Північна Одіссея - Лондон Джек (читать лучшие читаемые книги txt) 📗

— Малюнки — то як часточки життя, — пояснив я. — Ми малюємо життя таким, яким його бачимо. От, наприклад, Чарлі, їдеш ти в упряжці по стежині. Надворі ніч. Бачиш перед собою хатину. У вікні горить світло. Ти зазираєш у вікно, дивишся секунду, другу, щось там бачиш усередині, а потім їдеш далі. Може, ти уздрів там чоловіка, що пише листа. Ти побачив щось, що не має ані початку, ані кінця. Не трапилося нічого. Однак то була часточка життя. І ти її запам'ятав. Вона стала малюнком у твоїй пам'яті. А вікно — як рамка того малюнка.

Я побачив, що індіанця зацікавило моє пояснення, а коли я говорив, то він поглядав у вікно, мабуть уявляючи в ньому чоловіка, що пише листа.

— Є один зроблений тобою малюнок, який я розумію, — сказав Сітка Чарлі. — То є правдивий малюнок. У ньому багато сенсу. Це той малюнок, що висить у твоїй хатині в Доусоні. На ньому зображений столик для гри у банк, а за ним сидять люди і грають. Гра йде по-крупному. Ставки — необмежені.

— А звідкіля ти знаєш, що ставки необмежені? — з ентузіазмом спитав я, бо мені несподівано випала нагода оцінити свій твір за допомогою безпристрасного судді, який знав лише життя, а не мистецтво, але сам був справжнім митцем у житті. До того ж я дуже пишався саме цією картиною, яку назвав «Останній хід» і яку вважав найкращою з написаних мною.

— На столі немає жетонів, — пояснив Сітка Чар-лі. — Чоловіки грають мітками. А це означає, що ставки необмежені. Один чоловік грає жовтими мітками; тож можливо, що одна жовта мітка означає тисячу доларів, а можливо — дві. Один чоловік грає червоними мітками. Може, червона мітка варта п'ятисот доларів, може — тисячі. Гра йде по-крупному. Всі час від часу підвищують ставки, і вони злетіли до неба. Чому я це знаю? Тому що на твоїй картині банкомет розчервонівся від хвилювання. (У цьому місці я аж просіяв від захвату.) А понтер аж устав зі свого стільця й увесь подався вперед. Чому він подався вперед? Чому його обличчя таке спокійне, а очі аж горять? Чому обличчя банкомета почервоніло? Чому всі чоловіки дуже спокійні та зосереджені — і чоловік із жовтими мітками, і чоловік з червоними? Чому ніхто не розмовляє? Тому що — останній хід.

— А звідки ти знаєш, що то — останній хід? — спитав я.

— На короля вже зробили ставку, а сімка розігрується відкрито, — відповів індіанець. — На інші карти ніхто ставок не робить. Інші карти вже розіграні. У всіх — одна думка, всі грають проти короля, щоб виграла сімка. Може, банкомет програє двадцять тисяч доларів, а може — виграє. Отой малюнок я розумію добре.

— Але ж ти не знаєш, яким буде кінець! — скрикнув я з тріумфом у голосі. — Це — останній хід, але карти ще не відкриті. Ніхто так ніколи і не дізнається, хто програв, а хто — виграв.

— Чоловіки сидять і нічого не кажуть, — мовив індіанець з дедалі більшим здивуванням на обличчі. — А понтер висунувся вперед, і у банкомета аж кров ударила в обличчя. Якось дивно все це. Так вони і сидітимуть там увесь час, а карти так і не будуть відкриті.

— Це ж малюнок, — сказав я. — Часточка життя. Ти сам бачив, як це буває.

Індіанець поглянув на мене, трохи поміркував, а потім відповів — повільно, з розстановкою:

— Правильно ти кажеш. Та гра ніколи не скінчиться. Ніхто так і не взнає, яким був її результат. Однак ця картина — правдива. Бо вона — як шматок життя.

Ще довго Сітка Чарлі курив люльку, неквапливо роздумуючи про образотворчі премудрості білої людини і перевіряючи їх фактами реального життя. Кілька разів він кивнув головою і кілька разів щось пробурмотів. Потім вибив з люльки попіл, ретельно натоптав її, замислився на хвилину — і знову запалив.

— У такому разі, мені теж доводилося споглядати багато картин у своєму житті, — почав він. — Але то були картини не намальовані, а бачені очима. Я дивився на них як наче через вікно на чоловіка, що пише листа. Я бачив багато картин життя — без початку, без кінця і без видимого сенсу.

Сітка Чарлі раптом різко повернувся до мене і задумливо поглянув мені у вічі.

