Північна Одіссея - Лондон Джек (читать лучшие читаемые книги txt) 📗
Тієї ночі ми влаштували стоянку в затоці Вінді-Арм. Жінка сиділа біля вогнища і вечеряла, а я сидів і мовчки розглядав її. Вона була гарненька. Із заколотим волоссям. А волосся було пишне-пишне, брунатного кольору; у відблиску вогнища воно інколи здавалося золотистим. Коли жінка повертала голову, воно сяяло золотистим вогнем, її очі були такі великі й карі, інколи м'які, як свічка за портьєрою, а інколи — суворі та блискучі, як скалки льоду, коли на них падає сонячне проміння. Коли вона усміхалася — як же мені краще це сказати? — коли вона усміхалася, то її хотілося цілувати, як це роблять білі чоловіки, правду кажу, її хотілося цілувати. Видно було, що ця жінка не знала тяжкої праці. Її руки були гладенькі-гладенькі, як у дитини, і вся вона була кругленька та гладенька, як дитина — не худорлява, а пухкенька, як дитинчатко: руки, ноги, м'язи — все було гладеньке та кругленьке, як у дитинчати. Її стан був стрункий і тонкий, а коли вона вставала й ходила або рухала рукою чи головою, то — не знаю, як це краще сказати — то на неї було любо глянути; ця жінка своєю красивою статурою та рухами нагадувала добре каное, правду кажу, каное, що швидко плине по водній гладі або перестрибує через злі розбурхані хвилі, що піняться довкола і скаженіють. Її вигляд милував око.
Не знаю, чому вона подалася на Клондайк, одна-однісінька, без достатньої суми грошей? Наступного дня я спитав її про це. А вона розсміялася і сказала: «Це — не твоє діло, Сітко Чарлі. Твоє діло — відвезти мене до Доусона й отримати за це тисячу доларів». Ще через день я спитав, як її звуть, а вона знову розсміялася й каже: «Мене звуть Мері Джоунс». Не знаю чому, але я завжди здогадувався, що її звуть не Мері Джоунс.
У каное було дуже холодно, і жінка часто почувалася зле. А інколи вона почувалася добре і співала. Її голос був, як срібний дзвіночок, і мені відразу ж ставало так добре, наче я зайшов до церкви в місії Хреста Господнього. Мені відразу ж додавалося сил, і я гріб веслом як навіжений. У такі хвилини вона сміялася і питала: «Як ти гадаєш, Чар-лі, ми встигнемо у Доусон до льодоставу?» Інколи ж вона сиділа, заціпенівши, і думала про щось своє, утупившись перед собою невидющими очима. У такі хвилини вона не бачила нікого і нічого: ні Сітку Чарлі, ні снігу, ні льоду. Вона була десь далеко. Часом, коли вона подумки линула в далекі краї, на неї неприємно було дивитися. Обличчя її ставало злим, як обличчя людини, яка хоче вбити іншу людину.
Останній день нашої путі видався дуже поганим. Заважала прибережна крига, вири та льодяна каша на річці. Веслувати я вже не міг. Каное обмерзало. Підійти до берега було неможливо через кригу. Подорож стала дуже небезпечною. Увесь час ми йшли по Юкону, пробиваючись через кригу. Тієї ночі ми почули страшний гуркіт льоду. А потім усе стало — і лід, і каное. «Зійдемо на берег», — каже жінка. «Ні, — кажу я, — краще почекаємо». І мало-помалу крига знову рушила вниз за течією. А потім пішов сильний сніг. Такий сильний, що нічого не було видно. Об одинадцятій ночі все стало. О першій знову рушило. О третій знову стало. Каное роздавило, як яйце, але воно було поверх криги і тому потонути не могло. Почулося виття собак. Ми перечекали. Потім трохи поспали. Мало-помалу розвиднілося. Снігопад припинився. Ми побачили, що почався льодостав, а перед собою побачили Доусон. Каное тріснуло і зупинилося якраз у Доусоні. Сітка Чарлі встигнув-таки доставити дві тисячі листів з останньою водою.
Жінка зняла на горі хатину, і тиждень я її не бачив. А потім вона приходить до мене й каже: «Чарлі, ти не хочеш на мене попрацювати? Поганятимеш собак, облаштовуватимеш табір, подорожуватимеш зі мною». Я відказую, що маю достатньо грошей, працюючи листоношею. Але жіночка наполягає: «Я платитиму тобі більше». Я відповідаю, що звичайні старателі мають у копальнях п'ятнадцять доларів щодня. А вона каже, що це — чотириста п'ятдесят доларів на місяць. Я відповідаю, що Сітка Чарлі — не старатель. І тоді вона каже мені: «Зрозуміло, Чарлі. Я платитиму тобі сімсот п'ятдесят доларів на місяць». То були гарні гроші, і я погодився на неї працювати. Купив їй собак та сани. Ми їздили по Клондайку, Бонанзі й Ельдорадо аж до Індіан-рівер, Сульфур Крік та Домініона, а потім — назад через вододіл до Золотої Долини та Золотого Ручая, а звідти — до Доусона. Увесь час вона щось шукала, але я не знав, що саме. Я був украй здивований. «Що ти шукаєш?» — спитав я її. А вона тільки сміється. «Золото?» Вона знову сміється, а потім каже: «Це не твоє діло, Чарлі». І після того я вже у неї ні про що більше не питав.
