Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Нарешті пролупало останнє слово пастора, і заговорив один з присутніх. Промова була лаконічною, але виразною, здавалось, кожне слово, мов карбована монета, з стукотом падає на віко труни, як сплата небіжчикові за його чесноти і заслуги перед суспільством.
Він ще не скінчив говорити, а трунарі, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, поволі наближалися до могили, сторожко озираючи кожного з учасників церемонії,— бува, ще хтось, схоче виступити з промовою. А щоб такому заціпило! Час дорогий — скільки ще роботи лишилося на сьогодні! Війна та голод звели здоров’я людей нанівець, мруть вони, наче мухи, тільки встигай ховати. Дивно, та й годі: під час війни лише вбивали, від хвороб майже ніхто не помирав, а тепер нікого не вбивають, хіба що випадково, а смерть смерті просто на п’яти наступає. Мабуть, заховані недуги виходять назовні.
Але з усього було видно, що виступати з надгробним словом більше ніхто не збирається. Промовець вів свою промову до кінця, жінки з прихованою цікавістю розглядали найближчі пам’ятники, чоловіки крадькома позирали на годинники, з усіх сил прагнучи зберегти на обличчі відповідний моменту вираз суму.
Коли невеличкий свіжонасипаний горбок заховався під вінками з чорними стрічками і церемонія закінчилась, учасники її заспішили до виходу з кладовища. Розмова, за інерцією, точилася півголосом, та жести ставали вільнішими, дехто дозволяв собі посміхнутися — люди квапились повернутися до звичайного розміреного життя, прагнучи якнайшвидше забути недавнє. Про нього вони згадали аж наступного дня, побачивши в газетах некролог, та й то на кілька хвилин, потрібних для того, щоб упізнати на вміщеному фото своє зображення.
Трохи більше уваги приділив згаданому некрологу один з працівників агентства «Родинне вогнище», зобов’язаний стежити за оголошеннями про смерть. Він старанно заніс до картотеки ім’я та прізвище небіжчика, дату смерті, місце поховання, щоб завжди мати напохваті потрібну інформацію, якщо хтось розшукуватиме живого, не знаючи, що той давно значиться в списках померлих. Адже «Родинне вогнище», приватне агентство розшуку безвісно зниклих, займалося і цією своєю безпосередньою справою.
Відтоді, як Фред Шульц уперше переступив поріг підпорядкованого йому закладу, тут дещо змінилося. Плющ на фасаді двоповерхового будинку з наближенням осені порідшав, зате обабіч будівлі і біля її задньої стіни знялося риштовання. Очевидно, справи агентства йшли непогано, якщо другого повоєнного року, коли гостро відчувався брак будівельних матеріалів і коштували вони неймовірно дорого, тут наважилися взятися за добудову й ремонт. Втім, це й зрозуміло — ґрунт для діяльності агентства був благодатний. Сотні тисяч людей, зв’язаних родинними і дружніми взаєминами, за роки війни загубили одне одного і тепер хотіли знову з’єднатися. От чому з таким навантаженням працювали листоноші, які доставляли в «Родинне вогнище» кореспонденції. Батьки розшукували своїх дітей, діти розшукували батьків, дружини будь-що хотіли дізнатися про долю чоловіків, наречені до дір зачитували рядки, давним-давно написані рукою коханого, — і всі надсилали сюди сповнені туги і надії листи, всі волали: допоможіть! Навіть отримавши повідомлення про смерть, багато хто сподівався, що то помилка: вбити можуть кого завгодно, тільки не їх сина, дочку, чоловіка, батька. І нескінченний потік білих, сірих, блакитних конвертів плинув і плинув у двоповерховий особняк. Люди надсилали листи, а слідом за ними і грошові перекази.
Ці перекази — спочатку внески на видатки, пов’язані з розшуками, а потім і гонорар за проведену роботу — щомісяця складались у чималі суми. Їх цілком вистачило б на утримання апарату, роз’їзди, збільшення тих прибутків, що визначають рентабельність кожної солідної фірми, якою б вивіскою вона не прикривалася. Але в «Родинному вогнищі» всі грошові надходження, включаючи і велику дотацію від анонімного благодійного товариства, поглинав один відділ, так званий «координаційний», де зосереджувалась та робота, для якої, по суті, і було створено агентство. Тут прискіпливо переглядався кожен лист, сюди відразу потрапляли відвідувачі, яких з усіх боків промацували, визначаючи їх придатність до виконання певних функцій.
