Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Перед наметом і досі стояла юрба. Мур підвів Лізі й мовив:
— От вам і злочинець. Нажерлася по саму зав’язку, та й усе.
Люди оточили їх, знову посипалися жарти. Скривджений крамар теж вискочив з намету, почувши, що привели злодія. Він уже встиг натягти штани.
— Ох ти ж стерво паршиве! — закричав він, погрожуючи кулаком і аж підскакуючи з люті. — Проклята…
Мур насупився: це вже було занадто. Його Лізі!
— Стули свою беззубу пельку! — гримнув він на чоловічка, неабияк розгніваний. — Моя Лізі має більше глузду й відваги в задниці, ніж ти, страхополоху затьопаний, у голові!
Він сказав, та ще й додав, крамар теж не змовчав, дехто підтримав Мура — одне слово, знову почалася розвага. Люди завжди на таке ласі.
Нарешті Мур поклав край тій комедії, тицьнувши крамареві кілька доларів за з’їдений цукор, ляснув свою Лізі по товстих крижах і сказав:
— А тепер ушивайтесь обоє, дайте людям спокій!
Лізі потюпала дорогою, крамар, щось невдоволено забурмотівши, вернувся до намету, а копачі рушили хто куди: ті до салону, а ті додому, певні, що тепер уже настане спокій. Та з намету зненацька знову почулося:
— Злодії! Злодії!
Люди спантеличено ззирнулися, не вірячи власним вухам, і кинулися назад. Цього разу комедія обернулася в трагедію: в крамаря справді вкрали гроші! Мабуть, поки він лаявся з Муром, хтось ззаду заліз до намету й поцупив гаманця. Спіймати злодія, що давно зник у темряві, не було ніякої надії.
Такого зухвальства крамар уже не сподівався та й інші також. Бренкер побачив розпанахане ножем заднє полотнище намету і тільки люто буркнув сам до себе: що він міг тепер вдіяти? Нічого. Шукачі похитували головами й помалу розходились. Окрадений крамар зостався сам скиглити коло своєї ятки.
Нарешті товариство корктаунців, що сьогодні вирядилось на танці, зійшлося коло Доротеїного салону.
— Ну, — запитав Гол Слейтер дівчат, — вам ще не надокучили пригоди? Що не кажіть, а початок був гарний! Хочете ще зайти до салону?
— Було на що подивитися! — захоплено відповіла Бетті; очі в неї все ще палали. — Я тільки боялась, як стріляли.
— А виявилося, що то був просто якийсь боягуз, — пробурмотів шериф.
Рут Фінні оглянулась на Боєрів барак. Гая Джілберта там уже не було. їй і досі не сходив з думки техасець. Це ж під його охороною вона перебула всю ту колотнечу, що сталася за останні чверть години. Дівчина тихо подякувала йому й відійшла, коли з’явилися Мур та весь їхній гурт. Техасець промовчав.
Джім уже всюди шукав її і дуже зрадів, коли нарешті знайшов, але швидко радість його пригасла.
— Не турбуйтеся, — сказала вона йому. — Я стояла між чоловіками, які дуже надійно мене опікували.
Коли Гол Слейтер зі своїм товариством з’явився в Доротеїному барі, господиня, засяявши з радощів, кинулась йому назустріч.
— Я вже давно чекала на вас, Голе! Як добре, що ви прийшли. Сьогодні ви всі будете моїми гістьми!
Величним жестом вона запросила їх до господи. Персні на руках у неї грали всіма барвами, шовкова сукня брунатного кольору шурхотіла від кожного поруху. Док задоволено всміхнувся їм із-за прилавка.
Гол подав йому руку.
— Ти зовсім не змінився, Голе, — пожартував Док і підморгнув йому. — Де тільки з’явишся, там миттю зчиняється стрілянина.
Він засміявся так весело, що все обличчя його вкрилося зморшками.
— Авжеж, — озвалася й Доротея. — Хвалити бога, що цього разу не в моєму домі.
— Може, тут відбудеться друга дія? — зауважив Док.
— Цур тобі, ще накрячеш мені таку біду! — гримнула на нього Доротея.
— Наче мені її треба, — спокійно відповів той і підсунув барменові порожні чарки.
Доротея заздалегідь приготувала стіл у танцювальній залі, що прилягала до бару, і тепер запросила туди гостей. Вона пішла попереду і власноручно порозставляла стільці.
— Коли зчинився той шарварок і я почула, що й ви там, то подумала, що сьогодні вас напевне побачу в себе, — оповідала вона, й собі сівши до столу.
