Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— Навіть сам президент Панами не може заздалегідь виправдати злочину, якого ще не скоєно. Правильно, пане суддя? — запитав начальник поліції.
— А це новий злочин! — охоче підхопив суддя, зрозумівши натяк начальника поліції. — Цей пес грінго образив закон.
— Тоді ми будемо судити його, і судити негайно, на цьому ж місці. Не будемо повертатися до суду і знову відкривати засідання, — до чого це? Будемо судити його тут, винесемо вирок і підемо до мене. Я маю пляшечку доброго вина…
— Я не полюбляю вино, — поспішив суддя відхилити пропозицію. — Мені б краще мескаль. А поки що, оскільки я і свідок, і жертва образи й оскільки інших доказів, окрім тих, які в мене є, я не потребую, то визнаю обвинувачуваного винним. Яке покарання запропонували б ви, сеньйоре Мар’яно Верхара-і-Іхос?
— Добу в колодках, щоб остудити надто гарячу голову цього грінго, — відповів начальник поліції.
— Такий вирок ми йому й винесемо, — оголосив суддя. — І він набирає чинності негайно. Візьміть, хлопці, арештованого і закуйте його в колодки.
Світанок застав Генрі в колодках, у яких він провів уже дванадцять годин. Він лежав на спині і спав. Але сон його був тривожний: він бачив своїх друзів, замурованих у горі, розум його мучили турботи, а тіло — кусали незліченні москіти. Відмахуючись від крилатих мучителів, він нарешті прокинувся. А прокинувшись, відразу згадав, яке з ним трапилося лихо, і почав себе люто лаяти. Роздратований тисячами отрутних москітних укусів, він вивергав такі прокльони, що привернув увагу перехожого, який ніс ящик з інструментами. Це був стрункий молодик з орлиним носом, одягнений у військову форму льотчика Сполучених Штатів. Він підійшов до Генрі, зупинився, послухав і з цікавістю почав його розглядати.
— Друже, — сказав вій, коли Генрі на хвильку замовк, щоб відсапатися, — минулої ночі, коли я сам застряг тут, залишивши в літаку добру половину спорядження, я теж лаявся. Але то було дитяче белькотіння у порівнянні з вашою лайкою. Я захоплений вами, сер. Ви — справжній майстер. А тепер, якщо не заперечуєте, чи не могли б ви повторити все спочатку, аби я міг узяти на озброєння і вжити, коли мені буде потрібно, ваші міцні слівця?
— А хто ви такий? — запитав його Генрі. — І якого чорта тут вештаєтеся?
— Не смію ображатися на вас, сер, — з посмішкою сказав льотчик. — Коли в людини таке розпухле обличчя, вона має повне право бути нечемною. Хто це вас так прикрасив? Ну, а щодо мене, то я на землі відомий як Парсон, лейтенант Парсон. З чортом я не знайомий і у пеклі я теж поки що нічого не роблю, а в Панамі я для того, щоб за сьогоднішній день зробити переліт від Атлантичного до Тихого океану. Чи не можу я бути вам чимось корисним, перш ніж відлетіти?
— Звичайно, можете! — вигукнув Генрі. — Дістаньте-но з вашого ящика який-небудь інструмент і збийте замок з моїх колодок. Я матиму ревматизм, якщо мені доведеться ще трохи тут просидіти. Прізвище моє Морган, і ніхто мене не бив — це укуси москітів.
Кількома ударами гайкового ключа лейтенант Парсон збив з колодок старий замок і допоміг Генрі підвестися. Розтираючи затерплі ноги, Генрі нашвидку розповів льотчику про те, у яку халепу вскочили Леонсія і Френк і як трагічно все це може для них скінчитися.
— Я люблю цього Френка, — сказав він на закінчення. — Він ніби моя копія. Ми схожі один на одного, як близнята, — очевидно, ми все-таки далекі родичі. Що ж до сеньйорити, то я і кохаю її, і збираюся з нею одружитися. Отже, готові ви нам допомогти? Де ваш аероплан? Пішки чи на мулі добиратися до гори майя дуже довго, але якщо ви підкинете мене на своїй машині, то це забере зовсім небагато часу. А якщо ви мені ще дістанете сотню шашок динаміту, то я зможу підірвати брили в тому місці, де був обвал, і випустити воду з печери.
Лейтенант Парсон вагався.
— Скажіть “так”! Скажіть же! — благав його Генрі.
