Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
— Що з нею?
— Гаразд… Дайте мені цигарку. Вона ще втомлена хірургічним втручанням.
— Коли їй можна буде вийти?
— Не сьогодні й не завтра.
— Коли я побачу її?
— Скоро, — відповів Ковальський.
“Може, це він? йому близько тридцяти. Як міг його завербувати фон Роде? Страх, шантаж? Ні, мабуть, швидше всього фельдшер… Поводився якось дивно. Чому заговорював, коли його не питали?”
— Докторе, — попрохав Клосс, — я хочу переглянути список персоналу лікарні.
Ковальський здивовано подивився на нього.
— Як представник окупаційних властей? — В його голосі звучала іронія.
— Скільки у вас працівників?
— Це маленька лікарня. Дві сестри, фельдшер, санітар, сторож і, звичайно, я. Був ще завідувач лікарні, єврей… Зараз усі на місці. За годину лишаться чергувати сестра й санітар. А ось список, — подав Клоссові аркуш паперу.
Певна річ, нічого не говорили йому ці прізвища. Вацлава Стоковського вже бачив Стефан Вельмаж. Але агентом фон Роде та бути й жінка… Котрась із сестер.
— Скажіть мені щось про санітара, — попросив Клосс.
— Тутешній. — Лікар, очевидно, не був з балакучих.
— Відколи працює?
— Зо три місяці. Сидів у вашій… німецькій в’язниці і вийшов у не найкращому стані.
— А що ви можете сказати про сестер?
— Нічого, — відрубав Ковальський. — Нічого не можу сказати, поки не знатиму, з якою метою ви питаєте.
Клосс подумав, що цей чоловік має над ним перевагу і дає йому це відчути. Чи є якийсь шанс? Він сперся на столик з телефоном. Поклав руку на трубку. Вацлав Стоковський стояв саме тут, коли він, Клосс, зайшов до кімнати чергового. Чи дзвонив? А може, Роде вже знає? Клосс підійшов до вікна й відхилив портьєру. За вікном панував густий морок.
Стефан прибрав тим часом операційну залу. Він був прудкий і вправний. Поскладав інструмент, позбирав з підлоги бинти й шматочки лігніну. Не любив цієї роботи, гидував нею. По війні він не працюватиме в лікарні. О, після війни в нього будуть зовсім інші плани… його раптом охопив страх — може, тому, що подумав про такий далекий час, і підійшов до вішалки, яка стояла в кутку. Ковальський давно вже наказав винести її з операційної, але в кімнаті чергового теж було тісно. Стефан засунув руку в кишеню свого пальта і враз одскочив на середину кімнати, коли відчинилися двері. Ввійшла Кристина.
— Ти вже скінчила чергувати? — запитав він.
— Так. — І потім додала: — Благаю тебе, не роби цього.
— Ти останнім часом надто вразлива, — мовив Стефан. Він говорив тепер серйозно, не лукавлячи. — Нам, напевно, доведеться розстатися.
— Скажи, що я просто тобі надокучила.
— Жартуєш. Це ти… Жінка, що ладна пожертвувати своїм хлопцем, бо..
Кристина враз перебила його:
— Брешеш! Ти завше вважав мене за… А я робила все, чуєш, усе…
— Заспокойся. Подивись краще, чи цей офіцер ще в кімнаті чергового і чи говорить з Ковальським.
— Гаразд, — відповіла Кристина.
Стефан лишився в операційній сам. Сів на білому високому табуреті й обхопив обличчя руками. Був стомлений, а на нього чекало ще нічне чергування.
У лікарні панувала тиша. О цій порі кінчається щоденна важка праця; сестри виконали вечірні розпорядження лікаря, міряють ще температуру й заглядають до тяжко хворих. У переповнених палатах погашено світ, горять лише слабенькі електричні лампочки в коридорі.
Стефан знав напам’ять ритм лікарняного життя. Скоро він зможе прилягти на кілька годин. За мить доктор Ковальский повинен з’явитися в операційній і дати на ніч останні вказівки. Але доктор Ковальський не збирався ще йти з лікарні: ця ніч була не така, як інші, вона вимагала присутності лікаря. Хворий з третьої вмирав, чоловік, що лежав у коридорі, знову знепритомнів, стан дівчини після операції ще викликав тривогу. Тож Ковальський почав непередбачений розпорядком дня обхід. У коридорі Вацлав Стоковський сидів біля ліжка чоловіка, привезеного з села. У кімнаті чергового обер-лейтенант Клосс чекав повернення лікаря й сушив собі голову над тим, як знайти спосіб знешкодити агента фон Роде. “Хто він? Як не дати йому зв’язатися з абвером?” Складаним ножем Клосс перерізав телефонний провід — єдине, що міг зробити.
