Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗

Так я пробирався десь годину, поки не вийшов на відкритий берег, де не було ні кущів, ні очерету. Я йшов, підстрибуючи, пританцьовуючи і відмахуючись розпухлими руками від клятих кровопивців, що хмарою кружляли над моєю головою. Кінець мій був уже не за горами. Сили мене полишали, я мало не падав з ніг. І цієї миті я раптом побачив перед собою кілька бронзовошкірих тубільців у білому одязі. Мабуть, вони ловили в річці рибу, але тепер сиділи на березі і їли, а біля берега було припнуто чимало довгих човнів, навантажених усілякою всячиною.

Забачивши мене, тубільці голосно закричали щось незнайомою мовою, похапали свою зброю, — луки зі стрілами і дерев’яні дрючки, обсаджені зусібіч уламками вулканічного скла [77], — і стали наближатися, мабуть, із наміром мене добити. Я здійняв руки догори, благаючи пощади. Коли тубільці побачили, що я беззбройний і зовсім безпорадний, вони опустили зброю і збуджено заговорили зі мною. Я похитав головою на знак того, що нічого не розумію, потім показав рукою у бік моря, а тоді на своє розпухле обличчя і тіло. Тубільці закивали головами. Один з них подався до човнів і приніс якусь пахучу мазь коричневого кольору. Потім він знаками наказав мені зняти рештки пошматованого одягу, що викликав у них неабиякий подив. Коли я роздягся, тубільці намастили мене коричневою маззю, і я відразу відчув значне полегшення: свербіж і біль припинилися, а найголовніше — запах мазі відгонив комах, які відтепер мені майже не допікали.

Після цього тубільці нагодували мене смаженою рибою, коржиками і напоїли чудовим гарячим пінистим напоєм; пізніше я довідався, що це був шоколад. Коли я наситився, тубільці тихенько порадилися поміж собою, а потім знаками наказали мені увійти до одного з човнів і лягти на спеціально постелені циновки. Я підкорився. Разом зі мною до того ж човна, — він був достатньо місткий, — сіло ще троє. Один, вельми поважний чоловік із приємним обличчям і величними рухами — я його відразу визнав за найголовнішого, — сів навпроти мене, а ще двоє примостилися на носі та на кормі і взялися за весла. Ми відчалили у супроводі трьох човнів, але ледве встигли подолати милю, як я поринув у сон, бо був украй стомлений.

Прокинувся я зовсім відсвіжений, проспавши, мабуть, довгенько, бо сонце вже сідало. Із подивом я зауважив, що величавий тубілець навпроти мене оберігає мій сон, відганяючи від мене комарів замашною гілкою. Отже, зі мною обійшлися милосердно, і начебто нічого не загрожувало. Я намагався збагнути, куди я, власне кажучи, потрапив, що це за дивна країна і хто ці люди. Та згодом мені набридло сушити собі голову і я замилувався навколишнім краєвидом.

Ми підіймалися угору якимось вузьким рукавом. Заболочені чагарі зникли, і замість них обабіч розкинулися розлогі гаї. Величезні дерева перевершували найбільші дуби. Деякі з них були дивовижно красиві! Ліани обвивали їх, звисаючи з верхів’я, а між ними виднілися барвисті пишні квіти, що росли просто на деревній корі немов мох. Хрипкоголосі птахи з яскравим сяйливим оперенням пурхали в гущавині, зграї мавп стрибали злякано з гілки на гілку, стривожені нашим наближенням.

Останні промені сонця золотили ці дивні, невидані для мене пейзажі, коли ми причалили до берега і зійшли на землю. Стемніло майже миттєво, і я помітив тільки, що мене кудись ведуть добре второваною дорогою. Підійшли до воріт; тут товпилося ціле юрмисько і чулося валування собак; мабуть, це був вхід до поселення. Ми минали довгу вулицю із будинками обабіч. Біля порога останньої будівлі мій супутник зупинився, узяв мене за руку і завів до вузької низької світлиці, освітленої глиняними світильниками. Кілька жінок наблизилися і поцілували його, решта, мабуть, служниці, схилилися перед ним, торкаючись однією рукою підлоги. Потім усі погляди звернулися до мене, і зусібіч на мого супутника посипалися питання, про зміст яких я міг тільки здогадуватися.

Коли загальна цікавість була вдоволена, жінки принесли тарелі з безліччю незнайомих страв і розставили їх просто на циновках. Господар жестом запросив мене до вечері. Я сів поряд із ним і заходився коло їжі.

