Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
На якусь мить запало мовчання.
— Не знаю, — нарешті відповів він.
— Мені здавалося, що ти недолюблював його.
Він не заперечував. Дивився на неї як хижак, що попав у пастку.
— Не бійся, — вела далі вона, — я теж не дуже його любила.
Вони мовчали. Вацлав нахилився до неї, простяг руку, ніби хотів її обійняти.
— Не треба, — мовила Клара.
— Кларо ти ж знаєш, що вже давно…
— Я ні про що чути не хочу…
— Не відомо, що буде з нами завтра, — шепотів Вацлав. — Може, нам лишилася всього тільки одна ця ніч.
— Я не боюся за себе, — мовила Клара.
Вацлав відійшов од вікна.
— Я знаю, за кого ти боїшся. Боїшся за нього, за Ковальського.
— Так, — підтвердила вона.
Він різко обернувся.
— Цей докторик… — прошепотів він. — Заради нього ти могла б навіть убити…
У дверях з’явилась сестра Кристина.
— Вацлаве, тебе кличе німецький офіцер, — сказала. — Будь обережний.
Треба знищити Крука, іншого виходу нема. Чи знає агент фон Роде, кого привезли до лікарні? Дивно було, однак, що М-18 досі не зробив жодної спроби повідомити про все фон Роде. А не повідомив напевно, бо коли б фон Роде знав щось про Крука і Еву, негайно прибув би до лікарні. М-18, хто б вій не був, але він на диво бездіяльний.
А може, Вельмаж був шпигом Роде? Клосс поставив собі це запитання і, поміркувавши, відповів на нього негативно. Ніхто з підпілля не вбивав без вироку; треба було бути божевільним, щоб прикінчити німецького агента майже в присутності німецького офіцера. А якщо убивця справді божевільний? Ні, це неможливо. Всі тримаються нормально, навіть занадто спокійно й байдуже, ніби смерть Вельмажа нікого з них не засмутила. Чи так таки й нікого?
Що зв’язувало убитого, наприклад, з Вацлавом Стоковським? Вони разом працювали, мали чимало знати один про одного… Цей Вацлав здається, однак, підозрілим. Клосс глянув на його руки — вони тремтіли, і фельдшер одразу ж сховав їх у кишені. На запитання відповідав поволі. Клосс, звісно, розумів, що, коли цей юнак чесний, він нічого суттєвого не скаже німецькому офіцерові. Зате не вірив, щоб М-18, розмовляючи віч-на-віч, приховав свою співпрацю з німцями. Лише одна людина не сказала б Клоссові, що вона агент фон Роде; цією людиною був доктор Ковальський.
— У момент пострілу, — вдруге повторив Клосс, — ви були в коридорі?
— Був.
— Що ви робили, коли пролунав постріл?
— Сидів біля хворого.
— Ви мали оглянутись. Інстинктивно, звичайно, і побачити, хто вибігає з операційної…
— Я не оглянувся, — мовив Вацлав.
Клосс вибухнув сміхом.
— І ви гадаєте, що хтось у це повірить? Гадаєте, що з німців можна робити ідіотів? Є лише дві можливості. — Клосс не зводив з Вацлава очей, — або ви вбили, або знаєте, хто вбив.
Вацлав мовчав.
“Він знає, мусить знати, — подумав Клосс. — Кого він приховує? Якщо приховує когось перед німецьким офіцером — чесний хлопець”. Не може він припустити, що той оберігає німецького шпига.
— Встати! — гримнув Клосс.
Вацлав підвівся через силу. Клосс обшукав його кишені, але не знайшов нічого, окрім німецького паспорта.
— Це ви вбили, — сказав він.
— Ні! — закричав Вацлав.
— Сядьте. Скажіть мені, хто перший з’явився в коридорі після пострілу?
— Всі водночас, — мовив Вацлав.
— Одначе хтось був перший. Добре подумайте.
— Здається, доктор Ковальський, — прошепотів він.
— А потім?
— Сестра Клара і ви майже разом.
— Отже, останньою з’явилася сестра Кристина, так?
— Так, — відповів Вацлав.
Це вже був якийсь слід. Хлопець нарешті заговорив. Клоссові хотілося одразу ж дізнатись, які стосунки були у Стефана з Кларою і Кристиною. Він помітив, як тремтів голос, коли Стоковський говорив про Клару. Потім студент медицини скачав, що Кристина була коханкою Стефана. “Вони жили спільно”, — мовив Вацлав.
“Одначе він інформує німецьких офіцерів”, — думав Клосс. Почастував його цигаркою, навіть ледь усміхнувся.
— Це все, — сказав Клосс. — З вами розмовлятиме ще майор фон Роде. — І додав. — М-18.
Криптонім М-18 не справив на Вацлава ніякого враження. Він підвівся й запитав:
— Я можу вже йти?
