Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
З їдальні долинає дзенькіт, каверзливий голос Труди, насмішкуватий сміх Ганса. Щільніше запахнувши халат, Берта вибігає до їдальні. На підлозі лежать друзки розбитої чашки, передня пілка платтячка Труди залита молоком.
— Пробачте, фрау, — виправдовується покоївка, — дівчинка відштовхнула чашку…
— Бо я не хочу молока, а хочу кави, як у Ганса, — вередливо хлипає Труда.
— Я мужчина, а ти дівчина, — з погордою кидає Ганс.
Діти ладні зчепитися в сварці, та Берта рішуче виряджає Труду з-за стола, наказавши покоївці, щоб та переодягнула дівчинку в нову суконьку.
— А ти допивай свою каву, бо зараз приїде батько. Не вистачає, щоб ви посварились наостанку, — кидає Берта синові й ніби ненароком бере покладену біля прибору чоловіка свіжу газету.
Можна було б тут-таки, в їдальні, сісти і проглянути її, та чоловік от-от має прийти, а Берті не хочеться, щоб Йозеф застав її за таким заняттям. Вона швидко йде до туалетної, відкручує кран, сідає на край ванни. У дзюркоті потужного струменя води не чути шелесту газетних сторінок. Берта перегортає їх одну за одною, поспіхом проглядаючи вміщені матеріали, хоч знає: те, що вона шукає, скоріш за все міститиметься на передостанній сторінці. Ось і вона. Повідомлення про вбивство якоїсь Клари Нейман. Коментарі до нього й фотознімки забирають мало не всю сторінку. Берта лише ковзнула поглядом по цьому матеріалу. Її не цікавить ця чергова сенсація, в неї нема часу вболівати над долею дівчини, очі її вже прикипіли до іншого. Сьогодні текст під рубрикою «З залу судових засідань» набрано нонпареллю, хоч він і так незвично куций: короткий звіт про перебіг процесу групи підроблювачів чеків… Кілька оповісток про розгляд наступних справ… Повторний виклик відповідача Пауля Зігеля за позовом Гейнца Зігеля… Рубрика поліцейської хроніки ще лаконічніша: загублено портфель з діловими паперами, тому, хто його знайде, буде видано грошову винагороду…. Прикмети осіб, що їх розшукує поліція… Хвалити бога — все, більше нічого! Знов нічого. Жодного слова про таємниче вбивство в гаю біля Карова.
Берта з полегшенням зітхає, хоче підвестися і раптом відчуває, ніби всю її обдало окропом, так паленіє її шкіра від пекучого сорому. Підставивши руку під струмінь води, вона прикладає мокру долоню до чола, проводить нею по обличчю. «Я, мов Пілат, прагну вмити руки, а це ж через мене загинув Карл! Якби я не прийшла того вечора, він зостався б удома і тоді б його не перестріли вбивці…» Ці слова звучать в її мозку день у день, іноді, залишившись сама, вона шепоче їх уголос. Так їй легше. Якби можна було прокричати ці слова на весь світ, якби вона наважилась подати свідчення! Розповісти про пивну, про людину, що підійшла до їх столика, того незнайомця, який вийшов перед ними і порався біля довгої чорної машини, про шофера таксі… Тоді б, може, знайшли тих, хто вбив Карла.
Але вона боїться, вона тремтить від самої думки, що її допитуватимуть, примусять виступити прилюдно, що її ім’я з’явиться в пресі. Ніколи, ніколи вона не наважиться на таке, як не краятиме їй серця туга за Карлом.
Припавши головою до раковини вмивальника, Берта плаче. За її спиною невпинним струменем б’є вода, заглушуючи стукіт у двері ванної.
— Берто, поквапся! Ми можемо спізнитись, — голосно гукає Нунке.
— Зараз. Накажи подавати на стіл.
Перш ніж вийти до їдальні, Берта споліскує і припудрює обличчя, та Нунке відразу помічає заплакані очі дружини. Це тішить його самолюбство.
— Ну-ну, годі ж бо! — поблажливо каже він. — Не назавжди ж ми розлучаємось.
— Авжеж, — холодно кидає Берта і поспішає сісти, щоб уникнути традиційного дотику його губів до свого чола.
— Ти сердишся, що я вас відсилаю? Але я дбаю насамперед про тебе, про твій спокій. Ще невідомо, як повернуться справи далі. Може статися…
— Облишмо цю тему! Я наперед знаю, що ти скажеш, і в усьому з тобою згодна… Так, я вчинила нерозважливо, та не можна ж вічно про це нагадувати! — У голосі Берти звучить безмежна втома, і Нунке утримується від дошкульної репліки, що проситься йому на уста.
