Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— «Віліс»?
— Так, — майже нечутно відповідає вона.
На Григорію широке модне пальто з високо викладеними плечима. З-за його спини погано видно жіночу постать. Щось шепочучи на вухо своїй супутниці, чоловік у сірому капелюсі сміється, потім голосно вигукує:
— Ти надто часто зупиняєшся біля вітрин, люба! На превеликий жаль, я забув свій гаманець удома… — Він знає, його вигук не долине до тих, у «Вілісі», просто вимовлені слова допомагають йому триматися невимушено-вільно та й відвертають увагу Марії від того, що відбувається в неї за спиною. Григорій знов напівобертається. Краєчком ока він завважує, що машина все ще повільно проїздить повз вітрину, біля якої вони з Марією стоять. Майор щось наказує капітанові за кермом, і той збільшує швидкість. Капітан на задньому сидінні повернувся назад усім тулубом, в його очах збентеження і розгубленість, він ніби хоче зачепитися поглядом за дві непорушних постаті, що стоять так щільно одна до одної.
— Машина проїхала, — каже Григорій, — Може, поясниш, що сталося?
Марія повертається до нього обличчям. Воно зблідло, всі його риси наче закам’яніли.
— Потім, — відповідає вона стомлено, — Я й так спізнююсь. Скоро одинадцята. Пробач!
— Але ж…
— Я не хотіла, щоб мене впізнала одна людина. Тільки й усього, можеш не турбуватися.
Марія відходить так швидко, що Григорій не встигає заперечити. Він з хвилину стоїть, дивлячись їй услід. Незрозуміло, зовсім незрозуміло… Чому вона так злякалася саме радянського офіцера?
А Марія й уяви не має про те, який неспокій вона посіяла в Фредовому серці. Сидить оце зараз навпроти Зеллера, розповідає йому про свої спостереження, часом наводить просто уривки з незрозумілої для неї розмови своїх постійних відвідувачів, що чомусь здалася їй підозрілою. Зеллер уважно слухає, іноді перепитує, знов і знов у думках щось зважує і співставляє. Його пильна увага до кожного її слова впливає на Марію заспокійливо. А це вносить ясність і в її власні думки: у пам’яті спливає багато такого, що вона, можливо, і випустила б, та тепер окремі факти самі систематизуються, побіжно кинуте кимось слово стає ключем до почутого ще вчора або й позавчора, як це буває з лакмусовим папірцем, коли на нього потрапляє краплинна реактиву.
— Так, дуже добре, — каже Гельмут. — Є багато такого, над чим слід подумати…
Зеллер замислюється, обличчя його похмурнішає. Дві глибоких зморшки, що перетинають чоло, стають ще глибшими. Марія відчуває ніяковість, ніби вона в чомусь завинила, не виправдавши покладених на неї сподівань.
— Я наговорила вам дуже багато, — сумно каже вона, — а користі з того, певно, ніякої.
— Що ви, люба фрау! — заперечує гаряче Зеллер. — Якби не ваша пересторога, ці мерзотники зірвали б таки з’їзд колишніх в’язнів концтаборів. Бачили б ви, яку зграю бешкетників вони на нас напустили! Але ми встигли вчасно мобілізувати свою молодь. Без бійки, щоправда, не обійшлося, та наші хлопці дали їм доброго прочухана, з авансом, так би мовити, на майбутнє.
— Правда? — В очах молодої жінки світиться радість, Уперше вона відчуває себе не відрізаною скибкою, а часткою великого цілого.
— Я розумію вас… Людина повинна бачити ефективність своїх зусиль, а ми зустрічаємося так рідко і стільки за цей час назбирується всякого, що просто не вистачає лічених хвилин для більш докладної розмови. Я завинив перед вами, так завинив… А проте й сьогодні мушу поспішати. Останнім часом моя робота дуже ускладнилася. Не сердьтесь, але…
— Мало вам клопоту без мене! Я трохи понервувала через несподівану затримку, от і все.
— Тоді повернемось до справ. Сподіваюсь, ви незабаром здихаєтесь Брукса, а поки що я попросив би вас частіше бувати в його товаристві. Треба дізнатись, з ким він підтримує ділові зв’язки. Незалежно від того, хто це: його ж таки співвітчизники чи наші так звані шібери. Свого часу ім’я Брукса промайнуло на шпальтах преси серед тих, кого звинувачували в махінаціях з вугіллям. Його персона проходила, так би мовити, другим планом. До того ж справу зам’яли. А першу скрипку в усьому грав якраз він. У нас є щодо цього незаперечні докази, дещо треба тільки уточнити, щоб не лишити йому жодної лазівки. Тоді не вийти Бруксові сухим з води. Бо й обстановка зараз цьому більш сприяє: спекуляції на чорному ринку набули скандальних розмірів, і губернатор зони, генерал Клей, мусить рятувати престиж американської окупаційної армії, а також свій власний. Найперше свій власний, адже рильце і в нього в пушку.
