Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
— Ну знаю. І що?
— Просять, щоб ти виступив на одній зі сцен. Прочитав якесь своє оповідання.
Я зам’явся. Загалом я ніколи не відмовляюсь від участі у публічних дійствах. Але цього разу від самої думки про те, що доведеться пертися в Київ у таке пекло, мені зробилося млосно.
— Коли це буде? — мляво запитую.
— Десятого липня на Співочому полі. Там є міні-сцена, «Курінь» називається, з неї усілякі писаки зачитують свої опуси. Ти матимеш у своєму розпорядженні хвилин сорок, а то й цілу годину. Якщо треба, можна попросити більше часу.
— Ні, більше не треба, — зітхнув я, після чого на хвильку задумався, перебираючи в голові готові «короткометражні» тексти, які міг би зачитати. — О’кей, я згоден. Хоча не думаю, що це гарна затія — читати щось у таку спеку під відкритим небом.
— Будемо надіятись, що до того часу похолодає.
— Для контролю: десяте липня, Співоче поле за Лаврою, сорок хвилин.
— Так, усе правильно! Я дам номер твого телефону дівчині з оргкомітету, котра відповідає за «Курінь». Здається, її звуть Анна. Вона зв’яжеться з тобою і розповість детальніше, коли і куди прийти. Коротше — надалі всі питання до неї.
— Вас зрозумів, чекатиму її дзвінка! — відрапортував я і попрощався.
— Максиме, доброго дня!
Я лежав на розкладачці в позі «зірочка», для покращення вентиляції розкинувши кінцівки врізнобіч, і вказівним пальцем лівої руки недбало притискав свій «Samsung» до вуха. Зрідка правою рукою доводилося відганяти надокучливих мух.
«З біса я на це погодився? — сердився я сам на себе. — Тільки цілком неадекватний чувак може надумати повертатися до Києва в таку спеку».
— Так, я слухаю.
За кількадесят метрів від мене манливо шепотів листочками густий листяний ліс. Я міг бачити окремі дерева та кущі навколо них через напіввідчинені двері будинку. Насичена зелень манила затишком і прохолодою. Страшенно хотілося вимкнути телефон і вдати, що розчавленого спекою Києва просто не існує. Але я пересилив себе і сильніше притиснув телефон до вуха.
— Мене звати Анна, я з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Ви можете говорити? — долинуло з трубки.
— Дуже приємно, Аню! Давайте зразу на «ти», — голос у трубці безсумнівно належав молодій дівчині, а тому я зразу вирішив відкинути геть усі формальності. Ненавиджу, коли до мене звертаються на «ви».
— Я з приводу вашого виступу на «Країні мрій».
«Ну невже це так важко, звертатися до людини на «ти»? — ще більше розізливсь я. — Я щоразу почуваю себе якимось старим пердуном!».
— Твого… — невиправдано грубо поправив я Анну. — Твого виступу.
— Е-е-е… так, перепрошую, — дівчина засміялась, — твого виступу.
— Чудово! Я тебе слухаю, Анно, — я спробував повернути своєму голосу приязний відтінок, у той же час подумки примовляючи наче заклинання: «Скажи, що все відміняється. Ощаслив мене, дівчино. Скажи, що через спеку фестиваль скасовується».
Проте у богів, схоже, були свої плани на 10 липня, і мої благання не було почуто.
— Дзвоню, щоб повідомити, що у нас усе підтверджується. Ваш виступ починається о 16:00.
«Вона безнадійна», — я зморщив носа, однак більше не перебивав співрозмовницю. Куратор «Куреня» впевнено правила далі:
— Але вам… ой!… тобі бажано з’явитися за п’ятнадцять хвилин до початку. Я чекатиму вас біля сцени «Курінь». Це трохи далі за головним входом до Лаври… — потому Анна взялася пояснювати, як мені пройти до сцени, але я вже не слухав її.
— Але ж спека… — спробував заперечити.
— Нічого страшного, — Аня знов розсміялася. — Ви стоятимете під деревом!
Ох, це ж треба — яке щастя! Я стоятиму під деревом! Я ледь стримався, аби не чортихнутися.
— Це кардинально міняє справу. Ти мене заспокоїла. Я навіть припустити не міг, що оргкомітет організує мені ціле дерево, — глузливо підмітив я.
— Тоді до зустрічі! — весело попрощалася дівчина.
— Бувай, Аню… — буркнув я, пожбурив телефон на стіл і відкинувся на подушку.
