Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗
Щоб зрозуміти, що тут відбувається, я перевів погляд на обличчя присутніх, намагаючись прочитати у них відповідь, і раптом зустрівся з очима Марини. Те, що я в них прочитав, не полишило у мене ані найменшого сумніву: вони були сповнені страху і жалощів. Я збагнув, що на мене чекає якась жахлива смерть. Але перш ніж я устиг усвідомити те, що відбувалося, і щось зробити, жерці, або, як їх називають індіанці, паба, схопили мене і потягли з будинку. Усі присутні, окрім касика і Марини, висипали слідом за нами.
Я побачив, що знаходжуся на великій базарній площі, оточеній красивими кам’яними будинками; лише зрідка серед них траплялися глиняні хатини. Площа швидко заповнювало юрмисько — чоловіки, жінки і діти — всі прагнули подивитися, як мене ведуть до високої піраміди, на вершині якої палав вогонь.
Біля підніжжя піраміди мене заштовхнули до невеликої кімнати, вирубаної в товщі каменю. Тут ще кілька жерців зірвали з мене весь одяг, окрім пов’язки на стегнах, і поклали мені на голову вінок із квітів. У цій кімнаті вже перебували двоє індіанців; судячи з їхніх спотворених жахом облич, вони були теж приречені на смерть.
І тут десь угорі над нашими головами тривожно, гучно пролунав барабан. Нас вивели з кімнати і помістили в середині численної процесії жерців так, що я виявився попереду приречених індіанців. Жерці затягли якийсь гімн, і ми почали підійматися спіральними сходами піраміди, поки нарешті не досягли верхнього квадратного майданчика із сторонами завдовжки приблизно сорок футів. Звідси відкривався чудовий краєвид на місто і околиці внизу, але мені було не до того. Навпроти мене на іншому краї майданчика стояли дві дерев’яні башти — храм бога війни Уїцилопочтлі і храм бога повітря Кецалькоатля. Крізь відчинені навстіж двері храмів виднілися страхітливо-потворні, витесані з каменю, постаті обох богів, а перед ними на низеньких вівтарях плавали у великих золотих чашах серця вчорашніх жертв. Стіни храмів вкривали зсередини відворотні і страшні картини. Напроти башт горів на великому вівтарі непогасний вогонь, перед вівтарем височів прямокутний опуклий згори блок із чорного мармуру, схожий на звичайний стіл, які стоять у нас в харчевнях, а поряд лежав величезний круглий камінь із мідним кільцем посередині.
Щойно ми досягли верхнього майданчика, як мене схопили і поставили на круглий камінь. Тут на мене начепили шкіряний пояс, прив’язаний до мідного кільця мотузком. Потім мені сунули в руки спис, роздали такі ж самі списи двом приреченим індіанцям, які йшли слідом за мною, і знаками наказали почати бій: індіанці мали нападати, а я — захищатися. Верховний жрець подав знак, наказуючи індіанцям почати бій, проте обидва вони були такі перелякані, що не рушили з місця. Тоді жерці почали шмагати їх батогами, і нещасні кинулися до мене, волаючи від болю. Один з них перший досяг каменя. Я ударив і пронизав списом його руку. Упустивши свою зброю, він відскочив убік, і другий індієць пішов за ним. Вони не хотіли боротися за життя, і ніякі удари батогів уже не могли їх змусити битися зі мною.
Побачивши, що мужність остаточно покинула полонених, жерці вирішили з ними покінчити. Під гучний спів і музику вони підтягли пораненого індіанця до чорного мармурового столу — я вже зрозумів, що це був жертовний камінь — і перекинули його на опуклу поверхню горілиць. П’ять жерців учепилися в нещасного: один тримав його за голову, двоє за руки і двоє за ноги. Потім до нього наблизився верховний жрець, одягнений у багряне вбрання, той, що рахував удари мого серця. Пробурмотівши якесь заклинання, він замахнувся зігнутим ножем із обсидіану, одним ударом розпанахав груди бідного індіанця і здійснив стародавній обряд жертвопринесення сонцю.
Цієї миті увесь незчисленний натовп унизу, перед очима якого відбувалося це криваве дійство, упав ницьма і лежав на землі доти, доки серце жертви не опустили у золоту чашу перед богом Уїцилопочтлі. Потім страшні жерці бога кинулися до тіла жертви. З дикими криками вони дотягли його до краю майданчика піраміди, або, точніше, теокалі, і шпурнули донизу так, що воно покотилося по крутому схилу. Біля підніжжя теокалі труп підхопили якісь люди і понесли. У той час я ще не знав, для чого він їм потрібен.