— Ми обоє стали надто дражливими, а тому й несправедливими одне до одного, — примирливо зауважує він. — Короткочасна розлука буде корисною навіть з цього погляду. Здаля краще оцінюєш не лише свої помилки, а й вчинки іншого. Я гадаю…
Поява покоївки, що вносить тацю з сніданком, перериває цю нестерпну для Берти розмову. Продовжити її або почати наново в Йозефа просто не буде часу. Хоч як кортить йому чи то виправдатись, чи то ще раз утвердити незаперечність свого авторитету. Скоріше останнє. Напевне останнє. Принизливе почуття цілковитої залежності від волі чоловіка охоплює Берту з новою силою. За п’ятнадцять хвилин вони мають виїхати на вокзал. Ці чверть години ще можуть круто змінити її життя. Варто їй тільки заявити про намір лишитися, щоб виконати свій обов’язок щодо Лютца.
Чотирикутник вікна, налитий густою синню, поступово світлішає. Григорій навмисне не запинає його шторою, щоб не проспати. Ось уже зо два тижні як йому доводиться підводитись раніше звичайного, коли б він не поклався в ліжко. Бо генерал приходить до кав’ярні рівно о дев’ятій.
Григорій сам не певен, чи вийде щось з його задуму. Змушений почати тверезе життя, старий Воронов став дражливим і похмурим, втратив колишню балакучість. Його приязнь до Фреда Шульца теж немовби зникла. Григорій не квапив подій. Зустрівшись з старим у кав’ярні, він удав, ніби дуже поспішає, швидко поснідав і, лише простуючи до виходу, на хвилинку зупинився біля його столика, щоб висловити своє задоволення з їх випадкової зустрічі і щирий жаль, що вони так і не поговорили до ладу.
— От і здійснилась моя мрія — я вдома. Та, уявіть собі, почуваю себе наче чужинець. Надто безцеремонно поводять себе американці. Так і здається, ніби в кожному з них сидить маленький думбрайт, що так уївся всім нам у школі під Фігерасом. На щастя, моя теперішня діяльність — поза сферою впливу нашого колишнього боса.
— Ви так гадаєте? — хмикнув генерал. — Вони допались до своєї частки пирога і зжеруть її до крихти з такою начинкою, як і ми з вами. А втім, яке це має значення? Так уже створено світ, що одні пожирають інших, аж поки і їх не проковтне ще хтось.
Генерал похмуро замовк і почав копирсатися виделкою в тарілці.
У наступні дні Григорій приходив до кав’ярні то до дев’ятої, то значно пізніше, але завжди так, щоб устигнути перекинутися з генералом кількома словами. І поступово серце старого відлюдника стало відтавати. Тепер він сам шукав товариства Шульца, бо той не вихвалявся перед старою людиною, як інші, а вмів уважно вислухати, додати й від себе перцю до його саркастичних тирад, кинувши влучний дотеп. Кілька разів старий зубр царської розвідки Воронов і молодий німець Фред Шульц снідали за одним столиком.
До думки використати генерала і цим відвести підозри від Домантовича полковник Горенко спочатку поставився скептично.
— Авантюра, Гончаренко! Не будемо ж ми Воронова викрадати, ви знаєте: до таких методів ми не вдаємося. Припустимо, він сам поткнеться в нашу зону. На якій підставі ми можемо його затримати, яке конкретне обвинувачення висунути проти нього? Кордони між зонами відкриті, а він надто метикований, щоб доброхіть дати зізнання. Кожне наше звинувачення ми мусили б довести документально, чуєте, документально. А що ми маємо? Уявляю, який галас знімуть Думбрайт, Нунке і іже з ними: порушення статуту Контрольної Ради… Зазіхання на права вільної людини… Знущання з немічного старого… Й таке інше з їхнього арсеналу.
— А якщо він з’явиться до вас сам? Та ще прихопивши матеріали, що викривають діяльність школи?
— Фантазія! З якої причини він з’явиться до нас? З палкої любові до Радянської влади?
— З ненависті до тих, кому служить тепер. З підсвідомої туги за рідною землею. З усвідомлення власного краху і бажання наостанку зробити красивий жест.
— Ви романтик, капітане! І намагаєтесь знайти психологічні глибини там, де є тільки стареча буркітливість. Спробуйте поглянути на свою пропозицію тверезими очима. Скільки відсотків за те, що Воронов наважиться на такий крок?
