Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Хоча Торес і добре плавав, у вирі він відчув себе безпомічною соломинкою, а Та, Що Мріє, перегнувшись через поруччя, ніби зачарована, дивилась, як і Тореса, і собаку втягло у вир, з якого немає вороття.
РОЗДІЛ XX
Довго ще Та, Що Мріє споглядала вируючу воду. Потім, зітхнувши, мовила: “Бідолашний мій песик!” — і підвелася. Загибель Тореса нітрохи не схвилювала її. Вона з дитинства звикла правити життям і смертю свого напівдикого вироджуваного народу, і людське життя не здавалося їй чимось священним. Якщо життя в людини складалося добре, то, звичайно, треба дати їй можливість його прожити. Коли ж вона вела аморальне життя і була небезпечною для інших, такої людини не шкода — хай умирає, а то можна її і вбити. Таким чином, Торес був для Королеви лише епізодом — неприємним, але скороминущим. Шкода було тільки пса.
Вона повернулася до себе в спальню і гучно плеснула в долоні, викликаючи служницю. При цьому вона упевнилася, що віко скрині з коштовностями все ще підняте. Віддавши наказ служниці, вона повернулася на галерею, звідки могла непомітно спостерігати за тим, що відбувається в кімнаті.
За кілька хвилин служниця завела до кімнати Френка й залишила його самого. Молодик був засмучений. Хоч яким шляхетним не було його зречення Леонсії, воно не дало йому особливої радості. Не радувала його і думка про майбутній шлюб з дивною жінкою, яка правила Загубленими Душами і жила в цьому таємничому бунгало на березі озера. Правда, у ньому вона не викликала — як у Тореса — ні страху, ні ворожості, скоріше, навпаки: Френк співчував їй. Його мимоволі переймало трагічне становище цієї красуні, яка, незважаючи на свій владний, гордий характер, відчайдушно шукає кохання і супутника в житті.
З першого ж погляду Френк зрозумів, де він знаходиться, і мимохіть подумав: чи не вважає його королева уже своїм чоловіком — без зайвих розмов, без його згоди, без усяких церемоній? Поглинутий своїми невеселими думами, він не звернув ніякої уваги на скриню. Королева, яка спостерігала за ним, бачила, що він стоїть посередині кімнати, явно чекаючи на неї; постоявши так кілька хвилин, він підійшов до скрипі, захопив пригорщу смарагдів і по камінчику — один за одним — кинув їх назад, ніби це були прості скельця; потім повернувся і, підійшовши до її ложа, заходився розглядати леопардові шкури, що його встеляли; потім сів, байдужий і до ліжка і до скарбів. Усе це так захопило Королеву, що вона не витримала і зайшла до кімнати.
— Мабуть, сеньйор Торес вельми любив брехати? — запитала вона всміхаючись.
— Любив? — перепитав Френк, підводячись їй назустріч.
— Так, тепер він уже нічого не любить. Тобі незрозумілі мої слова? Його немає, — пояснила вона. — Немає ніде.
І додала, помітивши, що Френка зацікавила ця звістка: — він зник, і це добре: тепер він уже ніколи не повернеться. Але він любив брехати, так?
— Атож, — відповів Френк. — То страшенний брехун.
Він не міг не помітити, як змінилося її обличчя, коли він так охоче визнав облудність Тореса.
— А що він тобі говорив? — запитав Френк.
— Що йому випало одружитися зі мною.
— Брехун, — сухо зауважив Френк.
— А ще він сказав, що тебе вибрали мені в чоловіки. І це теж була неправда, — закінчила вона тремтливим голосом.
Френк кивнув головою. Крик радості, що мимоволі вирвався в Королеви, зворушив серце Френка і викликав у нього таку ніжність і жалість, що в нього навіть виникло бажання обійняти її й утішити. Вона чекала, щоб він заговорив.
— Я той, хто одружиться з тобою, — твердо заявив вій. — Ти вродлива. Коли ж наше весілля?
Обличчя Королеви засяяло такою радістю, що він заприсягся, якщо це буде від нього залежати, ніколи не затьмарювати сумом це обличчя. Хоч вона і володарка Загублених Душ і має незліченні скарби і надприродну здатність бачити майбутнє, для нього вона — просто самотня, наївна жінка, із серцем, сповненим кохання, але зовсім недосвідченим у ньому.
