Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Мене ніхто не шукатиме.
— Шукатимуть. Я даю тобі можливість…
— Ти — мені… можливість? Збожеволів, чи що?
— Так. Я нічого від тебе не хочу. Ти тільки дістанеш мені план мінування заводу.
— Ні!
— Стривай. — Ян Кроль був терпеливий. — І скажи, о котрій годині німецький персонал отримає зброю та де саме міститься склад зброї?
— Нічого не скажу. Я йду. — Альфред ухопив свій ціпок.
— Подумай. Ти вийдеш, але коли надумаєш… — І додав лагідніше: — Я хочу тебе врятувати, Альфред. Я ще вірю, що ти насправді порядна людина. Ти міг нічого не сказати мені. Але все-таки сказав. Знаєш, що на тебе чекало б за це в гестапо?
Альфред стукав ціпком по підлозі.
— Що ти хочеш зробити?
— Не знаю. Може, нічого.
— Нерівноцінний обмін. Я даю тобі все, а ти…
— Можливість. Знай, що тебе нема в списку тих, кого буде евакуйовано. Професор Гласс не вважає тебе потрібним. Адже ти тільки енергетик. Я бачив у нього цей список.
— Брехня! — Альфред знову захвилювався.
— Правда. Ти залишаєшся… Розумієш, що це означає?
Запало мовчання.
— Згода, — сказав нарешті Альфред. Він важко опустився на стілець біля пульта. — Мінування вже завершено. Досить з’єднати контакти у сейфі в Гласса, щоб за три хвилини все злетіло у повітря.
— Хто повинен зробити це?
— Не знаю. У нього залишиться ще три хвилини, щоб вийти із заводу.
— Це тобі накажуть зробити, дурню, але живий ти вже звідси не вийдеш. А про зброю що ти знаєш?
— Вона на складі, в начальника варти. О другій сорок п’ять її роздадуть людям.
Важкі верстати уже залишили свої фундаменти. Два інженери у партійних мундирах, Кох і Штрудель, стежили за демонтажем і підганяли робітників. Глухі удари молотів доповнювалися галасом, що чувся з гучномовців. Майстер Кроль, повільно йдучи серединою цеху, вишукував тих, з ким він повинен негайно побачитись. Поляк Станіслав Огнівек, росіянин Толмаков, француз Поль Левон… Керівництво підпільної організації, що виникла кілька місяців тому. Почалося, власне, з дружби цієї трійки, від довгих вечірніх розмов у бараці. Потім вони добирали людей, на яких можна звіритись, а коли Ян Кроль увійшов до складу керівництва, почали діяти. Було їм нелегко. Гласс організував дуже ретельний технічний контроль, а сам табір пильно охоронявся. Одначе багато деталей, виготовлених на тольберзькому заводі, були придатні лише для металобрухту.
Станіслав Огнівек, родом з Варшави, до війни був студентом політехнічного інституту. Толмаков — уже літній чоловік — працював колись на київському заводі, а Левон був робітником з Ліона. Ці троє чудово порозумілись, хоч розмови їхні відбувалися на дивовижному французько-німецько-польському суржику, хоч усе в них було різне: вік, виховання, минуле…
Кроль нарешті побачив їх, пальцем покликав підійти.
— Ви троє, — сказав він, — підете зі мною.
— Для чого ви їх берете? — взявся звідкись Штрудель.
— Годинникові механізми треба розбирати.
— Гаразд, — махнув рукою німець.
Майстер переповів новину. Вони були, власне, готові до того, що почули… Багато разів говорили про таку можливість, однак у глибині душі вірили, що наша армія прийде швидше, ніж німці встигнуть евакуювати завод.
— Хоч що б ми робили, — сказав Левон, — все одно всі загинемо…
— Ти хочеш, щоб ми нічого не робили? — запитав Огнівек,
Левон знизав плечима.
— А що ми можемо?
— Не багато, — погодився поляк. — Але треба все-таки спробувати.
Кроль і Толмаков підтримали поляка. Низький, лисуватий Толмаков одразу сказав, що годі філософствувати — треба діяти.
— Хто охороняє склад зброї? — запитав він.
План був простий: Огнівек, який вважався спеціалістом у військових справах, бо до війни закінчив військове училище, узяв на себе всю операцію. Точно о другій сорок, тобто за п’ять хвилин до того, як мають роздати німцям зброю, Огнівек з двома товаришами роззброїть начальника заводської охорони і забере в нього ключ від складу, Левон зі своїми земляками повинен підстрахувати операцію Огнівка і взяти на себе всіх, хто не належить до організації, щоб запобігти паніці.
