Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗
Почувши, що його улюблена сестра лежить на смертному одрі, Монтесума мовчки закрив обличчя краєм своєї імператорської мантії і почвалав до палацу.
Я обернувся до Отомі. Її били дрижаки.
— Хіба я не казав тобі, принцесо Отомі, що країна ця проклята?
— Так, ти казав, теулю, — відлунила скорботно Отомі. — Моя країна проклята.
Розділ XVІІ
ПРОРОЦТВО ПАПАНЦИН
До ранку Папанцин померла, а увечері того ж дня її з великою пишнотою поховали на цвинтарі Чапультепека.
Палац і все місто були охоплені трауром. Розповсюджувалися усілякі безглузді чутки, що бентежили людей. Щоночі заграва зі сходу осявала небо, а день приносив страшні новини про іспанців.
Серед усього цього сум’яття найгірше почувався імператор. Останні кілька тижнів він майже нічого не їв, не пив і зовсім не спав.
Під вечір він послав за мною і запропонував прогулятися у саду. Відіславши музикантів, ми віддалилися під затишок розлогих кедрів.
— Теулю, — заговорив, нарешті, Монтесума, — розкажи мені про своїх одноплемінців! Навіщо твої брати висадилися на наших берегах? Але бійся збрехати!
— Вони мені не брати, Монтесумо! — відповів я. — Тільки моя мати була з їхнього племені.
— Тільки правду, теулю! Хіба ти не плоть від плоті своєї матері? Кажи, для чого вони з’явилися в Анауак?
— Боюся, повелителю, що вони прийшли, щоб підкорити цю землю або, ще гірше — розграбувати всі її скарби і повалити її богів.
— Що ж ти мені порадиш, теулю? Як захиститися від цих могутніх воїнів, одягнених в метал, що скачуть на лютих диких звірах? У них є якісь дивні трубки, що гуркочуть, немов грім, і вражають сотні ворогів, а в руках — зброя з блискучого срібла. Як боротися з ними? На жаль, опиратися їм неможливо, бо вони — сини Кецалькоатля, котрі повернулися, щоб заволодіти своєю землею. Я чув про них ще з дитинства, я страшився цього усе життя, і ось сьогодні вони стоять біля мого порога.
— Я усього лише бог на якийсь час, — відповів я, — але якщо земний владика дозволить, я дам йому пораду. На силу відповідають силою! Теулів мало, і проти кожного з них ти можеш виставити тисячу воїнів. Напади на них перший, не чекай, поки вони знайдуть собі союзників, розчави їх відразу!
— І це радить мені той, чия мати була з племені теулів, — з єхидною усмішкою промовив імператор. — Скажи мені ще, раднику, як я зможу взнати, що проти мене б’ються люди, а не боги? Адже я не говорю їхньою мовою?
— Це неважко зробити, Монтесумо, — відповів я. — Я знаю їхню мову. Пошли мене — і я про все для тебе дізнаюся.
— Теуль, ти, напевно, маєш мене за дурня. Я знаю — ти вивідач теулів! Ти пробрався до нас, щоб усе розвідати про нашу країну! Ти радиш мені битися з теулями? Так от, я з ними не битимуся. Я зустріну їх ласкавими словами і подарунками, бо знаю: ти радиш мені тільки те, що мене погубить!
Монтесума захлинався від люті; він стояв переді мною зі схрещеними на грудях руками, низько опустивши голову, і нервовий трем охопив його тіло. Я злякався не на жарт. Хоч я й був богом, я чудово розумів, що достатньо одного кивка земного володаря, щоб приректи мене на страшну смерть. І проте мене вразило глупство цієї людини, в усьому іншому такої мудрої і розсудливої. Він не довіряв мені і одночасно сліпо вірив своїм ідолам, котрі штовхали його на вірну смерть. Але чому? Тільки тепер я в змозі відповісти на це питання.
Сам Монтесума не був винен. Невблаганна доля спрямовувала кожен його крок, і говорила його вустами. Боги Анауака були неправедними богами. За їхніми потворними кам’яними статуями ховався диявольськи жорстокий розум жерців — а вони повсякчас твердили, що боги люблять криваві людські жертви. Але прокляття тяжіло над ними. І коли імператор запитував своїх ідолів через жерців, ті давали йому брехливі поради, що прирікали на загибель їх самих і всіх, хто їм поклонявся.
Поки ми говорили, сонце швидко зайшло, і все огорнув морок. Тільки снігові верхів’я вулканів Попокатепетль і Істаксиуатль все ще були осяяні зловісною криваво-червоною загравою.
