди мерщій до намету!
Він озирнувся. Скрізь було тихо. Тоді глянув на небо. Місяць от-от мав з’явитися. Його спільник зник у наметі, а за хвилю повернувся із золотом Маррі й скочив у сідло.
— Гайда! — наказав другий вершник.
— А що робити з ним?
— Місяць показується!
Вбивці кинули тіло Маррі на землю й помчали в ніч. Маррі зостався лежати біля свого намету, наче великий клунок.
Техасець Гай Джілберт простоволосий стояв у Боєровому салоні, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Чимало гостей були в капелюхах і в шапках, а дехто зсунув капелюха на потилицю. Справжнього західника можна було пізнати по капелюсі, що на ремінці звисав на плечі.
Більшість відвідувачів штовхалися коло столу з рулеткою: шукачі, торговці, а між ними кілька професійних картярів у довгих чорних сурдутах. Частина гостей сиділа попід трьома стінами, деякі грали в інші азартні ігри. Під четвертою був прилавок, коло якого двоє негрів обслуговували гостей. Як гість не відходив від прилавка, вони, не питаючись, наливали йому наново чарку.
Боєр з двома чоловіками сидів коло невеличкого столика й теж грав у карти. Але ніщо в приміщенні не могло сховатися від його метких очей. У салоні було спокійно, часом майже тихо, чувся тільки одноманітний голос банківника. До Боєра скоро почали вчащати справжні, завзяті гравці. Він надавав цьому особливої ваги. Хоч, звичайно, бували там і просто цікаві та шинкові завсідники. Але коли хтось починав бешкетувати, — хай навіть таких збиралося троє або й четверо, — Гай Джілберт брав їх за барки й викидав на вулицю, аж гуло. Порядні, грошовиті гості вміли цінувати це, так само як і шляхетне обладнання в Боєровому салоні та добрі, дорогі напої. На салоні не було ніякої вивіски, але його всі звали “Оксамитовою лапкою”. Чи малися на гадці Гаєві кулаки, чи взагалі тамтешні звичаї, годі сказати. Про це не було єдиної думки.
Гай Джілберт знуджено дивився на залу. Він звик жити на свіжому повітрі, тільки зрідка навідуючись до шинку. Не миналося часом і без добрячої бійки. А тут? Потроху йому все це остогидло. Він мав багато вільного часу, а це йому не вельми подобалося. Знічев’я він почав придивлятися до людей, чого раніше ніколи не робив. І враз усі вони спротивилися йому, за винятком дуже небагатьох. Інколи він сам собі дивувався, що так довго цього не добачав.
Зала була повна тютюнового диму, та ще й смерділо чадом від олійних ламп, що висіли під дощаною стелею. У Гая трохи боліла голова: він уже випив свої два десятки чарок горілки, якою його весь час пригощали гості. Стільки Гай міг витримати, а коли досягав цієї межі, то звичайно відмовлявся. І хоч гостей прикро вражала така відмова, проте його волю шанували, досить було одного техасцевого слова.
Гай Джілберт опустив руки, легенько відштовхнувся від стіни й поплентався до дверей. Надворі він глибоко вдихнув нічне повітря і обома руками пригладив густого русявого чуба. Тоді засунув руки в кишені. В Доротеї, як завжди, стояв гамір, але скоро вже мали зачиняти. Він повільно зайшов за ріг барака, сперся на стіну й заплющив очі. А коли за хвилину розплющив їх, вони вже звикли до темряви, і Гай побачив, як навпроти сірим маревом мінилося високе узбіччя долини, побачив у світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, розкидані намети шукачів, наче присадкуваті камені, а над ними нічне, вкрите хмарами небо, немов ще один дикий краєвид.
Раптом Гай почув глухий тупіт копит і зразу ж побачив двох вершників, що навскоси мчали долиною. Як вони женуть коней у такій темряві! Вершники поприпадали коням до грив і поминули Гая десь на відстані добрих ста метрів. Гай помітив у одного на обличчі чорну хустку. Він провів їх поглядом. Вершники їхали вздовж вулиці, але трималися осторонь неї. Гай ще встиг побачити, як один завернув коня й перетнув вулицю, а другий поїхав далі. Потім їх поглинула темрява, і глухий тупіт затих. За спиною в Гая знову загриміла Доротеїна музична скринька.
Гай хвилину міркував. Добровольці… замасковані… але чого їм так гнати коней? Гай був західник і відразу здогадався, що вершники, мабуть, перед тим десь близько стояли, бо надто несподівано зацокотіли копита, а за кілька секунд коні вже промчали повз нього. І Гай згадав про Маррі та його знахідку. Його займанка, здається, теж десь недалеко.
