Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— Ви не враховуєте найбільший чинник — поразку у війні. Так чи інакше, а це не могло не відбитися на долі кожного. І що б там не було, а ми з вами в значно кращому становищі, ніж багато наших співвітчизників, змушених тинятися по світу або нидіти за ґратами у себе вдома. Я вже не кажу про тих, хто наклав головою. Ми з вами принаймні можемо діяти, виконувати свій обов’язок перед батьківщиною.
— За чужою підказкою? Незабаром повертається Думбрайт, я певен, що його знову посадять нам на шию. Не Думбрайта, то іншого. От і вихиляйся перед ним, щоб не втратити навіть того, чого вже досягнув.
— Ви, шефе, надто песимістично дивитесь на речі.
— А ви досі ладні бавитись романтичними цяцьками. О, я бачу, як ви спалахнули! Готові наговорити мені безліч бучних слів. А вони ніщо, бульбашки, що тільки мить виграють барвами райдуги, а потім лускаються. Замолоду я теж був таким, як ви. З нахилом до романтики… ідеалізму, якщо хочете. Та одного дня все це злетіло з мене, мов луска, здута могутнім шквалом.
— Що ж то був за день і в який шквал ви потрапили?
— Я став перед проблемою вибору: утвердитися в житті чи дати себе зламати.
— Цікаво!
Нунке посоловілими очима глянув на співрозмовника, хитнув голову статуетки і почав розповідати поволі:
— До біса передісторію, вона тут не має ваги. Почну з головного… Одного разу сталося так, що я змушений був стріляти в одну дуже близьку мені людину… Я вже почав вибиватися в люди, та по суті лишався сентиментальним йолопом… Мене мучила думка, що саме мені доручено цю справу. Треба сказати, до цього мені не доводилось стріляти в людину. Не те щоб зовсім не доводилось… Я стріляв, але тоді автомат ходором ходив у мене у руках, спрямований у заметіль, у невиразні темні силуети. А тепер за п'ять метрів від мене стояв мій колишній друг і дивився на мене сповненими сліз очима… Він якось дивно дихав: пара з рота виривалася так часто; ніби він розпалював пригасаючу сигарету… Але я мусив стрельнути і стрельнув. Лише один раз. Один раз натиснув на спуск, і він упав… Не знаю, куди я влучив, але він лежав ниць, і тіло йому зсудомлювали корчі… А я стояв заціпеніло і дивився на його руку. Дивився, як крізь її пальці, що затисли грудку снігу, проступали і поволі стікали прозорі краплини. Це танув сніг від людського тепла. Краплин ставало дедалі менше, і ось уже звисла одна, покаламутнішала і перетворилась у маленьку крижинку, припаяну холодом до замерзлої руки… Зараз про це смішно згадувати, але тоді, особливо перший час, мені все снилася та задубіла рука. Не обличчя, не очі, а саме рука з крихітною крижинкою між пальцями… Це була криза, після якої я став тверезо дивитись на життя і зрозумів: перемагає той, хто зважується переступити через усе!
Надвечір того дня, коли точилася ця розмова, до невеличкої брами в дальньому кінці кладовища під’їхала чорна машина, і з неї вийшов невідомий в темному плащі. В руках він тримав невеличкий букетик квітів. Обережно озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, ввійшов на кладовище, що зустріло його шелестом опалого листя. Поволі, ніби гуляючи, простував прозорими тунелями алей, обабіч яких навічно застигли в скорботному караулі пам'ятники і надгробки. Незабаром спинився біля невеличкого, зовсім свіжого горбика з хрестом і мармуровою дошкою в узголів’ї.
«Чи варто було сюди приходити? — меланхолійно думав невідомий у темному плащі. — Втім, не кожному випадає нагода прикрасити квітами власну довічну домівку. Шкода, звичайно, що я не міг бути присутнім на самій церемонії. Ото було б кумедно! Можна було б, наприклад, виголосити коротеньку промову. А оскільки про небіжчиків погано не говорять, довелося б вихваляти самого себе… Ну, та дарма, на наступну процедуру я потраплю напевне, хоч як не страшно про це подумати. І таке може статись дуже скоро…»
Незнайомий стояв, похитуючись з п’ят на носки, пойнятий раптовим почуттям смутку, забобонного страху перед майбутнім. «Даремно я спокушаю долю… Ні, не слід було сюди приходити!» — дорікав він собі, з відразою дивлячись на свіжонасипаний горбок. Несміливо, ніби крадькома, перевів погляд вище, на мармурову дошку, і півголосом прочитав:
ВЕРНЕР БОЛЬМАН 1907-1947
Враз його погляд став злим і колючим.