— Ще й як! Заборонивши ввозити в зону сигарети, він раптом відчув бурхливий приплив почуттів до свого батечка, тютюнового магната, і підозріло часто став надсилати свого літака за океан. Бідолашній Мері Ройс так і не судилося стати «королевою диму», поступившись і високим саном, і зиском місіс Клей. Почули б ви, скільки розмов точиться навколо спритної генеральші!
— От-от, тому-то й доведеться Клею відволікти загальну увагу на інше — афери Брукса з усією його зграєю.
— Отже, Брукс… Що ж, постараюся, — без ентузіазму погодилась Марія.
— Я знаю, прохання моє не з дуже приємних, до того ж забере у вас багато часу… Мені давно спадає на думку, що вам потрібен надійний помічник. Якої ви думки про Себастьяна Ленау?
— Найкращої. Та після смерті дружини він дуже змінився і часом мені заважає, допізна засиджуючись в аптеці. Просто не знаю, що з ним робити.
— Я попрошу Ернеста зайти сьогодні за батьком і ввечері завітаю до них. Я знаю Себастьяна давно, він глибоко порядна й чесна людина, хоч якийсь час був зневірився в нашій роботі. Гадаю, тепер саме вона стане для нього найкращими ліками. Ви не заперечуватимете проти кандидатури старого?
— Навпаки.
— А якої ви думки про дівчат?
— Рут — мила дівчина, тримається з гідністю, більше про неї нічого не знаю. А от Клара мене непокоїть. Зв’язалася з непевним типом, і відтоді її наче підмінили.
— За Кларою простежать. Мабуть, краще буде її спекатися. Я подумаю, як це обережно зробити. Що ж до Рут, то, можливо, вона стане нам у пригоді. Згодом, коли ми перевіримо, чим вона дихає.
— Як я дізнаюсь про результати вашої розмови з Себастьяном?
— Він передасть вам синю плетену рукавичку і запитає, чи не ваша вона, — мовляв, знайшов на підлозі. Ну, а тепер… — Зеллер підвівся, підійшов до дверей у майстерню і прислухався. — Мейєр стиха насвистує, отже, він у приміщенні сам. Можна виходити.
Вертаючись додому, Марія намагалась думати лише про свою розмову з Зеллером, про Себастьяна, Клару і Рут, про потребу підтримувати дружні взаємини з Бруксом, та поза всім цим перед нею виринав зримий образ: обличчя капітана з «віліса». Воно насувалося на неї з усіх боків, у всіх ракурсах, щоразу змінюючись, немов то пробігала, то зупинялась перед її очима давня кіноплівка, що назавжди зафіксувала знайомі риси в їх живій, невпинній мінливості.
Марія піднялась до себе чорним ходом, жбурнула на стілець пальто, шарф і притулилась гарячим чолом до шибки. Прозора холодна поверхня відразу затуманіла, потім взялася дрібними крапельками; з’єднуючись, вони раз у раз котилися вниз, лишаючи по собі світлі доріжки. Здавалось, шибка плакала. Молода жінка відхилилася і роздратовано провела долонею по спітнілому склу, наче то воно хотіло спровокувати її на вболівання і сльози.
«Ні, цьому край!» — подумала вона вголос і з перебільшеною старанністю почала водити щіткою по волоссю.
Униз Марія зійшла, як завжди, спокійна і привітна.
— До вас хтось дзвонив, фрау, і просив переказати: є два квитки на восьмигодинний сеанс, — притишивши голос, сказала Рут.
— Ах так, справді!.. Зовсім випало з пам’яті. Так зрання заморочилась.
Рут скривилася:
— Приплентався якийсь тип, канючив морфію. Якби не Петерсон…
— Знов Петерсон?
— Атож.
— Якщо ще раз ти помітиш… О, полковник Ройс! А де ж ваша чарівна дружина?
Ройс жартома розвів руками, та погляд у нього був вимучений. Замовивши Рут склянку помаранчевого соку і омлет з беконом, він сів на своє звичне місце і, коли Марія опустилася на стілець біля його столика, сумно додав:
