Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Не завжди легко бути «рукою провидіння», коли йдеться про серце матері, навіть смертельно ображене…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Одного зимового дня…
Ранок нового дня. Для кожного він починається по-своєму, хоч ці відмінності і не впадають одразу в око, настільки все навколо підпорядковане загальному ритму. Одні вже пораються біля своїх верстатів, інші тільки прокинулись і тепер поспіхом снідають, щоб не спізнитись, бува, до своїх канцелярських столів. Треті…
Навпроти стола слідчого сидить відомий в районі Нойкельна дантист, гер Штаубе. Це літній чоловік з обличчям нічим особливо не примітним, хіба що якоюсь недовершеністю всіх рис: ніс з горбинкою міг би бути гарним, якби не розпливався на кінчику, малюнок уст здається розмитим, округле підборіддя губиться в брижах шкіри, що півколом нависає над комірцем. Сонний, благодушний вираз. Лише в очах, напівсхованих під набряклими повіками, причаїлось сторожке напруження.
-- То як, Штаубе, ви й надалі заперечуватимете очевидність фактів?
— Гер слідчий, мій арешт — жахливе непорозуміння. Можливо, я був не досить розбірливим у виборі знайомих, дещо зловживав спиртним, іншими збуджуючими засобами. Я людина літня, у мої роки мимохіть вдаєшся до таких збудників, коли відчуваєш, що твоя пора минула, а радощі життя ще знаджують, може, більше, ніж колись, бо бачиш, як швидко насувається страшна самотність старості і неминучість цілковитого зникнення. От і прагнеш забрати від життя все, що воно ще може дати.
— Будемо говорити про факти, а не про психологічне їх умотивування. Отже, ви визнаєте, що були не досить розбірливим у виборі знайомих. Кого саме ви мали на увазі?
— Нікого персонально, просто висловив таке припущення, а припущення — ще не зізнання, як ви щойно сформулювали. Двері мого дому були широко відкриті, можливо, — підкреслюю це слово, — можливо, хтось із моїх гостей у чомусь і порушував існуючі закони. Але це ще не означає, що до його махінацій був причетний і я.
— Ви могли б полегшити своє становище, Штаубе, назвавши своїх спільників і чесно визнавши власну провину.
Ваші просторікування про такого собі старіючого Фауста щонайменше наївні.
Брови Штаубе поповзли вгору, та напівдорозі, ніби зламавшись, опустилися вниз, немов арештованому забракло сил навіть дивуватись.
— Не розумію вас, гер слідчий! Спільники… провина… Повторюю: мій арешт — суцільне непорозуміння.
— Отже, до спекуляцій на чорному ринку ви не мали ніякого відношення?
— Лише як споживач. Таке дозволяють собі майже всі: сигарети, трохи кави, кілька бляшанок згущеного молока, бекон. Ви знаєте, як важко дістати щось з продуктів… Я непогано заробляю і можу не обмежувати себе бодай у їжі…
— Свідчення ваших, як ви їх називаєте, знайомих говорить про інше.
— У кожного своє розуміння честі. Я, наприклад, не наважився б обмовити когось, хто користувався моєю гостинністю.
— На деякий час облишимо це питання. У вашій книжці для нотаток зазначено кілька прізвищ і адрес. Хто ці люди?
— Ви самі бачите, мій нотатник геть списаний. У мене була досить широка практика. Певно, це пацієнти, що записалися колись на прийом. Точно не пам’ятаю.
— Записи надто свіжі, щоб посилатися на забутливість.
— А проте це так. На превеликий жаль…
— Спробую поновити ряд обставин у вашій пам’яті. — Слідчий натиснув на кнопку дзвінка й наказав конвоїрові, що зайшов:
— Введіть, будь ласка, свідка… Гмм… хоча б цього. — Не назвавши прізвища, він написав його на клаптику паперу.
Непомітна гра м’язів під шкірою на мить змела з обличчя Штаубе вираз сонної байдужості, очі гостро блиснули, та важкі повіки враз пригасили цей погляд, уста обм’якли і застигли в зневажливій посмішці.
Той, хто зайшов до кабінету слідчого, набув, очевидно, неабиякого досвіду в стосунках з правосуддям. Похапливо і запобігливо вклонившись слідчому, він застиг у позі напруженого чекання, весь пройнятий бажанням довести своє каяття, відмежуватися від вчиненого, спробувати — в котрий уже раз! — покінчити з минулим. Присутності третього в кімнаті він, здавалось, не помічав.