Гай Джілберт машинально поправив кобуру, все ще заглиблений у свої думки, і повільно рушив у тому напрямку, звідки виїхали верхівці. Хода його була легка, пружна, майже нечутна. Вулиця лишилася позаду. Місяць зайшов за хмару, але зразу ж визирнув надовше.
Гай оглянув п’ять чи шість наметів і вже хотів кинути пошуки, узиваючи себе подумки дурнем. Що йому тут треба? Він навіть добре не знав, де займанка Маррі. Коли це біля наступного намету він помітив щось темне, ніби якийсь горбик, і прудко, тихенько рушив до нього.
Маррі лежав скоцюрблений, так, як його кинули вбивці. Він був ще теплий. Гай Джілберт пошукав рану й намацав ласо на шиї. Він розпустив його й перевернув задушеного горілиць. Тоді притулився вухом йому до грудей. Не почувши ознак життя, він схопивсь і кинувся навтіч. Та не пробіг і десяти метрів, як нагло став, повернувся назад, узяв Маррі на плечі й сягнистою ходою подався до центра долини. Тяжкий револьвер, що висів на ретязі, боляче бив його в праве коліно. Та Гай не зважав на те. Йому вже не ставало сили, але на твердій дорозі він знову пішов швидше.
Штовхнувши ногою двері Доротеїного салону, він ступив досередини — засапаний, спітнілий, обличчя перекривлене, зуби зціплені, чуб прилип до лоба. Ті, що сиділи ближче до порога, посхоплювалися з місць і оточили його.
— Де Док? — насилу вимовив Гай.
Люди навколо загомоніли, посипалися запитання. А в салоні й досі стояв галас і грала музика. Його помітили не більше десятка чоловік. Тоді Гай опустив тіло додолу, люто вихопив револьвера і, ще стоячи навколішки, вистрілив у стелю, аж здригнулася ціла будівля. Танцюристи розбіглися хто куди, троє дівчат, вирвавшись від своїх партнерів, заверещали й утекли під стіну. Музика урвалася, стало тихо. Гості злякано принишкли.
— Давайте сюди лікаря! — гримнув на всю залу Гай.
З-за прилавка тінню з’явився невеличкий, мов карлик, Док. Хвильку він дивився у вічі розлюченому техасцеві, тоді перевів погляд на тіло долі й приязно запитав:
— Хто це, Гаю?
— Маррі! — в один голос відповіли кілька чоловік із тих, що з’юрмилися навколо.
Прізвище те луною покотилося по залі.
Лікар помітив червоний шрам на шиї в Маррі.
— Несіть його сюди, — сказав він і швидко рушив попереду.
Гай узяв Маррі під пахви, двоє чоловіків кинулись йому на допомогу. Решта гостей, ніби череда, посунули за ними. Але Док усіх, крім Гая, вигнав з кімнатки, куди принесли Маррі. Люди слухняно вийшли. Проте з-за дверей весь час тільки й чутно було:
— Маррі забито! Маррі кінець. За золоту жилу він наклав життям!
Док швидко й обережно оглянув бездушне тіло, тоді скинув сурдута.
— Шийного хребця не зламано, — сказав він лагідно. — Отже, спробуємо вернути Маррі в цей веселий світ. А от його золото навряд чи пощастить вернути, га?
Джілберт стенув плечима. Док заходився рятувати задушеного.
— Дивись добре, що я роблю, Гаю, — мовив він. — Коли я вже не здужаю, доведеться тобі відкачувати його. Може, якось відволаємо неборака, чи то пак зубожілого багатія.
Люди затарабанили рукоятками револьверів у Бренкерові двері. Той швидко почав одягатися. А надворі гукали:
— Виходь, шерифе, Маррі вбито!
Джонсон за стіною схопився з постелі, потім знову заліз під ковдру. Тієї миті він заприсягнувся кинути свою філію. І під ковдрою двічі вголос проказав присягу.
Через півгодини після того, як шериф зайшов до кімнати, де м’яли й трусили Маррі, в того на щоках з’явився легенький рум’янець. Док був задоволений і звелів принести собі пляшечку віскі. Шериф уже пішов: він з помічниками, оточений натовпом шукачів, нишпорив навколо намету Маррі. Та що він міг побачити? Хіба кінські сліди на піску перед наметом та витовчену землю. Тож нічого іншого не лишалося, як тільки чекати до ранку.