Не виключав, зрештою, що лікарня вже оточена, а фон Роде бавиться з ним, як кіт з мишею. Якщо, скажімо, криптонім М-18 має доктор Ковальський… Клосс міг тільки чекати. Він сів коло столу й розгорнув книгу хворих. Цієї миті пролунав пістолетний постріл. Потім гупання ніг і крик. Клосс схопився з стільця н вибіг у коридор… Думав лише про Еву.
У своєму кабінеті фон Роде розмовляв з ординарцем Клосса. Курт був здивований, але не виявляв тривоги. Можна навіть сказати, що усміхався, і саме це виводило майора з рівноваги.
— Брешеш, — сказав фон Роде. — Ти можеш спокійно говорити правду. Про нашу розмову ніхто не дізнається.
— Я кажу правду, пане майор.
Може, він і справді казав правду? Фон Роде вже не був певний, чи не зробив помилки, викликавши до себе ординарця. Зрештою, він не мав нічого проти Клосса. Хороший, відданий офіцер, майже безпомилково виконує всі завдання. Однак сьогодні ввечері поведінка Клосса викликала в майора неспокій. Ні, власне, нічого конкретного, нічого такого, в чому можна було б запідозрити. Лише та полька в квартирі обер-лейтенанта. Фон Роде знав, що Клосс взагалі уникав жінок. Отже, звідкіля полька? Саме сьогодні, через дві—три години після нападу на фон Крука. А може, він погано знає Клосса? Фон Роде довіряв своїй інтуїції — вона рідко коли його підводила. У Божентові тільки їх двоє знало термін приїзду Крука. А якщо він запідозрює Клосса безпідставно… Цей ординарець може бути базікою. Ні, фон Роде зробив правильно. Його обов’язком є перевірити.
— Ти брешеш незграбно, — повторив фон Роде. — Брехня вимагає інтелігентності, а в тебе її немає.
— Наш фюрер, — відповів Курт, — завжди казав правду, а за кордоном йому не вірили.
Фон Роде засміявся.
— Ти спритно повертаєш. А як було з тією полькою?
— Я вже казав, пане майор, що вони бавилися.
— Вона прийшла сама чи обер-лейтенант привів її?
Минула якась мить, перш ніж Курт одважився відповісти.
— Достеменно не знаю, пане майор, я саме був у казино.
— А потім?
— Обер-лейтенант провів її.
— Як її звали?
— Я не питав. — Курт посерйознішав. Він все ще відчував на собі пильний погляд майора.
— Я викликав тебе сюди не для того, — мовив фон Роде, — щоб ти корчив ідіота. Тебе спіймано. Обер-лейтенант розповів мені все. Ми обидва вирішили перевірити твою лояльність до німців… Ну, якої ти тепер заспіваєш? Курт мовчав. Він вірив своєму обер-лейтенантові, але не був певний… А що, як фон Роде говорить правду? Ні, він, Курт, вже не відступить од своїх слів. До війни його допитували в Битомі. Потім у Вроцлаві. Гестапівці били н залякували, і кожен з них твердив, що знає все. Потім виявилося, що нічого не знали. Курт тоді мовчав. Мовчатиме й тепер. Він дивився на елегантного майора, що саме відкрив портсигар і взяв цигарку. Не почастував, ясна річ, Курта. Куртові хотілося палити; та він чекав… Якщо Клосс такий самий, як і ці всі, якщо він такий самий…
В операційній залі на підлозі лежав труп санітара Стефана Вельмажа.
— Смерть настала одразу, — сказав доктор Ковальський. — Постріл у серце з надто близької відстані.
Перед дверима юрмилася решта персоналу лікарні. Клосс бачив обличчя Кристини й Клари, а в глибині зали — перелякане, спітніле обличчя Вацлава Стоковського. Той схилився над мерцем, спритно й вправно перевіряв кишені. Нічого в них не було — трохи злотих, німецький паспорт і посвідка з місця роботи. Хто вбив цього хлопця? Клосс гадав, що існує лише одна можлива відповідь. Вельмажа убив агент фон Роде, побоюючись свого викриття. Тільки М-18 міг мати зброю. Навіть коли хтось з персоналу лікарні працює в підпіллі, то й тоді мало ймовірно, щоб йому було дозволено носити зброю з собою.
