Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Поспішай, Гаю, — благально мовив Док. — Неси його обережно, в нього зламано двоє ребер. Іди, Гаю, іди, будь ласка.
Гай Джілберт узяв на плечі помічника шерифа й поніс надвір. Перед дверима він востаннє глянув на Дока. Той сидів на підлозі, похнюпивши голову, може, вперше в своєму житті.
Вода вже сягала високому Гаєві по стегна. Навколо не видно було жодної душі. Він важко побрів геть від барака. Дійшовши метрів за п’ятдесят до схилу, Гай розгледів на ньому людей, що сиділи нерухомо на прискалках, ніби самі витесані з каменю. Один зіскочив і рушив йому назустріч. То був Арчі. Вода йому доходила уже попід пахви. Він подав Гаєві руку й сказав:
— Боєр лежить убитий під своїм бараком.
Вони добралися до узбіччя і вдвох витягли непритомного Ларрі нагору. Внизу хлюпотіла вода, жадібно лизала скелі. Коли Гай обернувся, перед ним було брудно-жовте море, збрижене хвилями. Звідти, де раніше стримів велетенський кам’яний ніс, у долину, пінячись і гуркочучи, ринув могутній водоспад.
Коли пролунав вибух, Гол Слейтер і Семюел Мур були вже в сідлі. Тут, у кінці долини, повітряна хвиля трохи спала. Коні стали дибки, обернулися й понесли. Гол Слейтер згубив Мура з очей. Він з усієї сили намагався вгамувати коня, хоч боявся, що може кожної миті випасти з сідла. Нарешті кінь трохи втихомирився. Курява огорнула все навколо, засліпила очі, і Слейтер не знав, де саме він опинився. Не було іншої ради, як здатися на інстинкт коня. Тремтячи з ляку, кінь обережно рушив уперед. Слейтер тільки час від часу стримував його, щоб послухати, чи не долине якийсь голос.
Він зразу здогадався, що вибух міг статися лише в печері, де сховано динаміт. Незабаром спереду почулися голоси. То був табір корктаунців.
— Збирайтеся тут! — крикнув хтось.
Гол полегшено відітхнув, упізнавши Семюелів голос. Він під’їхав ближче і хрипко гукнув, силкуючись перекричати свист, гуркіт і галас людей:
— Я їду нагору, Семе!
— І я з тобою!
Примчавши до потоку, вони вражено побачили, що в ньому не було води. Коні не хотіли йти далі, довелося добре підострожити їх. Стало трохи ясніше. Раптом під копитами в коней захлюпала вода. Гол нахилився з сідла, злякано приглядаючись до неї. Де вона взялася? І так швидко прибуває! Десь далеко чути було клекіт і шум.
— Семе! — нажахано крикнув він. — Із гори прорвалася вода! Вибух…
— Вертайся назад, Голе, бо там буде лихо. Мур став раптом на диво спокійний.
Вони під’їхали один до одного й ззирнулися. їх оточувала хмара куряви.
— Чому я, Семе? — суворо, майже знервовано спитав Гол Слейтер. — Я поїду далі! Ти знаєш табір…
— Ні, Голе! Вони тебе краще послухають, у тебе рука твердіша, і ти всьому даси лад. Подумай про жінок. Там вище вже, мабуть, зчинилася паніка, хочеш, щоб вона й на наш табір перекинулась?
— Я хочу…
— Я сам знайду Гая й Дока. Погодься зі мною. Твоє місце в таборі.
Вода вже шуміла під ногами. Коні неспокійно тупцяли, і їх доводилося тримати з усієї сили. Треба було квапитись, кожна хвилина могла дорого коштувати.
— Ну, їдь, — видушив із себе Гол. — Та коли…
— Я знаю, Голе. Хай кожен буде на своєму місці. Ми завжди робили те, що слід, а тепер ми потрібні в долині як ніколи. Бувай, Голе. Виведи наших щасливо на схил, там зустрінемось.
Вони потиснули один одному руку й роз’їхалися врізнобіч.
Мур не шкодував коня, чимдуж підганяв його острогами вперед. Люди були в небезпеці. Він усе сподівався, що, може, хоч подме вітер та розвіє куряву. Де Боєрів і Доротеїн бараки? Що з Гаєм? Коневі доводилось усе важче, вода підіймалася й тягла його за собою. Раптом Мур відчув, що кінь почав грузнути в намулі й насилу переступає ногами… Він схибив з твердої дороги! Краєвид затягла сіра курява. Мур крикнув і вистрілив з револьвера, але все потонуло в клекоті води. Ні, безглуздо борсатися серед цього моря! Нікому він не зможе допомогти. Треба вертатися!