Тут же настала черга другої жертви, і знову натовп на площі благоговійно впав ницьма. Потім дійшло до мене. Коли жерці схопили мене, все попливло перед моїми очима, і я опам’ятався вже на зловісному жертовному камені. Повиснувши на моїх руках і ногах і відтягуючи назад голову, жерці не давали мені ворухнутися. Я лежав на спині, випнувши груди так, що туго напнута шкіра мало не лопалася, як на барабані. А наді мною стояв сам диявол у подобі жерця з ножем в руці. Ніколи не забуду я ні його лютого обличчя, спотвореного жадобою крові, ні його очей, що лиховісно зирили з-під сальних пасом. Труснувши головою, жрець зволікав. Він примірявся неквапно, вколовши мене ножем в те місце, куди хотів завдати удару. Здавалося, минула ціла вічність, поки я лежав отак, здригаючись від кожного уколу, але нарешті жрець зважився і змахнув ножем.
Немов крізь туман я бачив, як зблиснув ніж. Але цієї миті чиясь рука перехопила руку жерця, і я почув тихий голос.
Мабуть, те, що жрець почув, було йому не до вподоби. Пронизливо завивши, він рвонувся, щоб заколоти мене, але та ж сама рука знову перехопила ніж на льоту. Жрець подався до храму Кецалькоатля, а я так і залишився розпростертий на жертовному камені, зазнаючи неймовірних мук. Чому мене не вбили відразу? Невже вони ще мене катуватимуть перед смертю? Одна ця думка була для мене жахливішою за будь-яку агонію.
Я лежав на клятому чорному камені, і безжальне сонце пекло мої голі груди. Знизу долинав віддалений гул багатотисячного натовпу. І поки я лежав там, розіпнутий, здавалося, усе моє життя промайнуло перед очима. Я пригадав далеке дитинство, мою клятву, прощальний поцілунок і останні слова Лілі, пригадав, яке обличчя було у де Гарсіа, коли мене кинули в море, пригадав смерть Ізабелли де Сигуенса, і я востаннє подумав, чому служителі всіх богів такі жорстокі?!
Але знову почулися кроки, і я заплющив очі, чекаючи удару як звільнення. Проте спливла хвилина, потім друга, але нічого не сталося. Натомість мене раптом поставили на ноги, хоча я думав, що ноги вже мені більше ніколи не знадобляться, а потім довели до краю майданчика, бо сам іти я не міг. Тут мій жрець-кат, прокричавши натовпу біля підніжжя якісь слова, що примусили усіх зашуміти, як ліс від, пориву вітру, обійняв мене скривавленими руками і поцілував у чоло.
Тільки тепер я помітив, що поряд зі мною стоїть касик, той, що захопив мене у полон — величний і незворушний, із загадковою усмішкою на обличчі.
Мені допомогли вмитися, знову одягли, ввели до святилища Кецалькоатля і поставили перед жахною статуєю цього божества. Поки жерці бурмотіли свої молитви, я стояв, не в змозі відірвати погляду від золотої чаші, в якій мало лежати моє серце. Потім, підтримуючи обабіч, мені допомогли спуститися сходами до підніжжя теокалі, де касик узяв мене за руку і повів крізь натовп. Я помітив, що тепер індіанці дивилися на мене із якоюсь побожністю. Першою людиною, що зустріла нас у будинку касика, була Марина, вона звернулася до мене з якимись ласкавими словами, але я їх не зрозумів. Мене відпустили в мою кімнату, і тут я провів решту дня, зовсім змучений пережитим. Воістину, я потрапив у лапи сатани!
Чи знаєте, як мені вдалося врятуватися від жертовного ножа? Мені допомогла Марина. Я припав їй до душі, і вона зглянулася над моєю страшною долею. Маючи жвавий розум, Марина придумала, як мені уникнути смерті.
Коли я вже йшов до жертовного каменя, вона звернулася до свого володаря касика і нагадала йому, що імператор Анауаку Монтесума, стурбований появою теулів, себто іспанців, як відомо, не раз висловлював бажання побачити одного з них. Марина сказала, що я, поза сумнівом, теуль, і Монтесума напевно розгнівається, якщо мене принесуть у жертву в цьому віддаленому місті, замість того, щоб спочатку показати йому, а вже потім — як він зволить. Касик визнав її слова слушними, але сказав, що вже пізно.