Жінки-служниці були вельми привабливі, але з-поміж усіх особливо виділялася своєю грацією висока, струнка дівчина з ніжним і добрим виразом обличчя, що додавав їй особливої чарівності. Вона була така ж смаглява, як усі, але з правильними рисами обличчя і прекрасними очима. Я згадую про неї тут з двох причин: бо вона двічі врятувала мене — від жертвоприношення і від тортур, і тому, що ця жінка була не хто інша як Марина; згодом вона стала коханкою славнозвісного Кортеса, і без неї він ніколи б не зумів захопити Мехіко. Але у той час вона навіть не думала, що саме їй судилося віддати свою батьківщину Анауак під владу жорстоких іспанських поневолювачів.

З першого погляду я помітив, що Марина — відтепер я називатиму її саме так, бо її індіанське ім’я надто важковимовне, — була схвильована моїм жалюгідним виглядом і робила все можливе, щоб полегшити мій стан і позбавити від настирливої цікавості присутніх. Вона принесла мені води вмитися, подала чисту полотняну одіж замість брудного лахміття і накинула на мої плечі плащ, майстерно зшитий з яскравого пір’я.

Після вечері мене провели у маленьку кімнату з циновками замість постелі, я тут же впав у цей закуток і став розмірковувати про своє майбуття. Мій колишній світ був утрачений і, мабуть, назавжди, та зате я опинився серед приємних і добрих людей, з усього видно, зовсім не схожих на дикунів. Правда, мене турбувало дещо: я виявив, що, незважаючи на добре ставлення, зі мною обходилися, як із полоненим: на порозі моєї кімнати спав воїн, озброєний списом із мідним наконечником.

Перш ніж заснути, я виглянув крізь дерев’яні ґрати у віконній проймі, і побачив, що будинок розташований на краю чималого майдану. Посередині височіла величезна темна маса у формі піраміди заввишки десь у сто футів. На вершині цієї піраміди виднілися контури храму, як я правильно вгадав, а перед входом горів вогонь. Уже засинаючи, я все ще роздумував, для чого знадобилася така гігантська споруда і на честь яких богів?

Уранці мені це належало з’ясувати.

Тут треба, мабуть, розповісти про те, що мені стало відомо лише далеко пізніше. Я потрапив до міста Табаско, столиці однієї з південних провінцій Анауака, розташованої від головного міста Теночтітлана, нині Мехіко, на відстані кількох сотень миль. Річка, до гирла якої мене пригнало, називалася Ріо-Табаско. Саме тут висадився Кортес наступного року. А моїм господарем був касик, себто вождь, Табаско, саме той, котрий згодом подарував Кортесу Марину. Отже, я виявився першою білою людиною, що жила серед індіанців, якщо не брати до уваги якогось Агілара; років за шість до мене буря викинула його з кількома товаришами на юкатанське узбережжя.

Агілара виручив Кортес, а решту було принесено в жертву Уїцилопочтлі, жорстокому богу війни. Але індіанці вже начулися про іспанців і дивилися на них із забобонним жахом. Приблизно за рік до цього узбережжя Юкатану відвідав ідальго Ернандес де Кордова, що неодноразово бився з тубільцями, а після нього, незадовго до моєї появи, у гирло річки Табаско заходили каравели Хуана де Гріхальви. Отже, мене сприйняли за одного з людей цього незнайомого дивного племені теулів, як індіанці називали іспанців, себто — за ворога, крові якого жадали їхні боги.

Освіжений міцним сном, я піднявся на світанні, умився і, одягнувшись у приготовлену для мене полотняну одіж, зайшов до великої кімнати. Мені тут же принесли сніданок, але щойно я встиг підкріпитися, як до кімнати увійшов мій господар, касик, у супроводі ще двох людей, вигляд яких примусив мене здригнутися від жаху, їхні довгі чорні пасма волосся якась дивна маса склеювала в огидний ковтун, обличчя були страхітливо-жорстокі, а чорний одяг був розшитий якимись таємними містичними знаками криваво-червоного кольору. Усі присутні, не виключаючи самого касика, з видимою шанобою ставилися до цих людей, що безцеремонно розглядали мене з такою лютою радістю, що аж кров мені застигала в жилах. Один з них наблизився, шарпнув одіж у мене на грудях і, поклавши огидну брудну долоню на моє тріпотливе серце, узявся презирливо рахувати вголос удари. Як я дізнався пізніше, він заявив, що я дуже міцний. Упродовж цієї сцени його супутники не відкривали рота і лише схвально кивали головами.