Несподівано Мур побачив високу хвилю, що налітала на них. Ноги під конем угнулися, вода підняла його вгору, тоді знову кинула вниз. Хоч Мур і вилетів із сідла, одначе кінь, падаючи, потяг його за собою. Уже під водою старий відчув пекучий біль у правій руці. Йому розтрощило кістку.
Коли Мур виринув, переляканий кінь борсався коло нього, б’ючи копитами по воді. Нарешті йому пощастило стати на ноги, він дико заіржав і вистрибом помчав геть.
Мур не вмів плавати. Вода сягала йому вже попід руки. Течія підхопила його, і він насилу тримався на ногах. Права рука теліпалася, як нежива, хоч болю він уже не відчував. Перед ним з’явився великий фургон, він ухопився лівою рукою за спицю колеса і відчайдушно намагавсь утриматися. Вилізти на фургон старий уже не мав сили. Він важко хапав ротом повітря. Надійшла нова хвиля, закрутила фургоном раз, удруге і поховала під ним Семюела Мура. А вода клекотіла, вирувала, і курява хмарою висіла над долиною.
Гол Слейтер теж підострожив свого коня. Забачивши намети, він крикнув:
— Повінь! Повінь! Хапайте тільки найнеобхідніше та харчі! І до схилу! До лівого!
Він проїхав по всьому таборі, вигукуючи те саме. Тоді зіскочив з сідла. Том і Лі Байт уже бігли до нього.
— Запрягай коней! — крикнув він Томові в обличчя.
З’явився Ед Фінні, а за ним і мати з сестрами. Том з Едом кинулися по коні.
— Сидіть коло воза! — гукнув Лі Байт жінкам і слідом за Голом побіг по Бренкера.
Вони поклали його на підводу, Том з Едом привели вже двох коней, що злякано опиралися. Жінки помогли їм запрягати. Лі Байт з Голом винесли й Джо. Мурова ослиця бігала навколо, шукаючи свого господаря. Вона була налякана, стривожена і в одно тикалася на всі боки, вишкіривши зуби. Нарешті, не знайшовши Мура, ослиця стала коло воза.
Решта корктаунців метушилися, виносили своє золото. Том дужими руками тримав коней. На підводу складали борошно, хліб, сало, казанки й дрова. Коли Том пустив коней, вода сягала вже майже по маточини коліс. Коні рвонули з місця. Коло схилу їм було вже води по груди. Том скочив з воза й перерізав посторонки. Ослиця почала спритно спинатися на гору…
Коли засірів світанок, долина була вже озером, а її виснажені мешканці, як мухи, пооблипали обидва схили. Легенький вітер брижив каламутну воду, що переливалася через насип з каміння в урвище. Нарешті насип не витримав, загуркотів і гунув у провалля. Вода знову завирувала. Течія підхоплювала дошки, намети, цілі вози, столи, стільці, ослони, трупи коней та людей і несла з собою. Гол Слейтер побачив Доротеїну музичну скриньку, що гойдалася й переверталась на воді. Вона пропливла повз них і зникла в урвищі. Все зникало в урвищі. Вода в ньому піднімалася вище й вище і врешті заповнила його вщерть. Течія зупинилася, каламутна вода знову піднялася, тоді повільно покотилася далі — мабуть, нова річка десь знайшла собі дорогу з гір.
Гол Слейтер цілий ранок майже ні до кого не озивався. Він боявся за Мура і все шукав його очима.
З’явився Гай Джілберт. Удвох з Арчі вони повільно пробиралися попід горою, несучи на руках Ларрі. Рут тихо скрикнула й рушила їм назустріч. На Гаєвому обличчі з’явилися глибокі зморшки, воно постаріло, а скроні засріблилися сивиною. Він обняв Рут, і дівчина заплакала.
Після полудня всі, хто лишився живий, зібралися в горішньому кінці долини. Повінь сюди не досягла. Семюела Мура серед урятованих не було.
Другого дня більшість людей виїхали з долини.
Через три дні Гол Слейтер з корктаунцями та ще кількома чоловіками стояв коло того місця, де нова річка витікала з гір. Вона закрутами прокладала собі шлях і бігла в глиб піщаної пустелі. Едвард Фінні, що стояв поруч з Голом, прошепотів:
— Зміїна річка.
Корктаунцям сподобалася назва: справді звивається як змія. Та Ед, кажучи так, думав про Чортову пащу і про те, що він бачив у ній на дні.
Увечері вони сиділи коло багаття і радились.
— Треба до цієї річки прийти весною з ночовками. Сюди, мабуть, нанесе золота, — сказав один чоловік.
Гол Слейтер глянув на нього.