— Сідайте, Ріфке, і скажіть: ви знайомі з цим паном?
— Ще б пак! Я працював у Штаубе одним з контрагентів.
— У дантиста? Які ж функції ви виконували?
— Вони не мали нічого спільного з його лікарською практикою. Ми скуповували або продавали дефіцитні товари, залежно від кон’юнктури на ринку.
— Хто це «ми»?
— Такі, як я. Хто не мав власного капіталу, щоб широко поставити справу і витримати конкуренцію.
— Що ж це вам давало?
— П’ятнадцять відсотків від загального прибутку, якщо не брати до уваги витрат на вино, жінок і всі інші забави, як називав їх Штаубе. О, він міг і з мертвого витрусити грошики! Та й то сказати: дурні гроші по дурному й витрачаються. Одержуєш свою пайку, думаєш, нарешті щось маєш, а на кінець вечора залишаєшся ні з чим. Особливо хто мав пристрасть до білої згуби.
— Тобто наркотиків?
— Атож.
— Хто їх постачав?
— Ця комерція проходила повз нас. Очевидно, американські хлопці, які розважалися у Штаубе. З певністю можу сказати лише про сержанта Петерсона, бо на власні вуха чув, як той посварився через порошок із своєю любкою. Сп’яніла теличка почала брикатися, кричала, що з неї досить, що вона розповість про все, коли завтра ж він не стане з нею до вінця.
— Як звали дівчину?
— Клархен. Справжня теличка, яку зграя вовків відрізала від череди.
— Чим же скінчилася сварка дівчини з сержантом?
— Сварку залагодив Штаубе: гримнув на Петерсона, пообіцяв Кларі напоумити його, визвався стати їй за весільного батька. Що було потім, не знаю, бо незабаром пішов.
Слухаючи розповідь Ріфке, слідчий раз у раз позирав на Штаубе. Той засовався на стільці, рвонув комір сорочки. Багровим стало не лише обличчя, а й великі залисини, рясно зрошені дрібними крапельками поту. Він цівочками стікав на скроні, котився по щоках, розмиваючи машкару благодушшя, нап’яту на твар хижака. І коли перший напад люті минув, коли фарба з виду схлинула, обличчя Штаубе постало в усій оголеності своїх рис.
— Ну, Штаубе, це тільки перший свідок. Може, ви самі розкажете про свою різнобічну діяльність і про те, куди поділася Клара?
— Заберіть спочатку цього покидька, — прохрипів Штаубе…
… Дружина Нунке, Берта, закриває кришку великої валізи й знесилено падає на стілець. Оце і все! За годину відходить поїзд на Гамбург, куди вона їде разом з дітьми до батьків, гнана страхом, горем, почуттям власної нікчемності, відразою до чоловіка. Їй здається, що в цих валізах і сумках поховане все її минуле, а не ті речі, які вона вирішила взяти з собою, щоб мати найнеобхідніше. Бо вона сюди не повернеться. Надто багато душевних зусиль коштувало їй їх родинне життя, яке вона, всупереч здоровому глуздові, ліпила з уламків розтрощених надій. Йозеф не став їй другом, не зміг стати справжнім батьком для своїх дітей. Він навіть не приїхав на похорон старшенької, Ліз. А потім повернувся до своєї господи як володар, котрому мусять коритися всі. Свою молодість вона витратила на вічне чекання короткочасних побачень, нашвидкуруч написаних листів. Тільки зустрівшись з Карлом, зрозуміла, що взаємини між чоловіком і жінкою можуть бути іншими. Єдиний короткочасний роман у її житті. Та він перекреслив усе, чим вона досі жила. Показав їй всю фальш її становища вічної солом’яної вдови, вбогість світу, де Берта оберталась. У глибині душі Йозеф, можливо, й здогадується про справжні взаємини дружини з вихователем сина, та він цього не виказує, не дозволяє собі заглиблюватись у це. Ще б пак! Нащадок старовинного прусського роду фон Кронне і поруч якийсь жалюгідний викладач історії. Нонсенс! У родині фон Кронне не могло такого статись. Перед очима Берти постає обличчя чоловіка: самовпевнене, випещене, з холодним полиском очей. Який він огидний, боже, який він бридкий! Якщо порівняти з Карлом…
