Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Дівчино, — сказав сержант. — Ти здогадуєшся, нащо ми тут? І не хочеш нам посприяти?
То ж на заводі працюють поляки, французи, росіяни, югослави… Тепер вони відрізані од світу, всім заборонено виходити за межі табірних бараків. Її, звичайно, знають усі, і варта теж, вона буває на заводі, часом дружина Гласса посилає її до чоловіка, іноді майстер Кроль дає їй перепустку, якщо треба щось зробити безпосередньо на заводі… Поступово витяг з дівчини все, що його цікавило. І так само поволі вималювався у нього план операції, в якій Барбара Стецька повинна була відіграти не останню роль.
Це був — принаймні так вважав професор Гласс — останній день існування заводу в Тольбергу. До війни він випускав радіоприймачі, а тепер належить до важливих підприємств військової промисловості. Це він, Гласс, готував нові моделі керованих апаратів. Він знав тут кожну машину і відчував майже фізичний біль, дивлячись на розпочатий демонтаж підприємства. Робітники з літерами “П” та “Ост”, пришитими до комбінезонів, працювали у великому цеху під наглядом німецьких майстрів. Обидві зміни вже багато годин без перерви. Чи встигнуть вони? Гласс спостерігав за демонтажем через засклену стіну з пульта управління. Йому здавалося, що вони працюють надто повільно, що в такому темпі не встигнуть приготувати для транспортування навіть найцінніші верстати. Це, зрештою, не його провина. Треба було раніше дати наказ про евакуацію. Про це він сказав Бруннерові, коли штурмбанфюрер з’явився у нього в кабінеті. Тут було зручно й затишно, звуковбирне покриття на дверях ізолювало професорську келію від шуму заводських цехів.
— О третій тридцять ранку я пришлю вантажні машини, — сказав Бруннер.
— Я не встигну. — Професор Гласс не дивився на гестапівця. Він гордував такими, як Бруннер, і мав з того задоволення, хоч, звісно, ці свої почуття старанно приховував.
— Ви мусите встигнути. Те, що залишиться, ми знищимо.
— Ви хочете знищити завод?
— Звичайно, — сказав Бруннер. — Висадимо в повітря. А ви гадали, що передамо полякам?
Те, що завтра чи позавтра тут можуть з’явитися поляки, все ще було для Гласса тільки в теорії. Він знав і не міг повірити…
— Що станеться з персоналом? — запитав він.
— Кого ви маєте на увазі? Оту чужинську голоту? Чому це вас обходить? Я потурбуюся про них…
— А проте, я хотів би знати. — Насправді це була брехня, бо Гласс нічого не хотів знати. Просто прагнув бути осторонь того, на що й так не мав ніякого впливу. Протестувати? Хіба протести чогось варті?!
Бруннер посміхнувся.
— Ви про машини подбайте. Та про себе. Ви належите до нечисленних щасливчиків, яких ми евакуюємо з цього міста. Прошу приготувати документи. І спалити все, що ви не встигнете забрати. — Штурмбанфюрер зім’яв у попільниці недокурок і пішов з кабінету.
Головного енергетика заводу інженера Альфреда Кроля він знайшов у сторожці. Кроль сидів біля мікрофона й читав оголошення:
— Повторюю, — говорив Кроль, — іноземним працівникам заборонено виходити із заводу без спеціального дозволу. Кожний вихід за межі підприємства розглядатиметься як втеча. Нагадую, що югославського робітника Христо Третнєва за спробу втекти засуджено вчора до страти. — Кроль вимкнув мікрофон. Бруннер усміхнувся й схвально кивнув головою.
— Правильно, інженере Кроль, — сказав він. — Їм треба постійно про це нагадувати.
Кроль підвівся. Він ледве пересувався, ще не звикши до протеза, який заміняв йому ось уже кілька місяців праву ногу, ампутовану в польовому госпіталі під Мінськом. Бруннер, звісно, знав про нього геть усе: і те, що Кроль отримав залізний хрест за битву під Москвою, і те, що він не вступив до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, і те, нарешті, що в його брата — майстра Кроля, який працював на цій самій фабриці, — мати полька. Слід не спускати з нього очей і тримати в кулаці: зараз він був потрібний, дуже потрібний.
— Ви закінчили мінування заводу?
— Так, — сказав Кроль. І додав: — Я виконав наказ.
— Тепер послухайте: о третій тридцять приїдуть вантажні машини.
— Зарано.
