Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗

Ступаючи легко і нечутно, немов уві сні, вона наблизилася до нас, поки не зупинилася перед кущем, тінь від якого нас приховувала. Тут Папанцин — чи її дух — подивилася просто перед себе відкритими, але незрячими очима і вимовила голосом Папанцин:

— Монтесумо, брате мій, ти тут? Я відчуваю, що ти поряд, але не бачу тебе.

Тоді Монтесума вийшов із затінку і встав віч-на-віч із привидом.

— Хто ти? — промовив він. — Хто ти з обличчям мертвої сестри і в її вбранні?

— Я Папанцин, — відповіла та. — Я воскресла з мертвих, щоб принести тобі звістку, брате мій Монтесумо.

— Яку звістку ти несеш мені? — хрипло спитав імператор.

— Звістку про загибель, брате мій. Царство твоє впаде, скоро ти помреш, а разом із тобою — десятки і десятки тисяч твоїх підданих. Чотири дні я була серед мертвих, і там я бачила наших хибних богів. Це не боги, а дияволи! Там же я бачила тих, хто їм поклоняється, і жерців, які їм служать. Усі вони приречені на нестерпні муки. Народ Анауаку приречений, бо він вшановує цих диявольських ідолів.

— Папанцин, сестро, невже у тебе немає для мене жодного слова втіхи?

— Жодного, — відповіла вона. — Якщо ти зречешся проклятих богів, ти, може, ще врятуєш свою душу, але своє життя і життя свого народу тобі вже не врятувати.

Після цього Папанцин віддалилася і щезла в тіні дерев. Нестримна лють охопила раптом Монтесуму.

— Прокляття на твою голову, сестро! — закричав він громовим голосом. — Для чого ти воскресла? Невже для того, щоб принести мені цю чорну звістку? Якби ти принесла мені надію, якби вказала шлях до порятунку — я би з радістю тебе вітав. А зараз — згинь назавжди, і нехай весь тягар землі розчавить твоє серце навіки! А мої боги — їм поклонялися мої батьки, і я їм поклонятимуся до останнього подиху. Боги розгнівані, бо жертви змаліли на вівтарях. Відтепер я їх подвою! Я накажу кинути на вівтарі усіх жерців, бо вони не можуть вмилостивити богів!

Монтесума шаленів, як людина, що схибнулася від жаху. Знатні придворні, що товпилися оддалік, застигли, перелякані і здивовані.

А Монтесума роздер на собі царське вбрання і, вириваючи пасма волосся з голови і бороди, судомно покотився по землі. Придворні підхопили його і понесли в палац.

Три дні і три ночі імператора ніхто не бачив. Страшні погрози про жертвопринесення виявилися не порожніми словами, бо з наступного ранку кількість жертв була подвоєна по всій країні. Тінь хреста вже лягла на вівтарі Анауаку, але з вершин теокалі і досі чулися страшні крики полонених. Час диявольських богів уже настав, але вони все ще збирали своє останнє криваве жниво, і жниво це було рясне.

Що ж до воскресіння Папанцин, то це достеменна правда, хоча швидше за все вона тоді не вмерла, а просто впала в глибоку летаргію. З тієї ночі вона вже не з’являлася, і сам я більше її не зустрічав. Проте подейкували, що згодом Папанцин прийняла християнство і часто розповідала про дивні речі, які вона бачила в царстві смерті [82].

Розділ XVIII

ВИБІР НАРЕЧЕНИХ

Минуло декілька місяців, і упродовж цього часу місто було охоплене тривогою. Знову і знову Монтесума слав до Кортеса послів зі щедрими дарами, із золотом і дорогоцінним камінням, упрохуючи його не чіпати його народ. Божевільний імператор не розумів, що, виставляючи напоказ свої величезні багатства, він тільки дратує стерв’ятника, навертаючи його до свого гнізда.

Кортес відбувався ввічливими запевняннями і дешевими дрібничками, та й квит.

Тим часом іспанці рушили углиб країни, і Монтесума з жахом дізнався про криваву бійню в Чолулі, де переможці вчинили святотатство: скинули усіх богів цього міста з їхніх п’єдесталів.

Про іспанців розповідали усілякі дива про їхню невразливу зброю, що вивергає грім під час битв, про лютих звірів, на яких вони скакали. Одного разу Монтесумі доставили голови двох білих людей, убитих в одній з сутичок, — дві страхітливі величезні волохаті голови, а разом з ними — голову коня. Побачивши ці жахливі останки, Монтесума трохи не знепритомнів від страху, але все-таки наказав виставити їх у великому храмі напоказ і оголосити народу, що подібна доля чекає кожного, хто посміє вторгнутися до Анауаку.

