Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗

Але…

Існувало одне невелике «але».

Побачене породило в мені напрочуд сильне відчуття нереальності всього того, що відбувається. Надто сильно вирізнялися чарівливі бразилійки поміж інших дівчат, як зовнішнім виглядом, так і поведінкою. Стількох прекрасних дівуль я не бачив на жодній дискотеці в Києві. Завжди є запаморочливо гарні, є просто красиві, а є не дуже, але ніколи не буває, щоб третина всіх дівчат на танцмайданчику мала зовнішність найкращих моделей з «Penthouse». Крім того, я майже відразу зауважив, що вони танцюють ніби самі по собі. Біля жодної з них не було хлопця. Побачити сотню найвродливіших бразилійок та ще й без супроводу накачаних бойфрендів-мачо — то взагалі ні в які ворота не лізе. Такого не буває навіть уві сні!

Я помітив, що австралійці, які проштовхались на огороджений майданчик слідом за мною, так само вклякли, пороззявлявши роти. Кілька секунд вони лиш чухали черепки, не маючи належних слів для вислову своїх емоцій.

— Агу! Агу! — зрештою футболісти почали гугукати мов мавпи, від задоволення гамселячи себе долонями по грудях та стегнах.

— Це що, корпоративна вечірка журналу «Playboy»? — підозріло запитав я одного з хлопців.

— Не знаю, — промимрив він, нестямним поглядом пожираючи дівчат, — але мені це страшенно подобається! I love Joaquina!

Бідолашка, він ще не знав, що менш ніж за півгодини кричатиме про те, як ненавидить всю Бразилію в цілому і вечірку на пляжі Жоакінья зокрема.

Відтак, широкоплечі хлопці, ні секунди не вагаючись, вклинилися в натовп. Кожен з них миттю вибрав собі бразилійку і почав незграбно витанцьовувати навколо своєї обраниці. Я стояв віддалік і слідкував за ними. Шосте чуття підказувало, що незабаром почнеться щось цікаве.

І я не помилився.

Хтось із футболістів геть очманівши від своєї красуні, яка вигиналась перед ним, при цьому ще й манливо посміхаючись, простягнув руки, вчепив дівчину за талію і притиснув її до себе…

Я навіть не знаю, звідки вони взялися. Не встиг я змигнути оком, як перед парочкою зринули два дебелих охоронці в білих футболках з синіми написами «Joaquina B.P. — Security». Чоловіки виявилися не просто плечистими чи кремезними, вони були справжніми гігантами. Не церемонячись, охоронці грубо відірвали хлопа від дівчини і вивели його з натовпу. Австралієць голосно верещав і пручався.

Але це ще не кінець історії. Помітивши, що над їхнім товаришем чиниться насильство, решта компанії негайно кинулась йому на підмогу. Двоє прудко наскочили на «пляжних церберів» і, розмахуючи рухами, почали щось їм доводити, тицяючи пальцем то на свого постраждалого товариша, то на дівчат у розпашілий гущині юрмиська. Інші двоє обачно трималися трохи осторонь.

Нині, пригадуючи всі події тієї ночі, я гадаю, що ситуацію можна було вирішити полюбовно, цебто без подальшого застосування сили. Одначе проблема крилася не в охоронцях, проблема була у хлопцях з Австралії, котрі забули, що вони не у себе дома і що намагання в ультимативних і нахрапистих тонах з’ясувати стосунки з ревнителями порядку на бразильській вечірці є далеко не найкращою ідеєю. Словом, закінчилось усе тим, що трьох непокірних австралійців (зачинателя та двох його найпалкіших заступників) скрутили у баранячий ріг, вивели з території вечірки і грубо спровадили геть. Потому велетні-охоронці повернулися, підійшли до тих двох, що лишились на пляжі, і дуже довго щось їм пояснювали. Рештки бравої австралійської компанії, потупивши погляди, сумно кивали. Завершивши читати нотації, «пляжні цербери» покинули хлопців напризволяще і зникли.

Двоє футболістів, понуро опустивши голови, підійшли до мене. Либонь, вони шукали хоч якоїсь підтримки.

— What the fuck? What the fuck, ha, man? It’s impossible! — бубнів один з них, гнівно зиркаючи навкруги. — How could they… how could they… [62]

— It’s not fair… [63] — бурмотав інший.

— Що трапилось? — запитав я.