Звичайно, треба було обговорити багато подробиць, проте лишалось і найважливіше питання: що ж далі? Озброїти робітників і захопити завод можна, але скільки вдасться їм протриматись? Годину, дві? А потім? Висадити себе в повітря? Адже йдеться ще й про те, щоб перешкодити німцям вивезти устаткування. Левон посміхнувся:
— Звідки ви знаєте, що міни не вибухнуть, якщо німці розпочнуть артобстріл? Адже їм однаково…
— Але їм потрібні машини, — сказав Кроль.
— А нам — люди.
Отже, пробиватись через лінію фронту? П’ятсот робітників, і лише кілька десятків озброєних. Нема ніякої надії… Може, двом—трьом і поталанило б урятуватись…
— Якби ми мали зв’язок з нашими з того боку, — зітхнув Огнівек.
Звідси, з пульта управління, було видно весь цех як на долоні. Вони намагались уявити собі, що буде, коли Огнівек подасть сигнал. Начальник охорони найчастіше сидить у своїй сторожці. По заводському подвір’ю нипає двоє—троє вартових, перед входом — пост. О другій сорок начальник охорони найімовірніше вже піде до складу… Треба його захопити між сторожкою і складом, якщо він буде сам… А якщо не сам? Вирішили збільшити групу Огнівка.
— Під час бою, — сказав Левон, — усе, звичайно, відбувається інакше, ніж заплановано.
— Дивіться! — вигукнув раптом Сташек. — Баська від Гласса! Як вона сюди потрапила?
Справді, цехом ішла Баська Стецька.
Клосс вирішив ризикувати. Адже вибору в нього не було: це єдиний спосіб потрапити на завод. Він повірив у чесність цієї дівчини. Сержант Косек сумнівався — а раптом це провокація? А якщо її зловлять і все з неї вичавлять? Якщо, якщо… Небезпека чигала на кожному кроці, але не вперше, бо так тривало вже п’ять років. Він повернув на широку алею, уздовж якої розташувалися вілли заможних мешканців Тольберга. Невдовзі Клосс побачить професора Гласса і матиме з ним розмову, наслідків якої не можна передбачити. Чого варті його карти? Власне, тільки на одну можна ставити: син Гласса в польському полоні. Він відкриє її неохоче, але, відкриваючи, скаже Глассові все і сам опиниться в пастці. Тоді… Залишиться тільки одна можливість… Клосс не хотів про неї думати. Барбара Стецька не йшла йому з думки. Чи потрапила вона на завод? Чи встановила контакт з організацією, якщо ця організація справді існує та має якусь можливість діяти.
Небо пронизали довгі промені прожекторів, вони весь час перехрещувались. Із заходу долинув гуркіт гармат і потім, ледь чутне, далеке татакання кулемета. Коли розпочнеться наступ? Через дві години Косек виходить в ефір. Чи натрапили вже німецькі пеленгатори на його слід?
Клосс підходив до вілли Гласса. Вона була, як і всі інші, оточена садком, тиха й темна. Він штовхнув хвіртку, натиснув на дзвінок. Відчинила Клоссові дружина професора, в халаті, розхристана.
— Я слухаю вас, — буркнула вона непривітно.
— Капітан Клосс зі штабу гарнізону, — відрекомендувався він. — Я хочу поговорити з професором.
— Заходьте.
Він увійшов до кімнати, схожої на якесь бойовисько. Розчинені шафи, на підлозі валізи, білизна… В кутку стояла навколішки Бася й загортала в папір тарілки. “Отже, вона вже повернулася”, — подумав він.
— Ми пакуємося, — сказала дружина Гласса, — це страшно. — І відразу звернулась до Басі: — Мерщій. У такому темпі ми не впораємось до ранку…
Професор прийняв його в своєму кабінеті. Тут панував ще порядок, все стояло на своїх місцях: книжки у великих важких шафах, глибокі крісла біля маленького круглого столика, картина над письмовим столом. Гласс запропонував чарку коньяку — виявилося, що це мартель, остання пляшка, брати яку на судно не варто. Отже, пийте, пане капітан… І, може, відразу перейдемо до справи, бо часу обмаль. Він, Гласс, не розуміє, зрештою, що потрібно від нього контррозвідці, бо якщо він не помиляється, капітан з контррозвідки…