— Я розповім тобі, що ще брехав мені той Торес, — радісно почала вона. — Він сказав мені, що ти багатий і що, перш ніж одружитися зі мною, ти хочеш знати, яке в мене придане. Він сказав, що ти послав його подивитися на мої багатства. Я знаю, що це неправда. Адже ти візьмеш мене не заради цього?! — 1 вона презирливо показала на скриню з коштовностями.
Френк похитав головою.
— Тобі потрібна я, а не це, — переможно закінчила вона.
— Авжеж, ти, — не міг не збрехати Френк.
Раптом він побачив щось таке, що його вразило. Королева — ця найдеспотичніша з правительок, яка вирішувала долі своїх підданих і вважала достатнім лише мимохіть згадати про смерть Тореса, котра обрала собі подружжя, навіть не спитавши його згоди, — ця сама Королева раптом почервоніла. Червона хвиля дівочої соромливості заливала її щоки, чоло і вуха. Сум’яття Королеви передалося і Френку. Він не знав, ідо робити, кров шугонулася йому в обличчя, зарум’янивши його засмаглу шкіру. Ще ніколи, подумалось йому, за всю історію людства не виникали між чоловіком і жінкою більш дивні стосунки. Вони настільки були збентежені, що навіть заради порятунку свого життя Френк не зміг би нічого вигадати, аби розрядити напругу. І Королева заговорила перша.
— А тепер, — сказала вона, червоніючи ще більше, — ти маєш довести своє кохання до мене.
Френк спробував щось вимовити, але губи в нього так пересохли, що він лише облизнув їх і промурмотів щось нерозбірливе.
— Мене ніхто ніколи не кохав, — сміливо продовжувала Королева. — Мій народ не вміє кохати. Це не люди, а тварини, які не здатні ні мислити, ні міркувати. А ми з тобою, ми справжні чоловік і жінка! На світі існує і ласка, і ніжність — це я дізналася зі свого Свічада Світу. Але я недосвідчена. Я не знаю, як це робиться. Ти ж, ти прийшов з великого світу, і ти, звичайно, знаєш, що таке кохання. Я чекаю. Кохай же мене!
Вона сіла на ліжко, посадила поруч Френка і, дотримуючись свого слова, чекала. А Френк, якому треба було кохати за наказом, сидів без руху, ніби паралізований.
— Хіба я не вродлива? — запитала тихо Королева. — Хіба ти не прагнеш обійняти мене так, як я прагну опинитися у твоїх обіймах? Вуста чоловіка ніколи ще не торкалися моїх губ. Який він, цей поцілунок — поцілунок у вуста? Коли ти торкнувся губами моєї руки, я відчула блаженство. Ти поцілував тоді не тільки мою руку, а й душу. Мені здавалося, що моє серце б’ється у твоїх руках. Хіба ти цього не відчував?
— Отже, — сказала вона за півгодини; вони сиділи на ложі, тримаючись за руки, — я розповіла тобі те, що знаю про себе. А знаю я про своє минуле тільки зі слів інших. Сьогодення я виразно бачу в моєму Свічаді Світу. Я можу бачити і майбутнє, але не досить ясно, та й не все я розумію з того, що бачу. Я народилася тут, як і моя мати і мати моєї матері. У житті кожної Королеви рано або пізно з’являвся коханий. Часом вони приходили сюди, як ось ти. Мати розповідала мені, що її мати пішла з долини в пошуках коханого і довго не поверталася. Так само зробила і моя мати. Я знаю потайний хід, де давно померлі конкістадори охороняють таємниці майя і де стоїть сам да Васко, шолом якого украв цей негідник Торес, видаючи його потім за свій власний. Якби ти не з’явився, я теж змушена була б вирушити шукати тебе, бо ти призначений мені долею.
Увійшла служниця і з нею списник; Френк насилу збагнув, про що вони говорили своєю давньою іспанською мовою. Сердячись і в той же час радіючи, Королева коротенько переказала йому зміст їхньої розмови:
— Ми маємо зараз же йти до Великого Дому. Там буде весільна церемонія. Жрець Сонця впирається, не знаю чому, — можливо, тому, що йому не вдалося пролити вашу кров на вівтарі. Він надто кровожерливий. Хоч він і жрець Сонця, але розуму в нього небагато. Мені доповіли, що він намагається підбурити народ проти нашого шлюбу. Скажений пес! — Вона стулила кулаки, її обличчя набуло рішучого виразу, а очі спалахнули царственим гнівом. — Я змушу його повінчати нас за давнім звичаєм: перед Великим Домом, біля вівтаря Бога Сонця!
