Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— Тут ми їх залишимо, — сказала нарешті Королева, і чоловіки при блимливому світлі смолоскипів поприв’язували їх до брил, нагромаджених на березі. — Нам зосталося пройти зовсім небагато. Цей останній прохід виведе нас до невеликого отвору в скелі, схованому диким виноградом і папороттю. Звідти ми побачимо те місце, де колись стояв мій будинок над озером. Потім ми на мотузках спустимося зі скелі — це невисоко, футів з п’ятдесят, не більше.
Генрі з електричним ліхтариком йшов попереду, поруч з ним — Королева, а старий Енріко з Леонсією замикали хід, пильно стежачи за тим, щоб якийсь легкодухий пеон чи індіанець-човняр не здумав утекти. Але коли вони дійшли до того місця, де мав бути отвір, його не виявилося. Вихід був завалений камінням різної величини — від звичайних кругляків до величезних брил, завбільшки з хатину тубільця.
— Хто міг це зробити? — обурилася Королева.
Але Генрі, швидко озирнувшись, заспокоїв її.
— Це просто обвал, — сказав він. — Обсипалося каміння, що складає верхній покрив гори. Ми швидко усунемо цю перешкоду за допомогою динаміту. Добре, що ми його прихопили із собою.
Проте часу на це пішло чимало. Довелося працювати решту дня і всю піч. Вибухівку закладали невеликими зарядами, бо Генрі остерігався великого обвалу. О восьмій ранку вони підірвали чергову шашку, у скелі утворилася щілина, і вони побачили перед собою денне світло. Тоді вони почали діяти ще обережніше. Нарешті залишилася тільки одна десятитонна брила, що загороджувала прохід. З обох боків брили були щілини, у них вільно можна було просунути руку і навіть відчути, як припікає сонце, але вилізти назовні було неможливо. Усі спроби підняти брилу не приводили ні до чого — вона лише хиталася, але не посувалася з місця. Тоді Генрі вирішив ще раз закласти динаміт, сподіваючись, що вибухова хвиля скине брилу в долину.
— Загублені Душі, звичайно, здогадалися, що до них ідуть гості: адже ми вже п’ятнадцять годин стукаємо до них з чорного ходу, — розсміявся він, готуючись запалити ґніт.
Усе населення Долини Загублених Душ, що зібралося перед вівтарем Бога Сонця біля Великого Дому, і справді не без жаху здогадувалося про наближення непрошених гостей. Настільки тяжка була їхня остання зустріч з чужоземцями, коли згорів будинок на озері й загинула їхня Королева, що тепер вони благали Бога Сонця не посилати їм більше гостей. Але в той же час, підбурювані палкими закликами жерця, вони ухвалили рішення убивати всіх, хто з’явиться до них у долину.
— Навіть якщо це буде сам да Васко! — вигукнув жрець.
— Навіть сам да Васко! — вторили йому Загублені Душі.
Усі вони були озброєні списами, бойовими кийками, луками і стрілами й, очікуючи на прибульців, молилися перед вівтарем. Майже щохвилини з озера прибігали гінці і повідомляли те саме: гора гуркоче, але ніхто з неї не показується.
Маленька дівчинка з Великого Дому, що приймала минулого разу Леонсію, першою побачила чужоземців. А вийшло так тому, що вся увага племені була зосереджена на горі над озером, і ніхто не очікував вторгнення чужоземців із протилежного боку.
— Да Васко! — закричала дівчинка. — Да Васко!
Усі озирнулися на її крик і побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю за п’ятдесят ярдів від вівтаря. На голові Тореса знову був шолом, украдений з голови свого висохлого предка в печері мумій. Гостей радо привітали градом стріл, які миттю вразили двох. Загублені Душі — чоловіки і жінки — рушили в наступ. Але тут заговорили рушниці поліцейських і Тореса. Загарбники найменше очікували такої атаки, та ще з настільки близької відстані, і хоча багато Загублених Душ упали, скошені кулями, більшість усе-таки добігли до своїх ворогів — і тут почалася запекла рукопашна сутичка. За цих умов переваги вогнепальної зброї були зведені до мінімуму і списи Загублених Душ простромили чимало жандармів та інших учасників експедиції, а кийки трощили черепи ворогів.