— Ось послухай, — сказав він. — Ти — художник. А чи зможеш ти намалювати те, що бачив я: картину без початку, картину, кінця якої я не можу збагнути; картину як частку життя, де замість свічок — полярне сяйво, а замість рамки — вся Аляска?

— То має бути велике полотно, — задумливо промимрив я.

Але індіанець не звернув уваги на мої слова, бо подумки вже бачив перед собою це полотно й уважно розглядав його.

— Цю картину можна назвати по-різному, — вів далі Сітка Чарлі. — Але в ній так багато примарних сонць [28], що мені спадає на думку назвати її «Стежиною примарних сонць». Давно, сім років тому, восени 97 року зустрів я уперше ту жінку. На озері Ліндерман я мав добре каное, зроблене в Пітерборі. Я працював листоношею і прийшов через перевал Чілкут Пас з двома тисячами листів. То був час, коли всі кинулися на Клондайк. Хтось їхав собачими упряжками. Хтось валив дерева і майстрував човни. Була вже остання вода, бо падав сніг, замерзала земля, замерзало озеро, а в річках навіть замерзали вири і водоспади.

Кожного дня дедалі більше снігу і дедалі більше льоду. Чи то через день, чи то через три, чи то через тиждень міг настати льодостав і відкритої води більше не буде, одна крига — і все. Усім доведеться йти, і йти дуже довго, бо до Доусона аж шістсот миль. А човен пливе дуже швидко. Тому всі хотіли подорожувати на човні. Усі казали: «Чарлі, відвези нас за двісті доларів на своєму каное», «Чарлі, відвези за триста, відвези за чотириста». А я увесь час казав їм «ні», увесь час. Бо я — листоноша.

Якось вранці дістався я до озера Ліндерман. Ішов усю ніч і дуже втомився. Готую собі сніданок, їм, а потім лягаю на березі спати і сплю три години. Коли прокинувся, була десята година і падав сніг. І дув вітер, сильний вітер. Дивлюся — а поруч у снігу сидить жінка. Біла жінка, молода і дуже красива. Їй років двадцять-двадцять п'ять. Сидить і дивиться на мене. А я дивлюся на неї. Жінка дуже зморена. Бачу, що вона — не танцюристка з того будинку, де влаштовують гульки. Це я помітив відразу. То була добропорядна жінка — і дуже втомлена.

«Ти — Сітка Чарлі, — каже вона. Я ж швидко піднімаюся та скручую ковдри, щоб на них сніг не потрапив. — Мені треба в Доусон, — каже жінка. — За скільки ти відвезеш мене у своєму каное?» — Мені нікого не хотілося везти, але я не люблю казати «ні». Тому я і відповів: «За тисячу доларів». Просто так сказав, для сміху, щоб вона відчепилася від мене, і це — краще, аніж напрямки казати «ні». Вона злобно зиркнула на мене та й каже: «А коли поїдемо?» І я відповідаю, що хоч зараз. Тоді жінка каже, що згодна і що дасть мені тисячу доларів.

— Що я мав робити? Я не хотів її везти, однак уже дав слово, що відвезу її за тисячу доларів. Я страшенно здивувався. Може, вона теж жартує, подумалося мені. Тож я кажу їй: «Покажіть мені ваші тисячу доларів». І ця жінка, ця молода жінка, одна в дорозі посеред снігу та льоду, дістає тисячу доларів зеленими банкнотами і кладе мені в руку. Я зиркнув на ці гроші, потім — на неї. Що ж мені сказати їй? «Ні, — кажу, — моє каное маленьке. У ньому не вистачить місця для ваших речей». Жінка засміялася. «Я — дуже вправна мандрівниця, — каже вона. — Оце і все моє спорядження». І буцнула ногою невеличкий клунок, що лежав у снігу. Я підняв його і дуже здивувався. У ньому були дві шуби, брезент і деякі жіночі речі. Важив клунок фунтів тридцять — тридцять п'ять, не більше. Жінка взяла його у мене й каже: «Ходімо, вже пора вирушати». І несе клунок у каное. Що я мав робити? Тож узяв та й поніс свої ковдри в каное. І ми вирушили в дорогу. Отак я вперше і зустрів ту жінку.

Був сильний вітер. Я поставив маленьке вітрило, і каное пішло дуже швидко. Як птах летіло воно високими хвилями. Жінка сильно боялася. «Навіщо ж ви, така ляклива, їдете на Клондайк?» — спитав я. Вона гучно розсміялася, але все одно сильно боялася. А ще вона була дуже втомлена. Я провів каное через бистрини до озера Беннет. Була погана погода, сильний вітер здіймав високі хвилі, і жінка кричала від страху. А на озері вже з'явилася крига, почалася завірюха, справжнісінький шторм, але жінка так втомилася, що заснула.