Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Насторожений погляд, краска поволі залила праву, не уражену в бійці щоку.
— Віллі Шуббе, — буркнув хлопчина похмуро. — Дуже вдячний вам за все, пане!
Не рушаючи з місця, Гончаренко дивився вслід маленькій постаті, що віддалялася. Гострі плечі, лопатки, що випинаються з-під пальта. Одна рука тримає комір з вилогою, певно, щоб прикрити запухле око. Несподівано для себе Григорій натиснув на акселератор.
— Віллі!
Довелося гукнути двічі, лише побачивши машину, хлопець спинився.
— Ось тобі мій телефон. У разі якоїсь скрути подзвони. І не надавай надто великої ваги тому, що сталося. Око стухне, все буде гаразд. Тримайся як належить мужчині!
Почуття незадоволення собою гризло всю дорогу додому. Сьогодні все склалося не так, як хотілося. Навіть цей хлопчисько звалився мов сніг на голову. Звичайно, він не подзвонить, і все-таки… Тобі довго щастило, і ти втрачаєш почуття обережності. А може, ти стаєш страхополохом? Що, власне, станеться, коли хтось знайде написаний твоєю рукою номер? Анічогісінько. Просто починаєш втрачати почуття реальності, бо тобі остобісіло подвійне життя, хочеться бути серед своїх, жити за звичайними нормами…
У кімнаті було холодно, та невеличка чудо-грубка з білих кахлів не потребувала багато поживи: жменька трісок, з десяток цурпалок, кілька брикетів вугілля — і від глянцювато-білої поверхні потягло теплом. Після порошку біль притишився, поволі почав спливати, хоч голова трохи заніміла, ніби після легкого сп’яніння. Григорій знав: зараз воно минеться, особливо, якщо випити гарячого, міцного й солодкого чаю.
Та не хотілося вставати з крісла біля грубки. Крізь напівпричинені дверцята було видно, як палахкотить вогонь, як поступово починає розжарюватись вугілля. Колись у дитинстві, під час відпустки, батько взяв Грицька до брата на Херсонщину. Там палили довжелезними снопами очерету, грубки були вузькі й довгі, перетинали кімнату майже навпіл. Сніп посували поволі, полум’я весело гуло, і від червоного жерла грубки несила було відірватись, бо там відбувалися дивні, казкові перетворення. А ще полонив Грицька степ. Він скидався на море, тільки був ще кращим: здіймався під вітром хвилями, просочений неповторними пахощами, а вночі сріблився так, що, здавалося, то від нього, а не від місяця, лине сяйво аж до зірок, схожих на великі достиглі яблука. Зіпсувала все чорна буря. Вона налетіла зненацька, безжальна, така несумісна з запашними світанками і зоряними вечорами, що збуджувала в душі навіть не страх, а почуття нестриманої відрази, протесту проти того, що таке могло статися. Фашистська навала також налетіла, мов чорна буря. Але ти став уже дорослішим і відчував її грізні передвісники. От лише не міг передбачити, як далеко на передній край закине тебе доля… Парадоксально: радянська військова комендатура майже поруч, і саме через це ти ще гостріше відчуваєш свою самотність. Такий собі психологічний феномен: до місяця не потягнешся рукою, бо знаєш його недосяжність, а от до жаданого так близько…
М’язи розімліли від тепла, голова й досі паморочиться. Слід би зателефонувати в бюро, дати кілька розпоряджень. А, достобіса! Машину налагоджено так, що вона крутитиметься і без нього. Причому в потрібному напрямку. Цей, рекомендований Зеллером, Краус людина розумна й обережна. От тільки не досить прониклива, щоб здогадатися про справжню роль свого патрона, Фреда Шульца.
Згадавши старшого референта з юридичних питань, Григорій мимохіть посміхається. Добре аргументовані висновки зриваються з уст звиклої до пунктуальності людини у чіткій послідовності. Жодного притиску на будь-якій деталі, вигляд обличчя стримано-поштивий, але без натяку на догідливість. Погляд очей уважно-зосереджений. Спеціаліст, який знає собі ціну, і тому звик цінувати свій час… Григорію іноді кортить промацати цю зовнішню шкаралупу бездоганного службовця, хоча б для того, щоб Краус у своїй роботі був обережніший, але досі він на це не наважився з поваги, а може, з почуття солідарності з однодумцем, якому теж, певно, нелегко жити подвійним життям. Треба буде поговорити про нього з Зеллером, а поки хай вважає Фреда Шульца телепнем, якому легко забити баки.