Зрештою, Загублені Душі були все-таки відкинуті, — адже з револьвера можна стріляти і в купі людей, — а живим довелося втікати. Але й прибульці теж втратили половину. Жінки племені подбали про те, щоб вороги не довго мучилися. Начальник поліції ревів від болю і люті, намагаючись витягти стрілу, що пронизала його руку. Проте зусилля його були марні, і Вісенте довелося відрізати оперений кінець стріли і тільки після цього витягти її. Торес, якщо не вважати того, що в нього нила рука від удару дрюком, загалом відбувся легким переляком; він вельми зрадів, побачивши старого жерця, що помирав, поклавши голову на коліна дочки.
Бачачи, що їх поранені вже не мають потреби в медичній допомозі, Торес і начальник поліції повели залишки загону до озера і берегом дісталися до руїн житла Королеви. Лише обгорілі палі, що виступали з води, показували те місце, де колись був будинок. Побачивши це, Торес розгубився, а начальник поліції розлютився.
— Але тут, у цьому будинку, і стояла скриня зі скарбом! — заїкаючись, пробурмотів Торес.
— Шукай голку в сіні! — заревів начальник поліції. — Сеньйоре Торес, я завжди підозрював, що ви йолоп!
— Звідки ж я міг знати, що цей будинок згорів?
— Мали б знати! Адже ви хвалитеся, що все знаєте! — кепкував начальник поліції. — Тільки мене вам не обдурити. Я давно вже стежу за вами. Я бачив, як ви украли смарагди і рубіни з очей ідолів. Нумо ділитися зі мною, і негайно!
— Зачекайте, будь ласка! Трішки терпіння! — заблагав Торес. — Треба добре роздивитися. Звичайно, я поділюся з вами, та що вони варті в порівнянні з цілою скринею! Будинок був легкий, неміцний. Скриня могла провалитися у воду, коли звалився дах. А смарагди від води не псуються.
Шеф велів своїм людям обстежити дно навколо обвуглених паль, і вони — хто убрід, хто уплав — обшукували мілкі місця, ретельно уникаючи виру. Знайшов розшукувану річ мовчазний Августіно майже біля самого берега, де вода доходила йому ледве до колін.
— Я стою на чомусь твердому, — заявив він.
Торес нахилився й обмацав предмет, на якому стояв Августіно.
— Це скриня, я певен, — сказав він. — Гей, усі сюди! Усі! Тягніть її на берег, подивимося, що там у ній.
Але коли скриню витягли і Торес уже зібрався підняти віко, начальник поліції зупинив його.
— Ану, всі у воду! — наказав він своїм людям. — Там ще багато таких скринь, їх треба знайти, інакше наша експедиція буде марною тратою. Хіба одна якась скриня може окупити всі наші витрати?!
І тільки коли усі залізли у воду і заходилися пірнати й обшукувати дію, Торес підняв віко. Начальник поліції стояв, немов уражений громом. Він лише дивився і бурмотів щось невиразно.
— Ну що, повірили мені нарешті? — запитав Торес. — Адже цьому скарбу ціни немає! Ми з вами тепер найбагатші люди в Панамі, у Південній Америці і в усьому світі! Це і є скарб племені майя. Ми чули про нього, ще коли були дітьми. Про нього мріяли наші батьки і діди. Конкістадорам не поталанило його знайти. А тепер скарб наш! Наш!
Поки вони, зачаровані, стояли і дивилися на своє багатство, жандарми один за одним вилізли з води і мовчки вишикувалися півколом за їх спинами, теж уп’явшись у скриню. Ні начальник поліції, ні Торес цього не підозрювали, як не підозрювали, у свою чергу, і жандарми, що до них нечутно підкрадаються Загублені Душі. І коли господарі накинулися на прибульців, ті, ніби заворожені, усе ще дивилися на скарб.
Стріла, випущена з лука з десяти ярдів, завжди смертельна, особливо якщо в стрільця є час націлитися. Дві третини шукачів скарбу впали відразу. У Вісенте, який, на щастя для Тореса, стояв за ним, влучило відразу щонайменше два списи і п’ять стріл. Жменька живих жандармів ледве встигла схопитися за гвинтівки й обернутися до нападників, як ті вже кинулися на них з кийками.
Рафаелю й Ігнасіо — двом жандармам, котрі брали участь ще в подіях на юкатанському нафтовому полі, — відразу розтрощили голову. А жінки з племені Загублених Душ, як і раніше, подбали, аби поранені не довго мучилися.