Вона поводилася як справжня дама і дбала тільки про те, щоб гостям було добре.
Бетті й Рут у Доротеї дуже сподобалося. Грала музика, вони танцювали під паперовими гірляндами й кольоровими ліхтариками. Тут теж була тіснява, і часом якийсь незугарний шукач перся, як ведмідь, через маленьку залу, але всі були веселі, й час минав швидко.
Зненацька серед гостей з’явився Пастор, колишній Джімів ватаг, у своїх підшитих шкірою штанях. Він зразу ж кинувся на шию Джімові, і той почав випручуватися з його обіймів.
— Ага, — глузливо мовив Бренкер, — старий побожний пастух знов закропив душу спасенним трунком. Як ви даєте собі раду з цим новоявленим апостолом, Доротеє?
— Добре. Зараз побачите, шерифе.
Джім не міг визволитися з обіймів свого приятеля. Але він був хлопець спритний на витівки й швидко додумався, як діяти.
— Що ти робиш у цьому Вавілоні? — обурено запитав він Пастора. — Ти б краще промовляв до сумління цих людей, дбав про їхні грішні душі.
— А я того й прийшов сюди, — пробелькотів Пастор і, випустивши нарешті Джіма, розкинув руки хрестом, — інакше я й ногою не ступив би в це сатанинське кубло. Чи, може, ти мені не віриш, хлопче?
Пастор миттю присунув до себе стільця, що попав йому під руку, спритно видряпався на нього, дарма що був п’яний, витяг з кобури псалтиря, поважно розгорнув його, тримаючи далеко від очей, і почав співати. Стілець хитався на всі боки, Пастор теж ледве стояв на ногах, але все-таки не падав. Співу майже не чути було через музику, і тільки як Пасторів хрипкий голос зривався на вереск, то лунав на цілу залу. Одначе ніхто не зважав на нього, гості вже знали Пастора й спокійно танцювали собі далі.
Та тільки-но він доспівав псалом до кінця, як з-за прилавка вискочили два чорні кельнери. Один ніс пляшку та велику чарку, вже на ходу наливши її, другий здійняв Пастора додолу й сховав йому псалтиря. Тим часом перший підніс розчуленому Пасторові до носа чарку — і той випив. Усе це вони робили спокійно, не привертаючи нічиєї уваги. Коли пляшка спорожніла, Пастора посадили в куток. Він ще кілька разів крякнув, як качка уночі в очереті, і спокійно заснув. На сьогодні його спекалися.
— Це наші щоденні дрібні збитки, — сказала Доротея шерифові. — Треба щось робити, а то любі гості почнуть його кривдити. — Вона чарівно усміхнулася.
Гол Слейтер посидів з годину коло столу, тоді сказав:
— Піду гляну ще на Дока.
Та коли він хотів уже підвестися, Доротея поклала долоню йому на руку:
— Я його зміню, Голе, й пришлю сюди.
— Так буде ще краще, Доро.
Незабаром Док підійшов до їхнього столу і, потираючи руки, сів між Слейтером та Бренкером. Мур дивився на лікаря і ласкаво усміхався. Вони всі шанували його. Розмова потекла, як горілка з пляшок у залі. Коли молодь пішла танцювати й вони лишилися біля столу самі, Слейтер несподівано запитав:
— Ну, хто тепер з’явився в долину, Доку? Усі обличчя знайомі чи є й нові?
Док спершу випив горілки, легенько, ніби задумано всміхнувся й сказав, граючись чаркою:
— Тих людей, про яких колись гриміла слава, вже нема. Зникли. Завжди так буває: кожна доба висував своїх героїв і своїх шахраїв. Тільки посередні люди й дрібна мерзота ніколи не переводяться. Золоті джерела в горах висохли, те, що в них було, тепер лежить у банківських сейфах. Тому й грабіжники біля них крутяться, звичайно, не ті вже, що ми колись знали. Не дикі й брутальні, а чемні, прилизані. Але тут, де знову запанувало хижацтво й жадоба… — Док похитав головою, втупивши очі перед себе. — Може, тут і вродиться кілька таких, як колись були, — додав він задумливо, — але я їх ще не бачив. Крім одного, що вже був тут, як ми приїхали. — Док підвів голову й глянув Слейтерові у вічі.
— Хто це, Доку?
— Ну, Біллі-Корабель.
— Хто? — Гол Слейтер раптом випростався.
— Старієш, Голе. — Док ще ніколи не виходив з рівноваги. — Невже не знаєш? Ми ж його застали вже в долині.
Гол Слейтер гойднувся на стільці, дивлячись кудись понад головами гостей.