Кілька хвилин лежав, заклавши руки за голову, а потім сердито пчихнув, підвівся і пішов шукати шорти. Пора висуватися на Київ…
10 липня 2010 року. Київ, Україна. Фестиваль «Країна мрій».
Зранку над Києвом пронеслася гроза, щоправда, наробивши більше шуму, аніж діла. Незважаючи на те, що хмари з виду здавалися товстими й грізними, клубочачись і розпухаючи, неначе дим над трубами старезної котельні, а грім рокотав безперервною канонадою протягом півгодини, відлунюючись по всьому місту брязкотом шибок та вітрин, нормального дощу так і не випало. До 11:00 сіро-чорні хмари розсмокталися, де-не-де сприснувши землю великими краплями, після чого парка спека знову ринула на вулиці.
О третій годині я почав неквапно збиратися. Натягнув джинси (як на мене, з’являтися перед публікою в шортах було справжнім свинством), після чого довго вибирав сорочку: якомога світлішу та тоншу.
В половині четвертого вибрався на вулицю і спішно закрокував до метро. Повітря було таким густим, що здавалося, його можна бовтати руками, неначе воду в річці. Навіть не дійшовши до станції, я вже обливався потом. «Це майже як у Бразилії», — подумав я і всміхнувся до власного відображення у шибі кіоску з жетонами. Сорочка прилипла до тіла, неначе я вдягнув її, щойно вискочивши з душу.
«Хоча, мабуть, ні. Не як у Бразилії. Це ще гірше, оскільки в Бразилії можна ходити в майці та трусах і безперестанку поливати голову водою».
Попри мої очікування, на «Країні мрій» зібралося багато народу. Проштовхуючись через натовп, я розшукував міні-сцену «Курінь».
За п’ять четверта мені передзвонила Анна. Якраз вчасно, бо сцену я так і не знайшов.
— Максиме, ти де? — з голосу було зрозуміло, що дівчина хвилюється. Напевно, сумнівалася, чи я взагалі прийду.
— Я тут, — кажу, стираючи з лоба солоні краплини поту.
— Де саме? Я чекаю… — розгублено відгукнувся мобільний.
— Я вже зовсім поряд, біля Лаври, але ніяк не можу знайти твій «Курінь»…
Анна не стрималась і хмикнула, певно, здивувавшись, яким чином чувак, що об’їхав заледве не півсвіту, примудрився загубитися в Києві, після чого почала членороздільно, немов для недоумкуватого, перераховувати орієнтири. Я намагався уважно її слухати, подумки картаючи себе через те, що не прийшов раніше, але желейна спека, вологий від поту телефон і купа людисьок, які безперервно штовхалися і не давали пройти уперед, незмірно докучали і відволікали увагу.
Несподівано я втямив, що бачу її, і… ледь не прицмокнув язиком від здивування. Немилосердна жарінь, що стікала з небес, розбуркана і розпашіла юрма, незручний одяг — усе миттю відійшло на другий план. Я застиг і отетеріло витріщався перед собою. Попервах я навіть подумав, що помилився, настільки молодою та симпатичною виявилася дівчина. Її вигляд аж ніяк не зістиковувався з моїм уявленням про строгого та педантичного куратора літературної сцени. Одначе мої сумніви остаточно розвіялися, коли я усвідомив, що висока довгонога брюнетка в легкому білому платтячку, на яку я ледь не наскочив, крутячи макітрою навсібіч, промовляє ті самі слова, що линуть із запітнілого динаміка моєї мобілки.
Наступної миті Аня помітила мене.
— Привіт!… Це я! — і привітно замахала рукою.
Вона була в шльопках і короткому сніжно-білому платтячку. Дуже короткому. Та ще й відкритому — без бретельок. Я мимохідь відмітив шикарну фігуру, котра завдяки легкій тканині та крою плаття чудово проглядалася під будь-яким кутом, впевнені рухи і спокійний милозвучний голос впевненої в собі людини. Дівчина підступила до мене і по-чоловічому простягнула руку для вітання.
Я зразу напустив на себе важнющого вигляду, так наче не оповідання прийшов зачитати, а збирався виголосити промову щонайменше державного значення.
— Оу-у, — невиразно гмикаю і легенько стискаю простягнуту долоньку, — мда-а-а… Радий… е-е-е… познайомитися!
— Взаємно, — відказала Аня і мило посміхнулась.