Далі була Кристина. Клосс знав цей тип жінок — покірливих, таких, що на все життя прив’язані до одного чоловіка. У Кристини були згрубілі руки, гладенько зачесане волосся, на обличчі ані сліду фарби.
“Ця жінка, — подумав Клосс, — мабуть, нічим не могла втримати біля себе Вельмажа”.
— Я була його коханкою, — відверто зізналася вона, і Клоссові раптом стало дуже прикро виконувати свою роль, йому жаль було цієї дівчини. Вона теж може бути німецьким агентом. Він запитував, але більше прислухався до тону її голосу, аніж до змісту відповіді. Зрештою, дівчина говорила небагато й неохоче. Аякже, знала Вельмажа два роки, він сидів у в’язниці. За що? Нехай пан офіцер спитає про це в себе. Вона нічого не знає, а те, що знає, не має ніякого значення для властей. Потім випросталася і зненацька мовила:
— Дайте мені спокій.
Клосс мусив гостро відповісти на це. Відповісти принаймні для того, щоб не викликати підозри.
— Ви розмовляєте з німецьким офіцером! — крикнув він.
— Я не боюся, — сказала Кристина, — мені все одно. Знаю, як ви допитуєте. Можете допитувати.
Це було для нього несподіванкою. Клосс не чекав, що ця покірна з вигляду жінка така рішуча. Сказав “майор фон Роде і М-18” не дивуючись уже, коли вона не зреагувала. Ні, мабуть, вона не була німецьким агентом.
Та, зрештою, чи мав він певність у цьому? Поки що брів у темряві, гаяв час, а кожна хвилина, була на вагу золота; навіть якщо йому й пощастить, муситиме знайти якесь вірогідне пояснення для Роде. “Що відомо Роде? Чи вже щось знає?” — це найбільше мучило його.
Допит сестри Клари не дав нічогісінько нового. Вона повторювала, що, коли пролунав постріл, була на складі. Клосс вдався до іншого методу.
— Кого ви побачили, виходячи зі складу в коридор? — запитав він.
— Усіх, — одразу відповіла Клара.
— І сестру Кристину.
— Еге ж.
Вона брехала. Стоковський твердив, що Кристина з’явилася в коридорі останньою. Отже, Клара не могла її побачити.
— Ви кажете неправду, — мовив Клосс.
Вона мовчала.
— Я гадав, ви допоможете мені викрити вбивцю. — Дівчина усміхнулася.
— Вбивці, — прошепотіла вона, — на волі.
Клосс відчув, як тепла хвиля підкочується йому до серця. Треба мати неабияку відвагу, щоб сказати таке німецькому офіцерові. Однак ця дівчина надто необережна.
— Це ви вбили Вельмажа! — крикнув Клосс.
— Ні, не я, — спокійно відказала вона.
— Ми ще побачимо. Що ви знаєте про стосунки Вельмажа з сестрою Кристиною?
— Нічого.
— Вона була його коханкою?
— Не знаю.
— А Стоковський? Вони приятелювали з Вельмажем?
— Можливо, — відповіла Клара.
Він обрав не зовсім правильний метод. Уперше за цю ніч зрозумів, що, граючи роль німецького офіцера, нічого з цих людей не витягне. Вони будуть мовчати або брехатимуть. Тільки один, тільки М-18 поводився б інакше. Хто ж він? А може, все-таки Стоковський? Може… Боявся подумати, але це, либонь, здавалося найвірогіднішим, — доктор Ковальський. Клосс ризикнув:
— Якщо не ви, — мовив він, — лишається запідозрити у вбивстві лише одного — доктора Ковальського.
Тільки тепер він помітив в її очах переляк.
— Ні! — вигукнула вона. — Ні! — І додала: — Якщо ви так думаєте, заарештуйте мене.
Клосс навіть не міг усміхнутися.
“Вона кохає цього лікаря”, — подумав він.
Назвав прізвище фон Роде і криптонім М-18, не здивувався, коли вона просто сказала:
— Не розумію.
Вона була здивована що Клосс дозволив їй іти, а він, із жахом дивлячись на годинник, силкувався тепер систематизувати факти й створити якусь версію, принаймні якусь спробу з’ясувати ситуацію, але відчував, що не зробить цього, так само, як дві години тому. Портьє, останній працівник лікарні, також, певна річ, не зреагував на криптонім М-18. Він знав Вельмажа, вважав його гарним хлопцем, але навіть не обмовився про стосунки вбитого з Кристиною. Тільки Стоковський поінформував про це німецького офіцера Отже: або Стоковський, або лікар—доктор Ковальський. Чи існує інша можливість? Клосс намалював на аркушику паперу план лікарні, занотував черговість появи медпрацівників у коридорі. Одне здавалося йому досить певним: Кристина не була остання. Кристину він побачив уже в коридорі, коли сам вибіг з кімнати чергового. То чому ж Стоковський брехав? Клосс раптом подумав про одну можливість, яку ще недавно рішуче відкинув. А коли так, він не повинен розкрити вбивці… Він повинен його захистити.