Тим часом в імперії панували хаос і сум’яття. Щодня збиралися верховні жерці і вожді сусідніх дружніх племен. Одні радили одне, інші — протилежне, а зрештою зростала невпевненість і злочинна нерішучість. Якби Монтесума прислухався тоді до голосу великого воїна Куаутемока, Анауак не був би зараз іспанським володінням, бо Куаутемок повсякчас переконував Монтесуму відкинути всі його страхи і, поки ще не пізно, відкрито оголосити теулям війну. Досить послів і дарунків! Треба зібрати все незліченне військо ацтеків і розчавити ворога в гірських ущелинах!

Але — на жаль! — Монтесума незмінно відповідав:

— Ні до чого усе це, племіннику. Чи можна боротися проти цих людей, якщо самі боги за них? Якщо боги схочуть, вони вступляться за нас, а якщо ні — горе нам! Про себе я не думаю, але що буде з моїм народом? Що буде з жінками і дітьми, що буде з недужими і старими? Лихо нам!

Після цього він закривав обличчя і починав стогнати і плакати, як мала дитина. Куаутемок не знаходив слів від люті на таку дурість великого імператора. Але що він міг удіяти? Так само, як і я, Куаутемок вважав, що саме небо позбавило Монтесуму розуму, щоб покарати і знищити Анауак.

Тут слід сказати, що, хоча й посвячений у сонм богів, я, Томас Вінґфілд, залишався лише жалюгідною іграшкою, бо влади у мене було рівно стільки ж, скільки у клаптика піни на гребені морської хвилі. Монтесума вважав мене за шпигуна і не вірив жодному моєму слову; жерці дивилися на мене як на майбутню жертву; лише мій друг Куаутемок та ще Отомі, котра таємно кохала мене, все-таки довіряли мені, і з ними я часто розмовляв про істинне значення того, що відбувалося перед нашими очима. Але обоє теж були безсилі.

Втративши здоровий глузд, Монтесума все ще зберігав усю повноту влади і тремтячою рукою кидав корабель імперії то туди, то сюди; здавалося, що це гігантське судно полишене всіма матросами і мчить з волі стихій простісінько назустріч загибелі.

Жах перед прийдешнім охопив усіх поголовно. Але попри все, а може, саме тому люди нестримно кинулися у вир насолод. “Заморські боги йдуть на нас, — волали вони. — Давайте ж бенкетувати і пити, бо завтра ми помремо!” І ось найдобродійніші жінки пускалися берега і віддавалися будь-кому, найшляхетніші мужі, що дорожили честю свого імені, ставали негідниками, і навіть діти в ті дні вешталися п’яні вулицями міста, хоча це для ацтеків — нечуваний злочин!

Монтесума залишив Чапультепек і разом з усім своїм почтом перебрався до палацу на великій площі напроти теокалі. Цей палац був справжнім містечком усередині міста. Під його покрівлями вночі збиралося понад тисячу людей, не кажучи вже про усіляких карликів і виродків, про сотні рідкісних птахів у пташнику і безлічі диких звірів у клітках. Тут, у цьому палаці, я бенкетував щодня, а коли мені набридали бенкети, одягався у розкішні шати і в супроводі натовпу юних слуг і знатних мужів виходив на вулиці. Люд із криками вибігав з будинків і схилявся переді мною, діти обсипали мене квітами, дівчата танцювали навколо, цілуючи мені руки і ноги, і незабаром за мною вже тягся тисячний натовп. І я теж танцював і волав, як блазень, бо в ті дні серед загального фанатизму мене охопив якийсь дивний безум. Я прагнув притлумити страх, я хотів забути про те, що приречений на жертвопринесення і що кожен день наближає до мого серця скривавлений ніж.

Я хотів забутися, але — на жаль! — це було не в моїй змозі. Скільки б я не пив, питво не могло дати забуття; аромати квітів, краса жінок і схиляння натовпу більше не хвилювали мене; невідступно, повсякчас відчував я свою приреченість, із тугою згадуючи милий серцю отчий край і далеку кохану. У ті дні мені здавалося, що серце моє лусне з горя, і якби не доброта Отомі, я б, напевно, наклав на себе руки. Але прекрасна і велична дочка Монтесуми завжди була поруч. Вона знаходила тисячі способів відвернути мене від думок і заспокоїти, а іноді з її вуст зривалися примарні слова надії, від яких кров починала швидше пульсувати в моїх жилах.