Був у неї маленький револьвер, який вона носила на ремені. Інколи під час подорожі вона вправлялася у стрільбі, і це мене дуже смішило. «Чому ти смієшся, Чарлі?» — питала жінка. «А навіщо тобі та цяцька? — поцікавився я. — Тим револьвером хіба що тільки горобців стріляти можна, бо надто вже він малий. Дитяча іграшка, та й годі». Тож коли ми повернулися в Доусон, вона попросила мене купити їй добрий револьвер. І я придбав їй кольт сорок четвертого калібру. То — важка штука, але жінка увесь час носила його на ремені.
Підходить якось у Доусоні до нас один чоловік. Не знаю, звідки він узявся. Знаю лише, що він — чечако, «зелений новачок» по-вашому. Руки в нього зніжені, як і в неї. Видно, що ніколи не знав тяжкої праці. Увесь такий зніжений та слабкий. Спочатку мені здалося, що то її чоловік. Але ж він був надто молодий. І спали вони нарізно. Йому було десь років з двадцять, не більше. Синьоокий та рудуватий, з маленькими рудуватими вусиками. Звали його Джон Джоунз. Може, то був її брат, хтозна. Я не став цікавитися, бо кинув допитуватися. Та тільки здається мені, що звали його не Джон Джоунз. Інші люди звали його містер Джирван. Не думаю, що то було його справжнє ім'я. І сумніваюся, що її справжнє ім'я було міс Джирван, хоча інші люди її так звали. Гадаю, ніхто не знав їхніх справжніх імен.
Якось сплю я в Доусоні, а цей тип мене будить. «Готуй собак, — каже, — ми вирушаємо». Не задаючи зайвих запитань, я готую собак, і ми виїжджаємо. І їдемо на Юкон.
Надворі темно, листопад місяць, і дуже холодно — шістдесят п'ять нижче нуля. Вона зніжена. Він зніжений. А холод кусає. Вони швидко заморилися і почали стиха пхикати. Я кілька разів казав їм, що краще зупинитися і стати табором, але кожного разу вони відповідали, що їхатимуть далі. Тричі пропонував я їм зупинитися й перепочити, і тричі вони відмовлялися. Після цього я вже нічого їм не казав, і так повторюється увесь час, день за днем. Вони зніжені і слабкі. Дубіють від холоду, і все у них болить. Не знають, як правильно носити мокасини, і тому сильно натирають ноги. Вони кульгають і похитуються як п'яні, постійно пхикають, але увесь час торочать одне й те саме: «Уперед, уперед! Не зупиняймося!»
Вони як показилися. Увесь час женуть, не зупиняючись. Чому вони так поспішають? Я не розумів. Розумів тільки, що вони кудись дуже поспішають. За чим вони женуться? Кого шукають? Невідомо. Ясно, що не золото. І ясно, що це — не втеча. До того ж вони тринькають гроші. Але я не ставлю зайвих запитань. І разом з ними жену вперед і вперед, бо я дужий і вправний мандрівник, і мені добре платять.
Приїжджаємо у Серкл-сіті. Але того, кого вони шукають, там немає. От добре, думаю, тепер нарешті відпочинемо і ми, і собаки. Але ми не відпочиваємо, навіть на один день не зупиняємося. «Вставай, — каже жінка отому чоловіку. — Поїхали далі». І ми поїхали далі. Полишили Юкон. Перетнули хребет у західному напрямку і з розмаху вскочили до району Танана. Там саме відкрили нові копальні. Але того, кого вони шукали, там немає, і ми повертаємося до Серкл-сіті.
Це була дуже важка подорож. Був кінець грудня. Дні дуже короткі. Холод страшний. Одного ранку температура була сімдесят нижче нуля. «Сьогодні краще не їхати, — кажу я. — Бо холод не нагріватиметься при диханні і попече нам легені. Ми будемо сильно кашляти, а весною захворіємо на пневмонію». Та вони ж чечако. Не знають, що то таке — подорожувати стежиною на собаках. Вони втомлені як мерці, але все одно кажуть: «їдьмо далі». І ми їдемо далі. Мороз обпікає їхні легені, і в них починається сухий кашель. Вони кашляють так, що сльози течуть по щоках. Коли підсмажується бекон, їм доводиться тікати від диму і відкашлюватися півгодини в снігу. Вони приморозил и щоки, шкіра на них почорніла і вкрилася виразками. Крім того, чоловік відморозив свій великий палець так, що, здавалося, його кінчик скоро відгниє, тому доводилося йому ховати цей палець у рукавичку разом з іншими, щоб відігріти.
