Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗

— Але ж ми ще не там! — нетерпляче заперечив Френк. — І нам зовсім не обов’язково спускатися в долину, правда? — Він підповз до самого краю виступу, щоб краще роздивитися каміння і грудки землі, що викликали його увагу. — Б’юся об заклад, що це хатина із солом’яним дахом…

Тієї ж миті край виступу, за який він тримався, обсипався. Френк, Торес і Леонсія покотилися крутим схилом, зриваючи лавину землі, гравію і дерну.

Чоловіки перші схопилися на ноги біля густих заростей чагарнику, що затримали їх. Вони кинулися було до Леонсії, але вона вже теж була на йогах і голосно сміялася.

— А ви казали, що нам не обов’язково спускатися в долину! — сміючись, сказала вона до Френка. — Ну, що ж ви тепер скажете?

Але Френку було не до жартів. Простягши руку, він схопив предмет, що видавався йому знайомим і котився за ними слідом крутим схилом. Це був шолом Тореса, викрадений з печери мумій. Френк віддав його іспанцю.

— Облиште ви його, — сказала Леонсія.

— Це мій єдиний захист від сонця, — заперечив Торес, крутячи шолом у руках. Раптом він помітив усередині якийсь напис і, показавши його своїм супутникам, прочитав уголос: — “Да Васко”.

— Я чула про нього, — зауважила Леонсія.

— Правильно, мали чути, — підтвердив Торес. — Да Васко був моїм прямим предком. Моя мати уроджена да Васко. Він прибув в іспанські колонії з Кортесом ^[30].

— А коли прибув, збунтувався і підняв повстання, — продовжувала почату ним розповідь Леонсія. — Я добре це пам’ятаю, мені розповідали про це батько і дядько Альфаро. Разом із дванадцятьма товаришами він вирушив на пошуки скарбу майя. За ними пішло ціле плем’я прибережних караїбів: зі сто чоловіків і, напевно, стільки ж жінок. Кортес послав за ними переслідувачів на чолі з якимось Мендосою. У його звіті, що лежить в архівах, — так розповідав мені дядько Альфаро, — говориться, що їх загнали в Долину Загублених Душ, де їм залишилося конати жалюгідною смертю.

— І да Васко, очевидно, намагався вибратися звідси тим шляхом, яким ішли ми, — закінчив Торес, — а майя його спіймали і зробили з нього мумію.

Він насунув на чоло стародавній шолом і сказав:

— Хоча сонце і низько стоїть на небі, але воно надто пече мені голову.

— А мені шлунок пропікає голод, — зізнався Френк. — У цій долині хтось живе?

— Їй-право, не знаю, сеньйоре, — відповів Торес. — Зі звіту Мендоси відомо тільки, що вони залишили да Васко і його загін гинути тут жалюгідною смертю і ніхто більше не бачив ані його самого, ані його супутників. Це все, що я знаю.

— Схоже, що тут можна знайти щось попоїсти… — почав було Френк та спинився, побачивши, що Леонсія зриває з куща якісь ягоди. — Слухайте, Леонсіє! Облиште це! У нас і так доволі турбот, а тут ще возися з отруєною красунею.

— Вони зовсім нешкідливі, — сказала вона, спокійно продовжуючи їсти ягоди. — Ви ж бачите — їх клювали птахи.

— У такому разі перепрошую і приєднуюся до вас! — вигукнув Френк, напихаючи рот соковитими ягодами. — А якби мені поталанило впіймати птахів, що ними ласували, я б їх теж з’їв.

Коли вони трохи вгамували голод, сонце було вже зовсім низько, і Торес зняв з голови шолом да Васко.

— Доведеться тут заночувати, — сказав він. — Я залишив свої черевики в печері з муміями, а старі ботфорти да Васко загубив, поки плавав. Мої ноги геть подряпані, але тут багато сухої трави, з якої я можу сплести сандалі.

Поки Торес майстрував собі взуття, Френк розклав багаття і зібрав велику купу хмизу, щоб підтримувати вогонь, оскільки, незважаючи на близькість до екватора, у горах на такій висоті вночі буває холодно. Френк ще не скінчив збирати хмиз, як Леонсія, згорнувшись клубочком і поклавши голову на зігнуту руку, уже спала міцним сном. Тоді він згріб у купу мох і сухе листя і дбайливо підклав їх під бік Леонсії, куди не досягало тепло від багаття.