Ніколи ще постать мертвої жінки, що покоїться в своєму вічному сховку на вершині Істаксиуатля, не вимальовувалася з такою чіткістю і довершеністю, як тої ночі. Можливо, це була гра уяви, проте я чітко бачив гігантське скривавлене жіноче тіло, що лежить на смертному одрі.
Але, вочевидь, це була не тільки моя фантазія, бо коли Монтесума замовк, погляд його випадково впав на вершину вулкана і він теж завмер, не в змозі відірвати від неї очей.
— Поглянь-но, теулю! — промовив він, нарешті, з гірким усміхом. — Там покоїться душа народу Анауаку, омита кров’ю і готова до поховання. Ти бачиш, яка страшна вона навіть у смерті?
Але тільки він вимовив ці слова і обернувся, щоб піти, як з боку гори донісся дикий нелюдський зойк, сповнений такої страшної муки, що у мене кров застигла в жилах. Монтесума заціпенів, учепившись за мою руку, і ми обоє втупилися на Істаксиуатль, звідки линули ці потойбічні ридання. Нам здалося, що скривавлена, залита страшним багровим світлом постать жінки підвелася зі свого кам’яного ложа. Вона підіймалася поволі, немов прокидаючись зі сну, і, нарешті, випросталась на весь свій гігантський зріст на вершині гори. Тремтячи від страху, дивилися ми на велетенську примару, яка декілька митей стояла нерухомо, дивлячись униз на Теночтітлан. Раптом вона простягнула до нього руки, жестом, сповненим співчуття, і в ту ж мить нічний морок поглинув її, і скорботні стогони поступово стихли вдалині.
— Скажи, теулю, — прошепотів імператор, — хіба не жахливо щодня бачити подібні знамення? Я боюсь. Прислухайся до того, що діється в місті! Там теж бачили цю примару. Чуєш, як волає від страху народ? Чуєш, як жерці б’ють в барабани, щоб відвернути від нас прокляття? Плач, плач, народе мій! Моліться, жерці, і примножуйте жертви, бо день вашої загибелі близький! О Теночтітлане, цар усіх міст! Я бачу тебе зруйнованим і зганьбленим. Я бачу палаци твої почорнілими від згарищ, храми твої сплюндрованими, прекрасні сади — здичавілими. Я бачу твоїх благородних дружин наложницями чужоземців; твоїх царствених принців — їхніми слугами. Канали твої почервоніли від крові дітей твоїх, греблі твої усипані їхніми обвугленими кістками. Смерть усюди, безчестя — хліб твій, відчай — твоя доля. Ти виплекав мене, царю міст, колиско моїх предків. А нині я кажу тобі — прощавай назавжди!
Так бідкався Монтесума серед нічної темряви, голосно виливаючи свою скорботу. Але з-за гір визирнув повний місяць, і його тьмяне сяйво просочилося крізь верховіття кедрів, обвішаних примарними бородами лишайників. Воно впало на високу постать Монтесуми, його спотворене горем обличчя, його тонкі руки, що то злітали, то падали в пророчому екстазі, а купка завмерлих від страху придворних і музикантів цього разу забула про свої дудки. Ніколи ще я не бачив такої дивної і зловісної сцени, таємничої і сповненої неусвідомленого жаху. Монарх наперед оплакував падіння свого народу і своєї могутності, бо вже знав, що вони приречені! Але химери цієї ночі ще не скінчилися.
Ми пройшли звивистою вузенькою стежкою десь милю з гаком, не мовивши жодного слова. Перед нами були ворота царської усипальні. Якраз напроти воріт була широка галявина, залита яскравим місячним сяйвом. Посеред неї виднілося щось біле, схоже здалеку на тіло жінки, але це помітив лише я один. Монтесума пильно подивився на ворота й нарешті заговорив:
— Ці ворота відкрилися чотири дні тому для моєї сестри Папанцин. І ось я гадаю — коли вони відкриються для мене?
І тут постать на галявині здригнулася, немов прокидаючись зі сну. Вона підвелася і простягла руки. Тепер і Монтесума побачив її і затремтів, а я відчув, що мене теж вкинуло в дрож.
Жінка поволі наближалася до нас. Уже можна було роздивитися, що вона одягнена в саван. Але вона підвела голову, і промінь місяця впав на її обличчя. Монтесума дико скрикнув, і я разом із ним: ми упізнали тонке бліде обличчя принцеси Папанцин, тієї самої Папанцин, що була похована тут чотири дні тому.