Думки чіпляються за що завгодно, тільки не за ту розмову, до якої йому слід приготуватися. Марія, звичайно, розхвилюється, можливо, й образиться. Тому треба… Ні, про це потім, часу ще вистачить. Краще прочитати листа. В машині він побіжно глянув на нього і побачив — лист з Італії. Отже, Карл Лютц знову не озвався! Чи не тому так зіпсувався настрій, так тоскно сьогодні на душі?
З надірваного конверта випав невеличкий аркушик. Рука Курта. Уникаючи будь-якого звернення, його вірний Санчо Панса коротко повідомляв, що відразу після Нового року вони з Лідією виїздять до Фінова, за «відомою вам адресою». Кілька добрих побажань, вимучених і незграбних не через відсутність щирості, а через почуття скутості: бідолаха так і не збагнув, як йому слід звертатися до свого колишнього гауптмана. За підписом «Ваші щирі друзі» йшов постскриптум, приписаний Лідією. Вона приєднувалась до всіх побажань чоловіка, а далі сповіщала: «Вам, певно, цікаво буде дізнатись, що Маріанна і Джузеппе дуже подружилися, з усього видно, йдеться у них до шлюбу. Та перш ніж станеться ця подія, Джузеппе має виїхати до Німеччини кореспондентом від своєї газети. Отже, всі ми плекаємо надію незабаром зустрітися з Вами і докладно поговорити, бо в листі всього не напишеш. І ще одне: недавно відвідала Матіні. Може, я помиляюсь, тільки мені здалося, ніби в нього не все гаразд. Ви знаєте добрість синьйора: неплатних пацієнтів в його лікарні більше, ніж платних. Та й не лише це. Про все розкажу по приїзді. Маленька синьйорита почуває себе краще, але до видужання ще далеко, так далеко, що й не віриться. Мабуть, сумніви непокоять і синьйору, бо вона часто потай плаче. Про це розповіла мені Стефанія, хоч сама я й не бачила».
Григорій удруге, втретє перечитує приписку Лідії, потім кидає листа у грубку. Аркуш і конверт миттю спалахують, якусь частку секунди зберігають форму пожмаканого паперу, потім поверх вугілля осідають лише дрібні пластівці попелу. На душі кепсько, так кепсько, ніби по серцю лизнули язички полум’я. Дуже легко бути благодійником, зваливши свою ношу на плечі іншого. Допоможи, мовляв, друже, несила нести! А сам тим часом у кущі. Навіть листа досі не написав Матіні. Правда, не з лінощів і не через забутливість, а з обережності. Нунке, настрашений історією з Вайсом, здається, цілком задовільнився поясненням Григорія і про Агнесу більше не згадує. А от як поставиться до цього Думбрайт, ще невідомо. І те, яку роль відіграватиме бос «чорних лицарів» надалі. Домантович твердить, що Думбрайт з групою курсантів з школи біля Фігераса виїхав кудись аж у Штати, де вони мають пройти гарт і справжню науку. Нунке здебільшого мовчить. Лише іноді прохопиться словом про ненормальність становища, коли не добереш, кому підпорядкований: відомству Гелена чи зарозумілим панам з ЦРУ.
Спрямовані у звичне русло, думки течуть не збочуючись. Ніякий ти не Григорій, не Гриша, а Фред Шульц. От і тримайся, як належить в твоєму становищі…
… Марія намагається не думати про неминучу розмову з Фредом Шульцем. Їй нема з чим таїтися, але не хочеться ворушити минулого. Тим більше, що історія її добре відома Горенку, всім тим, хто готував її до ролі фрау Кеніг. Отже, можна буде обмежитися лише переліком фактів, не вдаючись до подробиць. З тим, що було, покінчено раз і назавжди, відтято, наче ножем хірурга. Збуджений мозок відганяє спогади, силкується не лишити для них найменшої лазівки. Та вони спливають і спливають, ніби вихоплені з темряви яскравим спалахом магнію. Як після ампутації продовжує боліти рука чи нога аж до кінчиків неіснуючих уже пальців, так болить тепер усе пережите, здавалося б, назавжди поховане.
Марія дізналась про свою вагітність за три місяці до початку війни, в той день, коли їй уперше назвали і діагноз маминої хвороби: рак.
Це коротеньке слово клацнуло, мов клешні чорної велетенської потвори. Зімкнувшись, вони затисли Марію в міцних лещатах, відгородивши від усього, що досі містилося для неї в понятті «життя». Біганина в лікарню, консиліуми, пошуки нових ліків… Вона кружляла в цьому тісному колі, кидалась з боку в бік, гнана думкою будь-що відвернути неминуче, будь-що врятувати, будь-що захистити. Думка про свою майбутню дитину відступила кудись у найвіддаленіші куточки свідомості. І ховалася там, як непроросле зернятко, — несила було думати про нове життя, коли поруч відходило інше.