— Це все пі-джейки, — поясний дебелий австралієць. — Всі оці намащені напівголі красуні.

Я, в принципі, так і думав. Звісно, мене дивувало, чому їх було так багато і для чого їх запустили в танцюючий натовп, дозволивши змішатись зі звичайними учасниками паті, але в цілому все поволі ставало на свої місця.

— І що?

— Нічого! — огризнувся ображений хлоп, а потім, люто стиснувши кулаки, просичав: — До них не можна торкатися. Ти уявляєш? Вони притягли сюди найкращих красунь з усієї Бразилії, одягли їх у купальники, намастили якоюсь масною лискучою фігнею і запхнули в самісіньке серце «тусовки», але заборонили їх чіпати, чорт забирай! Нікчеми! Вилупки! Я навіть пальцем не можу до них доторкнутися! І як це називається? Ми хіба дивитися на них приїхали?

— І на хріна ми тоді такі гроші виклали за цю довбану вечірку? — лайливо обурювався другий. — It’s not fair! За вісімдесят реалів ми могли б упиватися кашасою цілий тиждень! Не просихаючи! Ет, зараза…

— Дивно, — промимрив я. — Дивно…

І я казав це не для того, щоб якось підтримати австралійців. Я дійсно так думав.

— It’s not fair!… — не вгавав австралієць.

Тим часом одурманююче красиві бразилійки, наче й не зауваживши інциденту з викиданням трьох дорідних хлопців «за борт» Жоакіньї, продовжували виклично викаблучуватись і скакати на піску.

Я випив дві склянки кампіріньї, чемно відмовився від третьої і решту вечора просидів за барною стійкою, спостерігаючи за тим, що відбувається довкола. Можливо, через те, що я був сам, мені було нудно і страшенно хотілося спати.

Після другої години ночі пляж Жоакінья набув вельми цікавого вигляду. Зі сторони він нагадував кадри якогось радянського фільму про Другу світову війну, а саме — момент форсування Дніпра: повсюди, розкинувшись «зірочками» та уткнувши писки в пісок, мертво лежать тіла «вояків», де-не-де очманіло роззираючись навкруги, безцільно блукають контужені, і понад усім цим завивають сирени та метаються промені прожекторів. От тільки на Joaquina Beach Party посеред напівмертвих тіл, недбало розкиданих на піску, ще й досі витанцьовують найбільш витривалі учасники вечірки, стараючись, щоправда, ні на кого не наступати.

Якоїсь миті мій терпець урвався. Я позіхнув і вирішив не чекати автобуса. Залишивши пляж, я пішов шукати таксі, щоби безпечно дістатись до хостелу.

Для особливо допитливих нижче наведено рецепт коктейлю кампірінья.

Інгредієнти: бразильська горілка кашаса, лід, спрайт (до ? об’єму), дольки зеленого лимона.

Спосіб приготування: напій разом з льодом збивають у блендері, після чого фільтрують у бокал, вмочений у сіль.

Розділ одинадцятий

Флексія [64]

Я зустрівся з Алексом та компанією лиш в аеропорту Сан-Паулу менш ніж за півтори години до вильоту. Хлопці добряче обгоріли, зате виглядали щасливими і задоволеними. Ми радісно потиснули один одному руки, після чого обмінялись короткими розповідями про свої пригоди. Безперечно, вони проробили чималий шлях і їм було чим поділитися. Щоправда, коли я взявся стисло переповідати про ті місця, де довелося побувати мені, хлопці практично мене не слухали. Чи то їм справді було нецікаво, чи вони підкреслено демонстрували, що зовсім не жалкують через неминучий розкол у Куйябі.

Накупивши різних дрібничок в магазинах терміналу, ми пішли реєструватися на наш рейс. Через довгих дванадцять годин, навіть не перевдягаючись (у Римі було не по-зимовому тепло — 15°C), пересіли на літак «МАУ» до Києва.

Ось так закінчилась навіжена бразильська авантюра, котра несподівано і геть неочікувано зародилась одного осіннього дня в нічим не примітному ресторанчику «Віолет» на Печерську. В літаку по дорозі додому я не раз задумувався над значенням спонтанних і необдуманих рішень у нашому житті. Можна роками ретельно планувати й обдумувати кожен свій крок, черепашачими темпами шкандибаючи до якоїсь примарної мети. А потім ляпнути щось не так, рвонути кудись світ заочі й перевернути все з ніг на голову.