— О третій тридцять. До цього часу треба озброїти всіх німців. — Він подивився на годинник. — Зброю привезено. Німецька охорона поїде вантажними машинами.
— А іноземні робітники?
— Ви жартуєте, Кроль. Чому вас турбує доля цих людей?
— Я працював з ними. Дехто з них уже став спеціалістом.
— Годі! — Бруннер не збирався дискутувати з Кролем. — Вони залишаться тут.
— Не розумію.
— Зрозумієте. Тільки без дурниць. Це фронт, Кроль, а ви знаєте, що на фронті виконуються всі накази.
— Знаю, — сказав інженер і пошкандибав на своєму протезі до дверей. — Це все?
— Все. Ключ від складу в начальника заводської варти.
— Знаю.
Бруннер пішов із заводу, а Кроль, спираючись на ціпок, подибав цехом уздовж верстатів, приготованих до демонтажу. Він намагався не дивитись на робітників, навіть пришвидшував ходу, але все одно відчував на собі їхні погляди. Його поймали одночасно страх, зненависть, жаль. Ці люди загинуть, а їхня смерть затаврує і його, Кроля, чесного офіцера-фронтовика. Чи й справді затаврує? У кінці цеху, біля відімкненого вже пульта управління, Кроль побачив свого брата, майстра Яна Кроля. Вони ніколи не були друзями, а проте існував між ними зв’язок, який вони не хотіли чи не вміли порвати. їхнє життя ще замолоду склалося по-різному. Мати Яна була полька, а його батько, дядько Альфред, стверджував, що вся родина Кролів польського кореня, що ще їхній дідусь підписувався замолоду просто “Круль”. Інженер Кроль ніколи про цю польську кров і не думав, а майстер Кроль, вихований матір’ю, постійно і, на думку Альфреда, цілком недоречно це підкреслював.
Отже, не дивно, що їхні долі склались по-різному. Альфред здобув вищу освіту, а Яна вигнали з університету. Альфред став офіцером і пішов на фронт. Ян був робітником, а згодом — майстром на тольберзькому заводі. Він став обережніший, і професор Гласс відстояв його від призову в армію.
Ян Кроль — чоловік плечистий, високий, волосся припорошене сивизною. Він саме набивав люльку, коли на порозі з’явився Альфред.
— О третій тридцять, — сказав він. — О третій тридцять приїздять вантажні машини.
Майстер знизав плечима і показав Альфредові на місце біля пульта.
— А що з ними? — запитав Ян.
— А як ти гадаєш? — скипів раптом інженер. — Що їх — евакуйовуватимуть? Чи дозволять залишитися тут?
— Третього виходу нема.
— Є! — Альфред раптом зайшовся сміхом. Його душила лють. Ось уже близько поразка, а він нічого не досяг: лише втратив ногу, і перший-ліпший гестапівець ставиться до нього, як до хлопчиська. І Альфред зробив те, чого не мав права робити. Він сказав правду.
У майстра погасла люлька. Він висипав тютюн на підлогу.
— А ти що? — запитав майстер. — А ти що? — зненацька закричав Ян Кроль, а кричав він рідко.
— Нічого. — Альфред заспокоївся, і відразу його опосів страх. Як він міг сказати це? Саме Янові!
— Слухай, — шепнув він, — ми не маємо з цим нічого спільного. Не наше мелеться. Залишилося ще кілька годин… Ти не повинен нікому ні слова…
Ян мовчав.
— Чому ти так дивишся на мене? Говори… — Альфред втрачав самовладання. — Я не злочинець, я офіцер…
— А що буде завтра? — запитав нарешті Ян.
— Я не розумію.
— Завтра, — повторив він, — чи за кілька днів? Ти витримаєш?
— Не розумію.
— Я питаю тебе, чи ти витримаєш. Те, що знав і що бачив…
— Я багато чого бачив.
— Війну програно, і німці повинні будуть за все заплатити.
— Німці! — скипів Альфред. — Хто ж це? Я? Ти? Чому я? Я лише офіцером був! Мені теж не довіряли: постійно пам’ятали про твоїх родичів…
— Я завадив твоїй кар’єрі?
— Завадив.
— Слухай, що я тобі скажу… — Ян знову набив люльку і закурив. — Уважно слухай. Ти ганчірка…
Альфред схопився на ноги.
— Сідай. Ти вижити хочеш? Хочеш, звичайно… Але якщо ти навіть виживеш, то після того, що тут скоїться, тебе всюди знайдуть, розумієш?