РОЗДІЛ XVII

Долина Загублених Душ. Світанок. Великий Дім посеред села, де мешкає плем’я Загублених Душ. Дім цей має великі розміри: вісімдесят футів завдовжки, сорок завширшки і тридцять заввишки, глинобитний, із двосхилим солом’яним дахом. З будинку, ледве пересуваючи ногами, виходить жрець Сонця, — старий чоловік у сандалях і довгому хітоні із грубого домотканого полотна, його старе, зморщене індіанське обличчя трохи нагадує обличчя давніх конкістадорів. На голові в нього химерна золота шапочка, увінчана півколом з полірованих золотих променів. Це, безсумнівно, має зображати схід сонця.

Старий подибав через галявину до великої порожньої колоди, що висіла між двох стовпів, покарбованої зображеннями тварин і написами знаків. Глянувши на схід, уже червоний від зірниці, і перекопавшись, що не спізнився, жрець підняв ціпок з м’якою кулькою на кіпці і вдарив по колоді. Хоч який він був старезний і вдарив зовсім легенько, порожня колода загула і загуркотіла, ніби далекий грім.

Жрець продовжував розмірено вдаряти по колоді, і з усіх хатин, що оточували Великий Дім, повиходили Загублені Душі. Чоловіки й жінки, старі й молоді, з дітьми і немовлятами на руках — усі з’явилися і обступили жерця Сонця. У двадцятому столітті важко собі уявити архаїчніше видовище. Це були, без сумніву, індіанці, але обличчя багатьох з них мали іспанські риси. Інші скидалися на справжніх іспанців, а дехто — на типових індіанців. Більшість же мала ознаки двох рас. Проте ще дивнішим було їхнє вбрання: не так у жінок, одягнених у скромні довгі хітони з домотканого полотна, як у чоловіків, одягнених у вбрання з тієї ж тканини, схоже на одяг іспанців часів першої подорожі Колумба ^[31]. Ці чоловіки й жінки були некрасиві й попурі, як часто трапляється в племені, де заведено одружуватися з родичами. Відсутність припливу свіжої крові позбавляла їх життєрадісності. Відбиток виродження лежав на всіх: на юнаках і на дівчатах, на дітях і навіть на немовлятах — на всіх, за винятком двох: дівчинки років десяти, з живим, кмітливим личком, що виділялося яскравою квіточкою між тупих облич Загублених Душ, і старого жерця Сонця, з таким же незвичайним обличчям — хитрим, підступним, розумним.

Поки жрець бив у колоду, все плем’я вишикувалося півколом, повернувшись обличчям на схід. Ледве диск сонця з’явився над обрієм, жрець привітав його своєрідною давньоіспанською мовою і тричі вклонився йому до землі, а всі інші упали ниць. Коли ж на небі засяяло ціле сонце, усе плем’я, за знаком жерця, підвелося і заспівало радісний гімн. Церемонія скінчилася, й народ уже збирався розходитися, як раптом жрець помітив струминки диму на другому боці долини. Він показав на них кільком юнакам.

— Цей дим виходить із Заборонного Місця Жаху, куди не дозволено ступати нікому з нашого племені. Це, мабуть, якийсь диявол, посланий ворогами, які марно розшукують наш притулок ось уже кілька століть. Його не можна випускати живим — він видасть нас. А вороги ці могутні, і вони неодмінно нас знищать. Ідіть і вбийте його, а то вони уб’ють нас.

…Біля багаття, в яке наші мандрівники всю піч підкидали хмиз, спали Леонсія, Френк і Торес; останній у нових, сплетених із трави сандалях і в шоломі да Васко, низько насунутому на чоло, щоб не застудитися від роси. Леонсія прокинулася першою, і те, що вона побачила, надзвичайно зацікавило її. І вона спостерігала це з-під примружених вій. Троє дивних людей із племені Загублених Душ стояли, натягнувши тятиви. Вони явно збиралися випустити стріли в неї та її супутників, але вигляд сплячого Тореса так вразив їх, що вони завмерли в нерішучості, перезирнулися, опустили луки й похитали головами, ніби говорячи, що відмовляються вбивати його. Потім підповзли до Тореса, присіли навпочіпки і почали розглядати його обличчя, а особливо шолом, який найбільше їх зацікавив.

Не змінюючи пози, Леонсія непомітно штовхнула Френка погою в плече. Він прокинувся і тихенько сів, проте цей рух привернув увагу незнайомців, і вони на доказ своїх мирних намірів склали луки до його ніг і простягнули руки, показуючи, що роззброїлися.