А тим часом, як тільки камінь, що закривав вхід у печеру ідолів, став на своє місце, троє бранців, що застрягли в серці священної гори, відразу опинилися в кромішній темряві. Френк і Леонсїя навпомацки знайшли один одного і взялися за руки. Ще мить — і він обійняв її, і насолода цих обіймів наполовину пом’якшила жах, що пройняв їх. Вони чули, як Торес важко дихає поруч. Нарешті він пробурмотів:
— Мати Божа! Це називається бути на волосок від смерті! Ледве ноги винесли. — Що з нами далі буде?
— Далі буде ще багато несподіванок, перш ніж ми виберемося з цієї діри, — запевнив його Френк. — А вибратися все ж треба, і чим скоріше, тим краще.
Порядок просування був швидко встановлений. Френк посунув уперед, намацуючи лівою рукою стіну; за ним — Леонсія, міцно вчепившись за його куртку. А Торес — з ним поруч, тримаючись за другу стіну. Вони увесь час перемовлялися, щоб не відставати і не випереджати один одного і, головне, не звернути в бічні галереї. На щастя, діл у тунелі (а це був справжній тунель) виявився рівний, так що вони хоч і йшли навпомацки, але не спотикалися. Френк вирішив не запалювати сірників, поки в цьому не буде крайньої необхідності, і, щоб не впасти в який-небудь колодязь чи яму, обережно виставляв уперед спочатку одну йогу і, тільки упевнившись, що ступив на твердий ґрунт, переносив на неї усю вагу тіла. У результаті просувалися вони повільно, долаючи не більше півмилі на годину. Тільки раз їм трапилося таке місце, де тунель розгалужувався на дві галереї. Тут Френк запалив дорогоцінного сірника, видобувши його з водонепроникної коробочки, і побачив, що обидві галереї зовсім однакові. Яку ж з них вибрати, якою піти?
— Доведеться зробити так, — сказав Френк. — Підемо цією галереєю. І якщо вона нас нікуди не приведе, повернемося назад і підемо іншою. В одному можна бути твердо упевненим: ці галереї, безумовно, кудись ведуть, інакше майя їх не прокладали б.
За десять хвилин Френк раптом зупинився: під ногою, що він заніс уперед, була порожнеча. Він голосно застеріг: “Стій!” — і запалив другого сірника. Виявилося, що він і його супутники стоять біля входу в природну печеру таких розмірів, що при слабкому світлі сірника ні стін, ні стелі не було видно. Все ж вони помітили щось схоже на природні сходи, трохи підправлені людськими руками, які спускалися в цілковиту темряву.
А ще за годину, зійшовши сходами вниз і пройшовши певну відстань печерою, сміливі мандрівники раптом побачили попереду проблиск денного світла, який дедалі яснішав у міру їхнього просування. Джерело світла виявилося ближче, ніж вони гадали, і незабаром Френк, розсунувши гілки дикого винограду і густий чагарник, виліз на відкрите місце, залите сліпучим надвечірнім сонцем. За мить Леонсія і Торес були з ним поруч. Унизу під ними розстелилася долина. Вона мала майже круглу форму не менше милі в діаметрі; високі гори і круті скелі, ніби стіни, оточували її.
— Це Долина Загублених Душ, — урочисто промовив Торес. — Я не раз чув про неї, але ніколи не вірив у її існування.
— Я теж чула і теж ніколи не вірила, — додала Леонсія.
— Ну й що з того? — запитав Френк. — Ми не загублені душі, а люди з плоті й крові. Чого ж нам боятися?
— Бачите, Френку, — сказала Леонсія, — судячи з тих розповідей, що я чула ще дівчинкою, жодна людина, потрапивши сюди, уже не поверталася.
— Припустімо, що так, — поблажливо зауважив Френк, — як же тоді вибралися звідси ті, хто про це розповідав? Якщо ніхто ніколи не повертався, звідки ж стало відомо про це місце?
— Їй-право, не знаю, — зізналася Леонсія. — Я передаю те, що чула. До того ж, я ніколи в це не вірила. Але все це, що ми бачимо, надто вже відповідає опису таємничої долини.
— Ніхто ніколи не повертався звідси, — урочисто підтвердив Торес.
— У такому разі звідки ви знаєте, що сюди хтось заходив? — наполягав Френк.
— Тут живуть Загублені Душі, — відповів Торес. — Ми тому ніколи і не бачили їх, що ніхто звідси не виходив. Ось що я вам скажу, містере Морган: не такий вже я й дурний. Я здобув освіту в Європі і вів справи у вашому Нью-Йорку. Я вивчав різні науки, філософію. Проте вірю, що хто потрапить до цієї долини, ніколи звідси не вийде.