«Тільки й усього! Не спромоглися навіть на якусь зворушливу сентенцію: «Пером тобі земля» чи щось подібне. Скнари! І вінки жалюгідні, мов пообщипувані… Нічого до пуття не зроблять! А це що? Ну, звісно, — переплутали рік народження… Йолопи! Змінити дошку вже не можна — поспішили вмістити фото в газеті… Достобіса! Розпустив тут слину. Хіба мало ти бачив могил на своєму віку? Але то були чужі могили… Тьфу, тьфу, тьфу, ти, бува, не з’їхав з глузду? А ця хіба твоя? Квіточки, бачте, приніс… Так і справді можна біду накликати…»
Жбурнувши букет кудись повз горбок, Больман швидко попрямував до виходу. Близько брами притишив ходу, обережно визирнув. Дорога була безлюдна. Поквапливо сів у машину і ривком узяв з місця.
«Так чи так, а Больмана більше нема. Є Зепп. Почнемо нове… Ні, продовжимо старе життя під новою вивіскою… А все ж шкода розлучатися з власним іменем. Хіба погано звучало: Вернер Больман… Якби ж не програли війну!..»
Руки мертвою хваткою вчепилися в кермо, нога дужче натиснула на акселератор, тулуб немов рвонуло вперед. Це лють шарпала живого покійника, лють за поразку, за втрачені можливості, за вимушену відмову від власного імені.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Убивці ховаються
Григорій сам вів свій «опель». Після ремонту мотор і всі ходові частини працювали бездоганно. Було приємно відчувати їх злагодженість. Гончаренко давно не сидів за кермом і тепер з особливою гостротою сприймав, як слухняно скоряється машина кожному його порухові.
«Коли б отак усе ладналося сьогодні й надалі!» — подумав він мимохіть, і тоскне почуття з новою силою стиснуло йому серце.
Відколи він дізнався про загибель Лютца, воно не залишає його, мов зубний біль, що то притишується, то знову стає нестерпним.
Якби він наполегливіше розшукував Карла, якби встиг з ним побачитись! Григорія невідступно переслідує думка, що тоді все могло б скластися інакше. Інше місце проживання, інше коло друзів, навіть звичайний зсув у часі в таких випадках важить дуже багато… І потім він, Григорій, міг би застерегти Лютца…
Чому Карл оселився саме в Карові? Чому саме цього вечора приперлася до нього Берта? Невже вона геть непричетна до вбивства, як це намагається довести Нунке? І яка роль у цьому її чоловіка?
Знову спливає в пам’яті вчорашня розмова. Десь о шостій годині йому подзвонив Нунке й попросив негайно прийти до нього додому, на Курфюрстендамме. Він сам відкрив двері, і Григорія вразило, як за кілька днів хвороби змінилося не лише його обличчя, а і вся постать. Опущені плечі, зсутулена спина промовляли більше, ніж неголені щоки, мішки під очима, силувана посмішка, що промайнула на устах, схожа на нервовий тик.
Нунке провів Григорія у свій кабінет і замкнув двері.
— Сідайте, Фред, і не дивуйтеся з цієї остороги. Я потрапив у таке становище, коли у власній господі почуваєш себе, наче в оточеному дзоті. Так, саме так… — Нунке замовк, з перебільшеною старанністю припалюючи на чверть скурену сигару. Кілька разів пихнувши, він знов поклав її на попільничку й сердито відсунув, наче вона заважала йому приступити до розмови.
— Як бачите, нервую, — сказав він, і уста його знову смикнула схожа на тик посмішка. — Ви зараз зрозумієте чому. Та перш ніж розповісти вам про свою скруту, хочу попередити: я викликав вас не як підлеглого, а як товариша-офіцера, на честь і скромність якого я можу розраховувати.
— Безумовно, гер Нунке! Все, що ви скажете, залишиться між нами. І якщо моя допомога…
— Не криюсь, я на неї розраховую… Але перш ніж перейти до основного, хочу вас запитати: скажіть, ви звернули увагу на так звану справу Лютца?
Григорію здалося, що під ним хитнувся стілець.