Список працівників цього відділу Нунке свого часу сам приніс і вручив Фредові Шульцу з підкресленою урочистістю.
— Ганс Шмідт… Фріц Мюллер, Курт Нейман… — уголос почав читати Григорій і, знизавши плечима, зупинився. — Ці імена нічого мені не говорять, вони — мов жменька гальки, однаково обточеної водою. Може, ви поясните, гер Нунке, хто вони, ці Ганси й Фріци?
— Досьє на кожного ви, звичайно, одержите. Люди цілком надійні. Ті, хто колись складав еліту нації. Цілком зрозуміло, тепер також… Ось побачите, як чудово виправдає себе сама ідея утворення агентства. Ваша гуманна місія, безумовно, зустрічатиме всебічну підтримку в усіх, до кого ви звернетесь, і, зважте, повсюдно, про яку б зону не йшлося. Що ж до тих, хто звертатиметься до вас по допомогу, то тут у вас клієнтура збільшуватиметься. Незабаром почнеться масове повернення полонених з Росії, у пошуках рідних люди звертатимуться до вас. Уявляєте, скільки потрібної інформації можна буде здобути? Полон є полон, і для нас не складе великих труднощів спрямувати енергію озлоблених людей у потрібне річище. Я уявляю собі роботу «Родинного вогнища» так: два відділи, назвемо їх Західний і Східний, здійснюватимуть розшуки. Їх ми укомплектуємо звичайними службовцями, звісно, людьми лояльними, добре перевіреними. Хай вони здійснюють високу місію служіння людству: з’єднують друзів, відновлюють зруйновані родинні вогнища тощо. Для нас це другий план, тло, на якому розгорне свою діяльність основний, третій відділ, назвемо його Координаційний. В ньому весь сенс нашої роботи: створення агентурної мережі в східній зоні, організація постійного притоку біженців з підпорядкованого росіянам сектора… Для початку добре було б організувати дві-три сентиментальних історії, обивателі це люблять, і широко їх розрекламувати. Щось на зразок зворушливої зустрічі невтішної матері із своєю, знайденою нами, дитиною. Головне, повести справу так, щоб витиснути з бюргера сльозу розчулення, і тоді успіх можна вважати забезпеченим. Ми створимо собі ім’я і разом надійну ширму…
— І здійснити це мусить ваш покірний слуга? Згляньтесь, гер Нунке! Я ж нова людина в Берліні, не обізнана з місцевими умовами, з кадрами, на які можу розраховувати.
— Пусте! Хай вас не турбує організаційний бік справи, я беру його на себе. У своє розпорядження ви одержите чудовий будинок на одній з центральних вулиць Берліна, штат основних працівників, велику дотацію.
— Отже, вам потрібен пішак, який де-юре очолить справу?
— Навпаки, людина, здатна круто замісити тісто.
— Щоб видати вам відразу готовий пиріг?
— Казна-що, Фред! Ніхто від вас цього не вимагатиме. І навіть вами не опікуватиметься. Вам нададуть усі можливості для власної широкої ініціативи. Ви звітуватимете лише поквартально, до того ж мені.
Саме за такий звіт і засів сьогодні зрання Григорій, наказавши секретареві нікого до себе не пускати. Він працював уже з годину, але справа посувалась погано, думки невідв’язно поверталися до власних турбот. Надто багато навалилося на нього відразу.
Порушився зв’язок із Домантовичем. Як не силкувався Зеллер, але влаштувати свою людину в обслугу школи не щастило, а вириватися в місто Домантовичу ставало дедалі трудніше. Під час поїздки в Мюнхен Григорій пропустив заздалегідь призначену зустріч і тепер марно тинявся вечорами по тих злачних місцях, де можна було зустріти вихованців школи і їх наставника. Очевидно, підопічних Домантовича з якихось причин позбавили тих коротких заохочувальних відпусток, що надавалися кожній групі раз у два тижні для «психічного розвантаження».
Непокоїла Григорія і Марія. Він тримав з нею зв’язок через того ж невтомного Зеллера і знав у яку скруту вона потрапила через загибель Клари. Відвідини моргу, нові свідчення після затримання Петерсона в поліцей-президіумі, все це вкрай виснажило бідолашну жінку. Як ніколи вона потребує дружньої підтримки, а йому наказано на деякий час порвати а нею особистий зв’язок. Необхідність такої перестороги цілком слушна, але йому до болю прикро стояти ніби осторонь подій…
